1.

Приємні напівсутінки, прохолодне свіже повітря, розбавлене тонкими цівками пахощів, монотонні співи, проганяють похмурі думки, поблискування золотих оздоб у тьмяних пломінцях свічок, барвисті квіти у вазах, таємничі постаті ченців, закутані у темні накидки, шурхів кроків, дихання…

Я поволі роздивлялася внутрішні оздоби храму Золотого Духа, стоячи поряд із своєю володаркою, потім щось несподівано кольнуло у грудях, я повернула голову й на якусь мить піймала пристрасний, швидкий погляд з-під низько опущеного каптура, помітила широке підборіддя із темною смужкою волосся, охайно підстриженого, змащеного бальзамом, міцно стиснуті вуста, розмашисті вільні рухи - хода барса, що вийшов на полювання й ненароком потрапив на відкриту галявину. Легеньким морозцем сипнуло по всьому тілу - Лорд Валеріус Грабс Крайс, Великий Магістр Ордену Срібного Кігтя.

Отож, вперше я побачила цю могутню персону у храмі Золотого Духа, коли разом із пані Ангелкою пішла на месу. Цього чоловіка неможливо було не помітити, надто разюче він відрізнявся від усіх решти, і навіть сховане під плащ, його кремезне тіло випромінювало неабияку силу, яка можлива тільки за умови, що той, хто нею володіє, знаходиться при владі, керує рештою, втаємничений у світ магії, чаклунства й розпоряджається життям та смертю.

- Куди ти дивишся, - вхопивши мене за руку, просто у вухо засичала білявка поряд. – Я вимагаю, аби вся увага була зосереджена на мені!

- Так, моя пані…

- Я не потерплю твоєї розсіяності. Ще скажи, що хтось запав тобі в око? – її гарненькі вуста скривилися в презирливій посмішці. Я стрепенулася, розправила плечі й провела долонею по лобі, мов проганяючи ману.

Ні, ні за що в світі я не зраджу свою володарку – навіть поглядом, думками, словом… це просто моє зрадливе тіло. Але воно моє, і я зможу його приборкати! Тим більше, хто я і хто той чоловік, лише тінь якого навіває повагу.

- Там був Великий Магістр, - я ніколи й нічого не приховувала від своєї володарки, тож і тепер мала зізнатися про причину відволікання уваги від її прекрасної персони.

- Великий Магістр? Гм… Хтозна, чи він великий. Та й де ж він? Мені теж цікаво на нього подивитися.

- Швидко пройшов повз двері, за олтарем… його вже немає.

- Гляди мені, Мойро, й не витріщайся на чоловіків, бо тобі до того зась. Стримуй пориви свого… потворного тіла. Бо сама знаєш, тобі це ні до чого.

- Так, пані… - я опустила погляд додолу, й, закусивши вуста, решту часу пильно розглядала підлогу під ногами, намагаючись прогнати дивне відчуття, що з’явилося у грудях.

Бо й справді – навіщо мені ця бентежність? Така зацікавленість ні до чого хорошого не приведе, тим більше, що головне моє завдання – бути відданою служницею, якнайкраще годити своїй володарці, дбати про її щастя.

 Цього разу моя пані дала в руки згорток і, схилившись, прошепотіла просто в обличчя, майже торкаючись моїх вуст своїми:

- Маєш віднести це до чаклунки, але дуже швидко. Біжи й не озирайся, тримай міцно.

- Не випущу з рук, - пообіцяла я, миттєво перетворюючись на неприступну скелю.

- Віддавши, щодуху мчи назад. На все про все маєш лише годину - ми перед північчю вирушаємо до каплиці.

Я розуміюче закивала головою й прикусила вуста.

- Затям: сьогодні надто особливий день. Він змінить геть усе. І ти маєш бути поряд зі мною.

- А що колись щось трапиться? - насамперед я думала про пані, я хотіла упередити будь-яку непередбачуваність. Та я б стала дорогою для коліс її карети, якби могла.

- Що ж, якщо ти спіткнешся об кореняку й зламаєш собі шию, або повиколюєш гіллям очі чи тебе розірвуть дикі пси, або там ще щось… В такому разі, Мойро, я змушена буду їхати без тебе, - пані хижо прикусила пухку нижню губку й насмішкувато звела бровами. – А я б цього дуже не хотіла.

- О, пані, дякую, - що як вона любила мене так само сильно, як я її? Від розчулення я мало не впала перед нею на коліна, у мене зволожились очі і я притисла згорток до грудей, затамувавши дихання.

- Самій у дорозі мені буде нудно. Тож не затримуйся надовго, віддай – і все. Я чекатиму.

Мала б бігти, проте щось тримало на місці – якесь передчуття.

- Пані Ангелко, шлях неблизький, а час уже пізній, і я боюся…

- Нічого не бійся, ось тобі амулет, - моя господиня хапливо зняла із себе та одягнула мені на шию ланцюжок, на якому висів химерний срібний амулет у вигляді котячого кігтя, й поляскала кінчиками пальців по моєму обличчю, при тому крихітна, майже дитяча долонька пані Ангелки пахла вишневим варенням – дуже солодко й знадливо.

- Я не про те турбуюся, не про себе, бо насправді нічого не боюся і ладна виконати будь-яку вашу вказівку, - я швидко поцілувала її руку, лякаючись, чи не занадто відросли мої ще тільки вчора обрізані вібрісси, що як поколю  ніжну шкіру?

- А про кого ж тоді турбуєшся? - бліде та делікатне обличчя пані залляв яскравий рум’янець.

- Турбуюся про те, що ви майже не спали минулої ночі, та й тепер доведеться не спати.

- Авжеж, доведеться.

 - Але до півночі маєте ще кілька годин, - пробурмотіла я, відчуваючи прилив щемкої ніжності.

- Ти так турбуєшся про мій сон? – пані дивилася у вікно, накручуючи на палець золотистий локон.

- Так, пані, вам варто відпочити.

- Мій сон… У мене ще буде багато часу на відпочинок, - її погляд блукав деінде. - Проте тепер я нізащо не засну, коли не буду певна, що цей згорток потрапив туди, куди йому належить. А якщо переконаюся, що і з цим теж усе гаразд, - її рука лягла на низ живота, пальці дратівливо зібгали сукню, – буду безмежно рада вступити в нове життя звільненою від тягаря.

- А що це за сукня, пані? – я тільки тепер звернула увагу на криваво-червону пляму із шовку та мережива, що розстелилася по ліжку. – Невже ви приготували її для сьогоднішньої поїздки?

- А ще ось цю фату, – пані Ангелка зняла із товстої книги легкий серпанок – чорний, мов найчорніша ніч, і притулила до обличчя, - вінок буде із живих троянд…