Глава 4. Тінь пані

- Мойро, прослідкуй за тим, аби нам із графом не заважали читати святе письмо, - підморгуючи, якось сказала пані Ангелка, випроваджуючи мене за двері – це трапилося приблизно за місяць до нашої першої поїздки в Далекий ліс. – І можеш зайнятися рукоділлям, оздоба для головного жреця із храму Золотого Духа має бути готова до свята Великого дива.

Останнім часом пані Ангелка узагалі розривалася між розпустою й святенництвом, усе частіше навідуючись до печерки Самшитового скиту та до самотньої каплиці, що належали Таємній обителі ордену Срібного Кігтя й ховалися у нетрях Далекого лісу. Туди ми їздили у супроводі двох озброєних охоронців. Залишивши карету вкінці дороги, бо під’їзду далі не було, кілька сотень метрів змушені були йти пішки.

Я щоразу тремтіла від страху, коли ми минали глибоку ущелину, крізь яку пролягав підвісний міст, подумки перебираючи у пам’яті усі відомі мені імена святих.

- Моя пані, невже не можна знайти церкви деінде в іншому місці? – шепотіла я, міцно тримаючись за мотузки, що заміняли поручні.- Наприклад, непогано було у храмі Золотого Духа.

- Ти геть нічого не розумієш, Мойро, тут - найсвятіше місце, а молитви линуть просто до бога в вуха.

- Але що як на цій дорозі на вас хтось нападе?

- Де нападе? В Далекому лісі? На цій підвісній дорозі, де кожна дощечка – це вже молитва? А ще Самшитовий скит…

- Тож бо й воно!

- Мойро, краще помовч, бо відразу видно твою зіпсутість й суцільне недовір’я до вищих сил.

- Ви справді не бажаєте, аби я супроводжувала вас далі? – схвильовано питала я, коли, покинувши мене на лавці біля в’їзних воріт, моя пані стрімко збігала вниз крутими кам’яними східцями, оброслими мохом, аби віддати вузлик милосердя: поряд у скелі жив самітник – кремезний похмурий чолов’яга, який, за словами моєї володарки, не переставав молитися ні вдень, ні вночі й насправді був нащадком драконів. Час від часу вона носила йому чималі клунки з їжею.

- Сидячи у занадто тісному закапелку за гратами, харчуючись корінням, яке проростає в його убогу печерку, та п’ючи краплі роси, що падають зі стелі, довго не протягнеш, - пояснювала свій доброчинний вчинок пані Ангелка, відводячи вбік погляд.

 Коли відлюдник на якусь хвилю виходив із темної печери, я з цікавістю придивлялася до цього дивного чоловіка, розмірковуючи про свою долю. Бо я щось чула від однієї старої пралі, яка вже ледве волочила ноги й, подейкували, трохи втратила глузду, що колись Таємною обителлю володіли дракони, і це було дивно, тому що останнього представника племені бачили дуже давно.

Якось я вирішила перепинити стару та поцікавилась:

- Що ж трапилося з драконами? Чому вони втратили владу? 

- Гм… ти, підступна кішко, теж, либонь,  пробралася у палац Жамб Кремселів не із благими намірами? - прошамкотіла праля, підозріло приглядаючись до мого обличчя та притискаючи до себе кошика, наповненого брудною білизною.

- Що ти таке верзеш? Ніяка я не кішка! – мені все важче було приховувати свою справжню сутність.

- Ага, ваше підле плем’я дуже підступне, - затрусила головою стара. – Отак ви і пролазите у всі щілини, а потім занепад та розруха. Тоді ж гарні були часи, не те, що тепер.

- Не бачу жодної різниці! – буркнула я.

- Дракони володіли справжньою силою, якою щедро ділилися. Світ був сповнений магії, благородства, добра… Ви ж, кішки, тільки й умієте, що все паплюжити. Але леді колись повернеться, і справжні господарі посядуть Таємну обитель!

Оце то розпитала. Завжди знала, що марно говорити із божевільними. Тільки ж решта узагалі мовчала. А мені було цікаво усе, що стосувалося мого племені. Тим більше, що саме коти – нечисельна, але могутня раса, тепер таємно правила світом – через свого очільника, Великого Магістра ордену Срібного Кігтя.

Мовчки розпрощавшись із самітником, пані йшла в інший бік, грюкали ще одні двері, і я залишалася один на один зі своїми думками.

Я знала, що до каплиці є ще один хід, прокладений у товщі землі, й веде він просто до Таємної обителі, сховища усіх таємних знань та резиденції сильних світу цього.

 Дійсно це було дивним місцем, і ще більш дивно, що пані Ангелка вирішила молитися саме тут.

- Розумієш, насправді я сирота й ніколи не знала своєї справжньої матері, втаємничувала мене пані. – Я маю душевний біль, який ніколи не стихає. А біля Самшитового скиту мені легко. Я сюди приходжу… немов до рідної домівки.

 Але кого вона хотіла обманути? Я ж не була сліпа і бачила, яку чудову білизну пані Ангелка добирала, коли збиралася в каплицю – бордова облямівка з мережива, тоненький атлас, напівпрозора стьожка замість тканини ззаду, поміж сідниць, гаптований корсет, що не ховав грудей, зверху – прозора блуза й багряна нижня спідниця, підкочена по кінцях.

У день перед молебнем пані Ангела мила своє розкішне волосся у семи водах, намащувала олією з вишневих кісточок, так що від тонких звабливих пахощів аж паморочилося у голові. Найвишуканіший одяг, найяскравіші прикраси – і зверху сіра важка накидка із глухим каптуром.

Звичайно, вона займалась доброчинністю, піклуючись про відлюдника-дракона, проте це була так собі відмазка. Бо я підозрювала, що насправді в тому святому місці пані Ангелка знайшла собі коханця, проте ніколи на власні очі його не бачила, тому доводилося вірити, що вона й справді їздить туди молитися та віднаходити душевний спокій.

Що ж до пана Марчіна, то він навіть зрадів та збадьорився, помічаючи богомільний характер своєї дружини. А надто коли, збираючись в дорогу, вона накидала на плечі той сірий плащ та, опускаючи додолу очі, підходила до нього під благословення.

- Та що ти, Ангелко, - неймовірно знічувався Жамб Кремсель, - оце вже зайве, щоб ти виціловувала мені руки.

- Не зайве, любий, - просто-таки ангельським голоском співала пані. – Саме твоє покровительство й підтримка тримають мене на цьому світі. Ти даєш мені впевненість у собі, турбуєшся про моє тіло та дозволяєш дбати про безсмертну душу. Й не тільки про мою…