3.

 Не знаю, хто забрав із порогу відро й ганчірку, як і мій кілька разів заштопаний капор, бо як була, я відразу ж надійшла у повне розпорядження пані Ангелки й поїхала разом із нею та її чоловіком із ресторану у тому, в чому була – довга сіра вовняна спідниця, сіра блузка, затоптані шкарбуни на босу ногу, й чорне скуйовджене волосся, зав’язане під хустку.

- Яке миле кошенятко, - усю дорогу шепотіла пані, обережно торкаючись мене носаком атласного черевичка.

- Миле? Хм…хоч би не набратися від неї вошей, - бурчав пан Марчін, гидливо кривлячи губи, дивлячись на мене згори вниз.

 Я звісно ж, сиділа під ногами, на вкритій рудим килимком долівці, і коли карета підстрибувала на ямках, перелякано хапалася за все підряд, остерігаючись створити незручність.

- Ніколи так близько не бачила котів. Поглянь, любий, кінчик її носа майже рожевий, як у звичайних людей, а вібрисів все ще немає.

- Ото вже далися мені твої примхи! Краще б і справді завела кішку.

Розкішне місце, в якому я опинилася, просто мене приголомшило. Я навіть не підозрювала, що десь поза містом, практично у глушині, можуть бути такі маєтки. Бо досі хіба милувалася гарними будинками знаті, повз які проходила, затамувавши подих, роздивляючись фасади та дивувалася, які чисті доріжки перед дверима – неначе тут ніколи не було дощу чи снігу, не падало листя й ніхто не ходив у брудному взутті. Мереживні фіранки, крізь які просочувалося затишне світло, зелені вазонки, чисті шибки, вигадливі фронтони та оздоби над вікнами… Досі я бачила тільки таке. Аж раптом за поворотом лісової дороги мені відкрилася ясна поляна, посеред якої підносився угору сліпучо-білий палац із вежами, огороджений глухим муром із сірого каміння.

- То тобі справді потрібно це дівчисько? Чи, може, ти хочеш собі кота? – востаннє невдоволено буркнув пан Марчін, коли ми проїжджали повз браму.- Може, висадимо її ось тут, нехай іде куди хоче?

 Але вже було занадто пізно, бо пані Ангелка взяла верх.

- Скільки разі тобі повторювати, - зморщила гарненького носа вона, - що коли ти починаєш говорити одне й те саме, то це вже є ознакою неминучого старіння. Забудькуватість, на яку ти страждаєш, починає загострюватися?

Чоловік миттю злагіднів, його зморшкувате чоло ще більше зморщилося, а товсті губи безвольно обвисли.

- Вибач мене, люба, - видихнув він та впав спиною на м’яку подушку, прикривши витрішкуваті очі. – Знову доведеться приймати мікстуру.

- Аби лишень допомогло.

Доки ми не зупинилися біля високого ганку, красуня швидко перечитала листа, якого увесь цей час не випускала із рук.

- У світі так багато любові, - з глибоким видихом промуркотіла вона й приклала клаптик паперу до вуст, а потім мені підморгнула, поглянула на пана Марчіна й скривила свого гарненького носика.

Я розуміюче кивнула головою, хоча тоді ще геть нічого не розуміла, але відчувала, що саме так і потрібно мені вчинити, якщо я хочу якомога на довше затриматися в такому прекрасному місці.

Що саме мені доведеться робити, я поки що не знала. Але уже всією душею була віддана цій жінці.