Глава 2. Перша зустріч

Уже десять років як я була служницею у пані Ангелки Жамб Кремсель.

Моя пані була красуня. Вона доволі рано вийшла заміж за старого магната, який хотів ув’язнити її у чотирьох стінах – але не розрахував своїх сил та втратив над жінкою контроль.

І це саме вона забрала мене з батьківського дому, щойно мені виповнилося вісім років і моя мати почала примушувати мене до праці.

То була перша моя робота – мити підлогу у дорогому ресторані. Був перший день, я взяла відро й ганчірку та сіла на порозі чорного входу, аж тут на мене налетів якийсь юнак та, тицьнувши монету, зашепотів:

- Чуєш, мала? Чи могла б ти просто зараз і дуже хутко віднести ось цю цидулку одній прекрасній жінці?

- Але як я її впізнаю? – я дуже зраділа, отримавши золото у перший же день своєї роботи навіть нічого не зробивши, тому ні на мить не сумнівалася, що мені це потрібно.

- Вона сидить у залі поряд зі стариганем у темно-синій парчі. То дуже гарна жінка, найкраща з усіх – біляве волосся, розкішна сукня, на шиї кольє із діамантів… вона там найкраща. Але то потрібно зробити швидко і таємно.

- Таємно?

- Аби не помітив мерзенний старигань, що сидить поряд. То що, віддаси? Я почекаю, – хлопець тицьнув мені під ніс ще однією монетою.

- Звичайно, пане!

Покинувши знаряддя, я вихором помчала крізь коридори, ніяка сила не могла б спинити мене у прагненні дістатися до красуні та віддати їй листа. Кілька офіціантів витріщило очі, ще один намагався мене вхопити за руку, але я чітко виконала наказ.

- Пані, вибачте, ви загубили серветку, - упавши біля потрібного столу на коліна, я кілька разів шарпнула за довгий поділ розкішної сукні, й коли зустрілася із поглядом аквамаринових очей, виразно підморгнула.

- О, а й справді, - красуня спритно прибрала із моєї долоні листа й звернулася до кремезного та похмурого чоловіка напроти. – Любий Марчіне, пам’ятаєш, я просила тебе про служку? Хочу ось цю. Ти лише поглянь, яка послужлива дівчинка!

- Воно тобі справді треба? – буркнув чоловік.

- Авжеж, що справді! – від висоти голосу пані аж забренчав кришталь. – Невже б я марно просила?

Красиві вуста скривилися у презирливу гримасу, і чоловік скорився.

- То най буде по-твоєму.

- Дякую.

Далі все відбувалося, немов у казковому сні – до мене підбіг управитель, міцно вхопивши за руку, він почав вибачатися перед пані та її чоловіком, пояснюючи, що я лишень перший день як на роботі та геть несвідома свого вчинку.

- Це дівчисько понесе суворе покарання, як і всі решта, хто допустив таку недбалість, - пообіцяв він.

На те пан Марчін витягнув гроші та сказав, що хоче мене найняти і що оплачує ресторану усілякі незручності стосовно втрати працівниці.

- Та добре, добре! Беріть, якщо вам треба, - тремтячими руками забираючи банкноти, тієї ж миті вирішив мою долю управитель. – Ні ми, ні її мати, звичайно, не будуть проти. Лише прошу пообіцяти, що дитина… залишиться живою.

- Звісно, ми не будемо її вбивати, - пирхнула зі сміху пані Ангелка. – Віддайте її матері ось це, - знявши із пальця золотий перстень, вона віддала його управителю.

- Знаючи ваші чесноти, я перепрошую за прикрі слова, - поштиво вклонився той.

 Не знаю, хто забрав із порогу відро й ганчірку, як і мій кілька разів заштопаний капор, бо як була, я відразу ж надійшла у повне розпорядження пані Ангелки й поїхала разом із нею та її чоловіком із ресторану у тому, в чому була – довга сіра вовняна спідниця, сіра блузка, затоптані шкарбуни на босу ногу, й чорне скуйовджене волосся, зав’язане під хустку.

- Яке миле кошенятко, - усю дорогу шепотіла пані, обережно торкаючись мене носаком атласного черевичка.

- Миле? Хм…хоч би не набратися від неї вошей, - бурчав пан Марчін, гидливо кривлячи губи, дивлячись на мене згори вниз.

 Я звісно ж, сиділа під ногами, на вкритій рудим килимком долівці, і коли карета підстрибувала на ямках, перелякано хапалася за все підряд, остерігаючись створити незручність.

- Ніколи так близько не бачила котів. Поглянь, любий, кінчик її носа майже рожевий, як у звичайних людей, а вібрисів все ще немає.

- Ото вже далися мені твої примхи! Краще б і справді завела кішку.

Розкішне місце, в якому я опинилася, просто мене приголомшило. Я навіть не підозрювала, що десь поза містом, практично у глушині, можуть бути такі маєтки. Бо досі хіба милувалася гарними будинками знаті, повз які проходила, затамувавши подих, роздивляючись фасади та дивувалася, які чисті доріжки перед дверима – неначе тут ніколи не було дощу чи снігу, не падало листя й ніхто не ходив у брудному взутті. Мереживні фіранки, крізь які просочувалося затишне світло, зелені вазонки, чисті шибки, вигадливі фронтони та оздоби над вікнами… Досі я бачила тільки таке. Аж раптом за поворотом лісової дороги мені відкрилася ясна поляна, посеред якої підносився угору сліпучо-білий палац із вежами, огороджений глухим муром із сірого каміння.

- То тобі справді потрібно це дівчисько? Чи, може, ти хочеш собі кота? – востаннє невдоволено буркнув пан Марчін, коли ми проїжджали повз браму.- Може, висадимо її ось тут, нехай іде куди хоче?

 Але вже було занадто пізно, бо пані Ангелка взяла верх.

- Скільки разі тобі повторювати, - зморщила гарненького носа вона, - що коли ти починаєш говорити одне й те саме, то це вже є ознакою неминучого старіння. Забудькуватість, на яку ти страждаєш, починає загострюватися?

Чоловік миттю злагіднів, його зморшкувате чоло ще більше зморщилося, а товсті губи безвольно обвисли.

- Вибач мене, люба, - видихнув він та впав спиною на м’яку подушку, прикривши витрішкуваті очі. – Знову доведеться приймати мікстуру.

- Аби лишень допомогло.

Доки ми не зупинилися біля високого ганку, красуня швидко перечитала листа, якого увесь цей час не випускала із рук.

- У світі так багато любові, - з глибоким видихом промуркотіла вона й приклала клаптик паперу до вуст, а потім мені підморгнула, поглянула на пана Марчіна й скривила свого гарненького носика.