Глава 5. Жіноча обитель

 Цей амулет, що тепер висів на моїй шиї, з’явився у пані Ангелки тільки тиждень тому. Вона вийшла із ним із каплиці – притихла й розрум’янена.

- Гарно помолилася, - вологими та пухкими вустами пробурмотіла вона й, відводячи погляд, побігла вперед. Я ледь за нею встигала.

Кілька разів пані Ангелка зупинялася на підвісному мосту й, тримаючись руками за мотузку, схилялася над урвищем.

- Що сталося, моя пані, вам недобре? – турботливо питала я, вже розуміючи, що буде далі – знову та сама історія, яка повторювалася двічі: спочатку пані відмовлялася від їжі, марніла, цілими днями лежала в ліжку, потім їй ставало краще й вона подовгу прогулювалася, по кілька годин поспіль, далі ставала дратівливою, набирала вагу й вимагала від чоловіка мерщій відправити її кудись на лікування, бажано подалі від знайомих місць.

- Ти розумієш, що може статись, - тремтячим голосом казала вона. – Я взагалі можу втратити глузд. Ти ж пам’ятаєш, що трапилося із герцогинею Дариною Клам Зоріч? Я відчуваю ті ж симптоми!

- Моя люба… - пан Марчін простягав у бік пані Ангелки руки, але вона різко обривала будь-яку його спробу наблизитися до неї бодай на крок, про доторкнутися не було й мови.

- Мені може полегшати лише після відвідин мінеральних джерел. Маю їхати до Мощавської жіночої обителі, що в горах.

- Хочу поїхати з тобою.

- Що?! Ти з глузду з’їхав? Хто тебе пустить у жіночу обитель?

-  Але це надто далека дорога.

- Ти таки хочеш, аби я потрапила до божевільні! Ти ж бачиш, що я вже ледь тримаюся на ногах від виснаження. Я помічаю, що стаю надто дратівлива, вага росте, вночі не можу спати, а коли й сплю, то мені сняться всілякі жахіття, а тепер ще й поганий запах із рота… Усе вказує на те, що мій глузд висить на волосині, а ти… А ти жорстоко наближуєш той час, коли я – колись весела красуня, молода та сповнена сил, перетворюся на злу й похмуру відьму. І тоді, будь певен, я уже точно не народжу тобі жодних спадкоємців. І ніхто не народить. Бо житиму я дуже довго, розлучитися зі мною тобі не дозволять, а ти знаєш, що діти, яких тобі народять інші жінки, ніколи не успадкують ні твоїх маєтностей, ні титул.

- Ох, Ангелко… - хапався за голову пан Марчін, його обличчя сіріло, а й так занадто глибоко посаджені очі ще глибше провалювалися у череп. – Невже я можу перешкоджати? Та їдь, куди завгодно, роби що хочеш, лише залишайся здоровою.

- Так-от, я від’їжджаю вже сьогодні, мерщій. Беру із собою лише мою Мойру. Ти ж даси мені вдосталь золотих монет на поїздку?

- Скільки тобі потрібно, моє кохане серце?

Кілька днів ми потім їхали – спочатку по бруківці, зупиняючись на нічліг у найкращих тавернах, потім – петляючи по лісових дорогах й нарешті, добравшись до загубленого далеко у горах жіночого монастиря, відправляли карету назад.

- Повернетеся за місяць, - наказувала кучеру та кільком охоронцям пані.

Ми стукали у високу браму, звідти виходили черниці й, навантаживши на себе важкі клунки, проводили нас у подвір’я.

І лише тут пані Ангелка могла видихнути з полегшенням.

- Мойро, як же я стомилася ховатися, - випростовувала вона плечі й, прогнувшись у попереку, погладжувала долонями доволі опуклий живіт.

- Нарешті відпочинете, - я розуміюче кивала головою.

- Усе ж таки пологи – це більш природно для тіла, ніж навмисно влаштований викидень. Але клянуся тобі, що й це буде востаннє, - казала вона щоразу.

Але я їй не вірила.

У Мощавському монастирі, що стараннями моєї пані та коштом золотих монет пана Марчіна поступово перетворився на досить затишне райське кубельце – із безліччю квітів, гарними рівними доріжками, біленькими фіраночками на вікнах, м’якими килимами, екзотичними пташками у клітках і навіть дзюркотливим водограєм перед вікнами новозбудованої тераси – ми з пані Ангелкою і справді ходили купатися в теплі джерела, у супроводі кількох сестер-черниць, що несли за нами гори тканин, напої, фрукти, солодощі та всякі мазі й натирання. Ледь бурувата вода вирувала та шумувала в заглибинах поміж камінням, і коли, підтримувана за руку, пані Ангелка сходила по східцях та лягала на дно, я сідала поряд із нею.

- Як же приємно, Мойро, мати багатого, але некмітливого й занадто довірливого чоловіка, - із блаженною посмішкою на вустах, шепотіла вона. – Як же це гарно…

- Так, моя пані, - я згідливо кивала головою. – Гарно.

- Але для того потрібно було народитися у благородній родині.

- Та так, звісно, - тепер я скрушно зітхала, але так, аби пані цього не помітила. Бо я починала потроху заздрити, дуже цього лякаючись та проганяючи геть ці страшні відчуття: моя мати була повією й нагуляла мене від невідомого чоловіка із клану котів, тому я не мала жодної надії здобути визнання ні поміж звичайних людей, ні поміж котів. Щастя, що мене підібрала пані.

- Я можу тільки уявити, як же мусять страждати оті всі жінки, яким не поталанило втелющитися в халепу й народжувати дітей бозна в якому місці, а потім ще й мати страшну відповідальність. Бо діти, це величезна відповідальність, Мойро.

- Та звісно…

- Усе життя йде шкереберть. Ти потім більше ніколи не вільна жити так, як тобі заманеться.

- Але ж то інші жінки. А ви, пані… ви ж можете нічим не перейматися – пан Марчін найняв би для дитини і годувальницю, і няню, і вчителів.

- Справді? – очі пані Ангелки страшно округлювалися, і вона дивилася на мене, немов на божевільну. – У двадцять сім років мати дитину?

- А чом би й ні?

- Який чоловік тоді на мене погляне? Який захоче… А, чому я маю тобі щось пояснювати? Врешті, ти лише моя служниця, Мойро. Тому мовчи і слухай. І щоб більше ніколи не сміла заперечувати жодні мої слова, втямила?!

Я справді спочатку не зрозуміла, з якого дива моя пані усі дев’ять місяців ховала від свого чоловіка свою вагітність, а потім ще й поїхала бозна-куди таємно народжувати. Але те її застереження я й справді запам’ятала, і зрозуміла мотив приховувати вагітність. Бо хто я така, щоб давати поради, яке мала право втручатися у те, про що не мала клепки. Та й, зрештою, не мені було брати на себе відповідальність.