Глава 3. Вихованка-служниця

Звісно, коли настав час обіду і пані Ангелка сказала своєму чоловікові про намір дати мені освіту, той неабияк здивувався.

- Ангеліно, це вже виходить за всякі рамки! – обурився він. – Ти знаєш, скільки зараз коштує гарне навчання?

- Марчіне, невже у нас закінчилися кошти? – ліниво промурмотіла пані, й окинула чоловіка зневажливим поглядом.

- Та ні, кошти є, але невже це дівчисько, яке ми підібрали на дорозі, немов приблудне кошеня, вартує того, аби витрачати зусилля та чималі гроші?

- Але ж ти кажеш, що гроші є.

- Вона ж не наша донька!

- О, то ти натякаєш на мою свіжу рану? – по ніжній щоці пані Ангелки скотилася справжня сльоза, хоча я підозрювала, що їй тепер геть не хотілось плакати. – Це що, ти щойно встромив у мої груди ножа?

- Побійся бога, я того не хотів, але…

- Але ти це робиш! Спочатку ти пошкодував найняти для мене служницю, хоча я дуже цього потребувала, потім шкодуєш гроші на її освіту, бо цій нещасній дитині не вистачає освіти, тепер обвинувачуєш мене у тому, що я втратила наше дитя… що не побачило світу. А що буде далі?! – голос пані Ангелки зірвався на вереск, довкола в повітрі було видиме блакитнувате потріскування, хоча на обличчі не було й натяку на хвилювання. Я потерла долонею очі – невже її силует роздвоївся?

- Вибач… Ти сама займатимешся пошуком учителів, чи, може, доручимо це нашому управителю?

- Звичайно, на таку справу у мене немає сил. Але! – пані Ангелка піджала губи. – Учителі мають бути найкращі.

- Тоді… а що як віддати дівчинку до монастирської школи? Там її ліпше навчать, ніж вдома.

- То ти шкодуєш грошей?

- Ні, звичайно, ні. Я тільки хотів застерегти тебе від…

- То правду казала моя мама, що ти не зможеш зробити мене щасливою?

- Ні, вона помилялася, роби, що вважаєш за потрібне, аби тільки була вдоволеною.

- Здається, поряд з тобою, Марчіне, я ніколи не зможу бути вдоволеною…

У мене знову було видіння? бо райдужки в очах пані Ангелки враз змінили колір на пронизливо-жовтий, а зіниці витягнулися вертикально, немов у жаби. Я теж закліпала очима та підтерла носа, відразу ж швидко дістала з кишені баночку світло-бежевих мастил, які дала пані Ангелка, аби поправити стерте місце: ніхто не мав бачити справжній кінчик мого носа.

Спостерігаючи цю та інші сцени, які, звичайно ж, розгорталися перед моїми очима день у день - бо я ходила за пані, мов нитка за голкою, я все більше сповнювалася зачарування цією жінкою.

Бо насправді Марчін Жамб Кремсель був доволі владним чоловіком, упертим та жорстоким, і коли б не тонке мистецтво маніпуляції, яким досконало володіла пані Ангелка, не її дивовижна енергія - хто його знає, якою була б доля моєї володарки в іншому разі.

Наприклад, я б відразу втекла від такої потвори. Бо пан Марчін був ще й напрочуд огидним на вигляд – високий, трохи сутулий, із кремезними плечима та короткими карячкуватими ногами, маленькі чорні очі ховалися під густими кущуватими бровами, густе чорне волосся стояло сторч, великий червоний ніс-печериця нависав над губами-варениками, темне обличчя завжди похмуре. Такого вперше побачиш – і серце в п’яти. Але цей чоловік був магнатом, тому непривабливу зовнішність трохи скрашували його статки та одяг.

- Його золото тримає мене поряд, немов затхле озерце квітку латаття, бо ж треба з чогось смоктати собі поживу, - зітхала моя володарка, наче оправдовуючись за те, що змушена терпіти таку нікчему.

- Ви дійсно достойні кращого, - без жодних церемоній казала я, про золото мотаючи собі на вус.

- Це трагедія всього мого життя, Мойро, прикра необхідність. Але я не збираюся терпіти вічно! Колись я вискочу з цієї пастки, куди мене запхали із примусу, і ти мені в цьому допоможеш. Як я допомогла тобі.

Я згідно кивала головою, вкотре присягаючи своєму божеству на вірність.

- Просто доля іноді несправедлива до таких, як я. Ти тільки поглянь на мою красу! Невже, коли б я народилася в якоїсь герцогині, мій чоловік мав нахабство навіть саму думку допускати про наше зближення?

- Ви кращі за саму королеву!

Пані Ангелка була прямою протилежністю своєму чоловіку – тендітна, струнка, легенька, немов пір’їнка, із хмарою золотистого кучерявого волосся над світлим чолом, із відкритим поглядом аквамаринових очей, обрамлених чорними віями, із акуратним рожевим ротиком, що виглядав, мов рожева квітка на білому мармурі. Її руки були тонкі та ніжні, хода швидкою, голос – мов у справжнього янгола.

Вбиралася моя пані в суцільні шовки та хутра, на її маленькі ніжки служниці взували атласні черевички, розшиті золотими нитками та перлами, на зручній підошві зі шкіри, а білизна була всуціль із шовку та мережива.

Пані по кілька разів на день приймала ванну, вимагала, аби довкола неї постійно стояли живі квіти, читала нескромні романи й мала безліч дивних речей, у призначенні яких я так до кінця й не розібралася.

А ще вона часто зверталася за поміччю до чаклунок і сама вміла чаклувати, про це я здогадалася, спостерігаючи за тим, як пані Ангелка спочатку щось писала у одному із безлічі яскравих альбомів, вимальовувала візерунки, а потім вертіла своїм похмурим чоловіком, як циган колесом.

Вона любила подовгу прогулюватися лісом, збираючи корінці та трави, нещадно нищачи красиве взуття, іноді застерігала мене посидіти на якомусь місці, а сама зникала й поверталася розхристана й весела, зі скуйовдженим волоссям і затуманеними очима.

Коли ми бували в місті, або подовгу жили у міській квартирі, усе відбувалося так само, хіба замість пенька чи дровиняки, на якій я мала сидіти й покірно чекати, була зручна софа чи стілець.

Завдяки пані Ангелці я й справді отримала досить пристойну освіту, разом із нею щодня робила гімнастичні вправи, їла корисну їжу, доглядала за зовнішністю - й скоро мене б не впізнала рідна мама, коли б зустрілася на вулиці лице в лице – так сильно я змінилася.