Глава 11

Цокаючи підборами елегантних, оксамитових черевичків, Марвелія карбованим кроком рішуче увійшла в кабінет вельми заклопотаного чоловіка-альмаїра. Зупинившись навпроти його робочого столу, діловито схрестила руки на грудях й показово хмикнула, поправляючи шовковисті каштанові локони.

— Варді, незабаром обід! Чи збираєшся, зрештою, відволіктися від своїх справ? — свердлячи сидячого за столом Вардена запитливим поглядом, картинно вигнула темну брову. — Таке враження, що без твого завзяття в роботі рухне наше королівство! — насправді їй було сумно та нудно без дітей, які залишили маєток. Молодята попрямували до Двергленда, а Росану запросила подруга погостювати в сусідньому маєтку кілька днів. Зрештою, альмаїр з альмаїрою залишилися самі та хоч було чимало побутових справ, але відсутність рідних кровиночок гнітила Марвелію невимовною тугою, на щастя, хоч коханий чоловік поряд…

— Веллі… — кахикнувши, Варденгард відірвав погляд від чергового звіту й підняв голову. Примруживши кришталево-ясні очі, зосередився на тендітній постаті коханої стихійниці, зокрема, на глибокому, вельми спокусливому круглому вирізі бордової сукні… І чому ж той виріз саме сьогодні такий глибокий? Чому ж ті солодкі пагорби, а саме, груди ваблять, немов цукрові кристали з Двергленда? Так, альмаїр полюбляв солодощі й саме цієї миті перед ним красувався справжній «десерт», аж мимохіть облизнув пересохлі губи…

— Варді, вже другий день жодної звістки від дітей… — Марвелія показово, скрушно зітхнула, на милому личку застиг смуток, що відображувався в темних озерцях її очей. — Хвилююся за них… Могли ж бодай щось надіслати, хоч слово…

— Ти надто переймаєшся… Гадаю, в них все добре, не варто їх відволікати недоречними повідомленнями, — звісно, гера Остена також турбували взаємини сина і Кетрін, але він не виказував емоцій з цього приводу. Крижина, та й годі! Але та крижина з появою дружини в кабінеті мимоволі танула, а Марвелія відчула, що сталево-сірий чоловічий погляд раптом змінився полум’яними іскрами неприхованого бажання… Так, альмаїра добре вже знала свого чоловіка, наче відчувала всі його думки, емоції… І цей блиск в очах такий знайомий, жагучий, обпікаючий, аж на її молочній шкірі проступили дрібні сироти…

Відсунувши пергамент зі звітом, Варден раптом рвучко встав з-за столу. Не зводячи немигаючого погляду з застиглої дружини, проймав вогняними жаринками до глибин самісінької душі й заразом викликав млосне, солодке тремтіння, наче кожна клітиночка тіла відгукалася й вібрувала кришталевою краплиною ранкової роси…

— А я зголоднів… — повільно наближаючись, мов хижак, альмаїр різко простягнув правицю й за допомогою простого заклинання заблокував двері кабінету. Коли гучно клацнув замок, Марвелія лише зойкнула, коли цупкі руки Вардена підхопили під сідниці й за мить стихійниця вже сиділа на столі, а поміж струнких, розведених стегон розташувався альмаїр, нависаючи скелею над жаданою жінкою… Навіть протягом довгих років не згасла та пристрасть, лише дужче спалахувала вогнем…

— Варді, можливо… варто піти до спальні? — її погляд вже затягувало солодким серпанком зустрічного бажання, а густі вії тріпотіли, мов крильця метелика. — Ми ж…

— Ще встигнемо, нам наразі ніхто не заважає… — гарячий подих Вардена обпалював обличчя, а м’які губи ковзнули тендітною шиєю вниз, вигравали пестливими цілунками, мандруючи вирізом сукні. — І спальня тобі буде, і кабінет, і… — вже й спритно розшнуровував корсет. — І альтанка надворі… — у розпалі несамовитого бажання пригадав, як неодноразово кохалися з дружиною в альтанці саду, де колись робив їй пропозицію… Ті спогади й досі яскраві, наче все було недавно, ще вчора, як же швидко спливає час, так невблаганно… І гер Остен зупинив би той час, щоб вічність насолоджуватися своєю Веллі, але… на жаль, не існує такої магії, яка би розтягнула мить реальності до масштабів вічності… І у солодкому забутті стихійники віддавалися одне одному, наче колись, в далекій молодості. Жадібно смакували ці миті у багатті любощів, оскільки ніхто не завадить насолоді неустанного пізнання глибин шаленого кохання, яке триватиме навіть в райській оселі Покровительки. Варден і Марвелія… Якби хоч дрібку того щастя подарувати своїм діточкам, як же хотілося, щоб Двейн і Росана пізнали те щастя, але в кожного мага власний шлях із важкими випробуваннями, адже лише досвід з гіркотою помилок надаватиме певної мудрості.

Можливо, охоплені пристрастю Остени і продовжували би пірнати в океан любощів посеред дня, забуваючись про все на світі, але раптом в двері кабінету хтось постукав. Злісно рикнувши, Варден неохоче відсторонився від розчервонілої дружини та вже ладний був спопелити того, хто посмів завадити… Знічена Марвелія також невдоволено зітхнула й спритно злізла зі столу, нервово стягуючи шнурівку корсета та поправляючи сукню.

— Г… гере Вардене, геро Марвеліє… — на порозі кабінету застигла управителька Маргарита, винувато відводячи тривожний погляд. Звісно, жінка вже зрозуміла, що мимоволі завадила поважним стихійникам кохатися й кахикнувши, сором’язливо зашарілася, проте… — Вибачаюся, але… Справа важлива… — зрештою, боязко поглянула на зіщуленого, сердитого альмаїра. — Щойно крізь портал повернувся гер Двейн, в нього для вас термінове повідомлення! Можливо, щось дійсно трапилося, якщо не надіслав через магічну скриню, а забажав поговорити особисто… Я відразу вирішила повідомити вам, адже гер Двейн чомусь схвильований і вже прямує сюди…

— Темрява… — злісно буркнув Варден, а Марвелія тривожно округлила очі з такої несподіванки, невже в сина якісь неприємності? Чому ж раптом так несподівано повернувся?

Двейн не забарився. Поспішаючи до кабінету, за кілька хвилин постав перед схвильованими батьками, на блідому парубочому обличчі застигло неабияке напруження.

— Сину, що трапилося? — Марвелія вже й не приховувала бентеги, як і альмаїр. — І де гера Кетрін? Невже залишив її у Двергленді саму?

— Наразі залишив, але незабаром повернуся до неї крізь портал, — молодий стихійник нервово змахнув з чола темне пасмо й скрушно зітхнув. — Наш «цукровий місяць» розпочався з пригод, не вельми веселих пригод… — не зволікаючи, розповів батькам про несподівану зустріч з Лемсі, про викрадення кристала з Ейсаною під дією заклинання покори та про те, що довелося побувати на Землях Сірих, щоб знищити ту Ейсану, доньку Бернарда, оскільки пообіцяв королю Джодану Червоному… Звісно, правитель гномів задоволений. Коли Двейн приніс у палац пригоршню попелу, що залишився після гноми, придворні маги відразу виявили і констатували смерть злодійки. Зрештою, король лише подякував за це юному Остену, видихнувши з полегшенням, навіть ввечері вирішив влаштувати святковий бенкет, проте з вирішенням цієї проблеми з’явилася і нова… Лемсі. Як відомо, в покійного злодія Бернарда є син, якого народила стихійниця Ліскіта Віндсміл. Покарана за державну зраду довічним ув’язненням, вона померла при пологах у понурій цілительській кімнаті в’язниці, так і не побачила своє дитя… А на світ з’явився хлопчик-напівкровка, хоч зовнішність успадкував стихійниці-матері, але магію гномську й доволі сильну. Відтак дитину забрали до одного з дитячих притулків Мілдгарда. Коли хлопчику виповнилося одинадцять, він зумів звідти втекти й безслідно зник. Ніхто й гадки не мав, як саме йому це вдалося, оскільки ще при народженні магію дитини було заблоковано, зважаючи на його походження, спадковість…