Глава 6. Дика кров

- Допоможи, - жінка владно підхопила пані Ангелку попід пахви й потягла вгору, я приготувалася вхопити за ноги.

Та було надто пізно, і ми не встигли нічого вдіяти. Бо повітря пронизав такий гучний вигук, аж задзвеніло в вухах.

- Народжуууууююю! – заволала пані Ангелка, її обличчя побіліло, очі поскляніли, волосся стало сторч, розсипаючи довкола блакитнуваті спалахи.

- Пані… - я відразу впустила її ноги в воду – матінка Клариса заступила собою сонце.

 Цієї миті породілля страшенно загарчала, забила руками по воді, сіла навпочіпки – і з її промежини вигулькнуло щось біле, м’яке й драглисте.

- Невже це й справді… яйце? – видихнула я, а в моїй голові виник спогад про те, як якось я забрела до курятника.

 Драконка із золотою хусткою на голові ледь-ледь встигла вхопити білу кулю до рук й прикрити полою сукні, притиснувши до живота та заголивши при тому ноги.

- Моя пані, як ви? – мені було байдуже, що там вродилося, я перелякалася до смерті.

- Нарешті, - почула глибокий видих полегшення.

Ще мить – і пані Ангелка набула своєї звичної подоби, її обличчя порожевіло, й вона розляглася, глибоко дихаючи та крадькома поглядаючи в бік матінки Клариси, яка так і стояла, оторопіло притискаючи до себе … маля, яке мовчало. Можливо, мертве?

Та ось почулося шкряботіння, пронизливий писк.

- Ти знаєш, що із ним роботи?- втомлено спитала пані Ангелка.

- Віднести до Міста драконів?

- Авжеж, так і зроби. Тепер іди геть, мені слід відпочити. Зі мною буде моя служниця.

Вода поволі забарвлювалася в колір крові, але то було природньо.

Лиш зникла із виду спина Клариси, пані Ангелка приклала пальчик до вуст і підморгнула.

- Тепер ти розумієш, Мойро? Маєш про все мовчати.

- Клянуся, ніхто не дізнається про те, що сталося.

- Так буде краще. Ще кілька днів моє… яйце лежатиме у темній печері, де за ним доглядатимуть, а потім народиться дитина. Ти уявляєш. Гм… чорний дракон! А якби це сталося в палаці, на очах у пана Марчіна? – пані голосно розреготілася, її хрипкий сміх був схожий на каркання ворони.

- Та уявляю, що було б…

Отже, як і я, пані Ангелка мала в собі дику кров і добре про це знала.

Вона мала міцне здоров’я, бо вже за тиждень ми могли б їхати додому. Але моїй пані хотілося відновити красу, скинути зайві кілограми, яких вона набувала під час вагітності, покращити колір обличчя, тому ще деякий час ми відпочивали у монастирі, ходили на щоденні меси, слухали спів черниць та іноді співали разом із ними. Жінки робили пані масаж, обгортали її тендітне й ніжне тіло тканинами, просоченими у різних зіллях, намащували оліями волосся. Ми пили запашні чаї та їли ягоди, политі густими вершками із козячого молока, на сніданок нам подавали свіжі яйця, а на вечерю – запечені в сирі та маслі гриби, пані й далі по кілька разів на день купалася в джерелах.

- Як же тут гарно, Мойро, правда ж? – запитувала пані Ангелка, коли ми сиділи на розпеченому камінню й дивилися на верхівку високої гори напроти, обплутаної білими пасмами туману, тут я могла не припудрювати свій ніс, і мої вуса відростали – як гарно вони поблискували на сонці!

- Так, дуже гарно, - погоджувалася я, майже муркочучи від задоволення.

- Можна було б залишитися назавжди, еге ж?

- Ви, пані, хочете жити у монастирі? Бажаєте стати однією з сестер-черниць?

- Та звісно, ні! Тут дуже нудно. Колись, може, так і станеться. Але тепер я ще занадто молода.

- Та звісно.

Про щойно народжену дитину я ніколи не запитувала – дівчинка це була, чи хлопчик. Пані Ангела цим теж не цікавилася. Згодом нам і справді здавалося, що ми приїздили до Мощавської обителі, аби пані поправила здоров’я.

За місяць після пологів вона помітно стрункішала, набувала колишньої звабливості, жвавості – і ми поверталися у звичайне мирське життя.

 В інший час насуплений та похмурий, Марчін Жамб Кремсель радісно стрічав дружину, й у пориві натхнення та вдячності за нетямкуватість та неспостережливість, пані Ангелка дозволяла йому лягти з собою у ліжко та виконати подружній обов’язок - позачергово.

Наступного ранку пан Марчін не тямився від щастя. Він влаштовував на честь повернення дружини пишний бал, куди з’їжджалася геть уся знать із округи. Наш палац перетворювався на місце веселощів та сміху, наповнювався живими квітами, музикою, красивими жінками. Я теж припудрювала ніс, ховаючись за мармуровими колонами - усі вони були красиві, але не я. У захваті я спостерігала як леді, що аж сяяли від безлічі дорогоцінних прикрас, немов екзотичні птахи випурхували по блискучому паркеті, в обіймах із кавалерами.

Та, звісно, найкращою з усіх була моя пані Ангелка – найдовша сукня, найблискучіше каміння, найпишніша зачіска, найзнадливіша усмішка, найароматніші парфуми. Усі чоловіки були її. Пані танцювала усі танці підряд, і кавалери вишиковувалися до неї в чергу.

Пан Марчін радше лякав жінок своїм зовнішнім виглядом – він був дебелим та похмурим, занадто вайлуватим, аби запропонувати дамі руку й повести в коло. Та він до того й не прагнув, тому до півночі погравши з гостями у карти, йшов спати, простодушно довіряючи своїй дружині веселитися, як їй заманеться.

А пані Ангелка знала толк у веселощах. Іноді мені здавалося, що вона уміла засліпити усіх решту гостей та відібрати мову й пам'ять у тих чоловіків, яких непомітно затягувала в бічну кімнату, де стояло розкішне ліжко, а вікна були запнуті товстими портьєрами із парчі, повсюди тьмяно блимали свічки й витали спокусливі пахощі вишневого варення.

- Мойро, пильнуй, - хапливо наказувала вона мені.

- Пильную, будьте спокійні.

Клацав замок, я ставала спиною до дверей і чекала, доки звідти не вискакував блідий та ошелешений коханець, іноді із роздертою до крові щокою або підбитим оком.

- Ну й фурія твоя пані, - вдоволено кидав він.

- Еге ж, - подавши йому склянку води та серветку, я йшла геть. А потім знову бачила у колі танцюючих мою володарку – веселу, прекрасну, безтурботну та свіжу, немов щойно зірвана троянда.