5.

Звісно, коли настав час обіду і пані Ангелка сказала своєму чоловікові про намір дати мені освіту, той неабияк здивувався.

- Ангеліно, це вже виходить за всякі рамки! – обурився він. – Ти знаєш, скільки зараз коштує гарне навчання?

- Марчіне, невже у нас закінчилися кошти? – ліниво промурмотіла пані, й окинула чоловіка зневажливим поглядом.

- Та ні, кошти є, але невже це дівчисько, яке ми підібрали на дорозі, немов приблудне кошеня, вартує того, аби витрачати зусилля та чималі гроші?

- Але ж ти кажеш, що гроші є.

- Вона ж не наша донька!

- О, то ти натякаєш на мою свіжу рану? – по ніжній щоці пані Ангелки скотилася справжня сльоза, хоча я підозрювала, що їй тепер геть не хотілось плакати. – Це що, ти щойно встромив у мої груди ножа?

- Побійся бога, я того не хотів, але…

- Але ти це робиш! Спочатку ти пошкодував найняти для мене служницю, хоча я дуже цього потребувала, потім шкодуєш гроші на її освіту, бо цій нещасній дитині не вистачає освіти, тепер обвинувачуєш мене у тому, що я втратила наше дитя… що не побачило світу. А що буде далі?! – голос пані Ангелки зірвався на вереск, довкола в повітрі було видиме блакитнувате потріскування, хоча на обличчі не було й натяку на хвилювання. Я потерла долонею очі – невже її силует роздвоївся?

- Вибач… Ти сама займатимешся пошуком учителів, чи, може, доручимо це нашому управителю?

- Звичайно, на таку справу у мене немає сил. Але! – пані Ангелка піджала губи. – Учителі мають бути найкращі.

- Тоді… а що як віддати дівчинку до монастирської школи? Там її ліпше навчать, ніж вдома.

- То ти шкодуєш грошей?

- Ні, звичайно, ні. Я тільки хотів застерегти тебе від…

- То правду казала моя мама, що ти не зможеш зробити мене щасливою?

- Ні, вона помилялася, роби, що вважаєш за потрібне, аби тільки була вдоволеною.

- Здається, поряд з тобою, Марчіне, я ніколи не зможу бути вдоволеною…

У мене знову було видіння? бо райдужки в очах пані Ангелки враз змінили колір на пронизливо-жовтий, а зіниці витягнулися вертикально, немов у жаби. Я теж закліпала очима та підтерла носа, відразу ж швидко дістала з кишені баночку світло-бежевих мастил, які дала пані Ангелка, аби поправити стерте місце: ніхто не мав бачити справжній кінчик мого носа.