Глава 7

Двейн прокинувся над ранок та нервово сіпнувся, підводячись на ліжку. Крізь оксамитову фіранку мерехтіли кристали Двергленда, знадвору відлунювали чиїсь голоси й плескіт води, очевидно, хтось вже насолоджувався купанням в Кришталевих Озерах. Хмикнувши, парубок задумливо покосився на сплячу дружину, яка так і лежала до нього спиною, відсунувшись якнайдалі.

«Нехай спить, не стану будити…» — з цією думкою Остен тихенько вислизнув з-під ковдри, похапцем натягнув на себе одяг. Не умиваючись, поспіхом зібрав довге волосся в тугий хвіст, обережно прочинив двері та вийшов надвір. Протягом хвилини зачаровано споглядав плеса озер, що виблискували сріблом у сяйві кристалів. Можливо, досхочу би й милувався цим казковим видовищем, та навіть би й скупався, проте кортіло чимшвидше навідатися до місцевих крамниць з фоліантами. Глипнувши на розгорнуту мапу, Двейн покрокував в потрібному напрямку вузенькою стежиною, яка змійкою простягалася крізь місцеве селище.

Неподалік від низеньких, акуратних хатинок гномів розташовувалася окрема дерев’яна будівля з солом’яним дахом, не вельми схожа на житлову. Згідно зі схематичним зображенням на мапі це була одна з крамниць. Не зволікаючи, Двейн увійшов всередину й відразу залунав дзвіночок, оповіщаючи щодо відвідувача, з-за невисокого прилавка визирнув літній гном-продавець та з цікавістю вирячився на Остена з-під широких крисів червоного капелюха.

— Вітаю! Що вас цікавить? — хитро зіщулившись, уважно роздивлявся прибулого стихійника, відразу зрозумів, що перед ним заможний турист. — Можу запропонувати ексклюзивні побутові кристали, також…

— Мене цікавлять фоліанти зі шлюбними заклинаннями гномів, — Двейн зацікавлено зиркав на численні стелажі з фоліантами й рукописами.

— Стривайте… хвилиночку… — пробурмотівши діловито, продавець хутко вислизнув з-за прилавка й наблизившись до стелажів, відразу віднайшов потрібний, доволі товстий фоліант в червоній оксамитовій палітурці. — Ось… Саме те, що вам знадобиться! — простягнув Остену. — Тут всі відомі й маловідомі… навіть древні заклинання! Цінна інформація… Лише десять золотих монет і цей фоліант ваш!

Хоч Двейну і здалося, що ціна трохи завищена, проте не став торгуватися, заможний син альмаїра міг собі дозволити витратити монети заради важливої справи. Розрахувавшись з гномом, рвучко запхав куплений фоліант в шкіряну торбину та вийшов надвір. Що ж, сьогодні вже матиме роботу, поринаючи у читання й пошук потрібної інформації. Якщо батьки не бажають допомогти, то впорається самотужки. Двейн не з тих, хто так просто поступиться своєю свободою!

Чомусь до будинку не хотілося повертатися відразу, вирішив прогулятися до ярмарку, який саме сьогодні влаштували гноми-селяни. Можливо, Кетрін вже прокинулася, служниця повинна принести сніданок. Байдуже! Нехай некохана дружина собі трапезує, купається, розважається сама… Не вельми хотілося споглядати це сором’язливе створіння, а думки повсякчас линули до Ізабелли, в уяві зрадницьки поставали її блакитні плеса очей, білосніжні локони, округлі щічки, які охоче би виціловував…

Опинившись посеред строкатих наметів гомінкого ярмарку, Двейн придбав для сестри Росани кілька кристалів краси, адже дівчина попросила, також в одного з торговців купив суміш солоних горішків й засушених корінців, які охоче ковтав по дорозі, метикуючи над подальшими діями.

— Вельмишановний стихійнику… — роздуми Остена несподівано перервав худорлявий підліток, який безцеремонно шарпнув за рукав сорочки. — Чи не знайдеться для мене кілька монет? Я від учора нічого не їв… — благально пронизував блакиттю очей, витираючи подертим рукавом кофтини замурзане обличчя.

— Гаразд… — Двейн розгублено вирячився на надокучливого жебрака з білявим, скуйовдженим волоссям. Не схожий на гнома, радше на стихійника… Що ж він робить в Двергленді? — Ось, візьми, — зрештою, простягнув йому золоту монету. Хай там як, юний Остен ніколи не проходив з байдужістю попри чужу біду й принагідно допомагав біднякам. Під час навчання в академії навіть організував серед студентів благодійний фонд допомоги дітям з сиротинців та особисто жертвував чимало золотих монет. Можливо, Двейн інколи і виказував пиху, не скупився на гостре слівце, проте мав добре серце. Гадав, що інколи доброту варто приховувати за кригою й скепсисом, бо чимало охочих і вилізти на голову…  

— Бачу, ви не місцевий… турист? — раптом поцікавився той підліток-жебрак, нервово шарпаючи на собі подерту кофтину. — Звідкіля прибули? — запитливо вигнув тонку, білосніжну брову.

— З Мілдгарда… — Двейн і сам не розумів, чому охоче відповідає на запитання незнайомця, погляд якого наче самісіньку душу пронизував, мимоволі заворожував цупкою блакиттю. — Я Двейн Остен, син альмаїра Вардена Остена, поважного мага води… — слова наче самі зривалися з губ.

— Гер Остен? — очі юного жебрака помітно округлилися, навіть блиснули у шаленому запалі, а тонкі, потріскані губи враз скривилися в подобі посмішки. — Отже, син гера Вардена Остена… — таке враження, наче знав про цей славетний рід стихійників. — Несподівано… — зловтішно прошепотів, наче натрапив на справжній скарб. І не встиг розгублений Двейн оговтатися після дивного заціпеніння, як підліток рвучко вийняв з кишені чорний кристал. — Аденарес адвентаре вардус! — приголомшив потужним заклинанням, після якого Остен враз завмер й не міг навіть поворухнутися, лише налякано вирячився на усміхненого жебрака. — Це заклинання покори… Отож, вельмишановний стихійнику, робитимете все, що я вам звелю… Маю для вас важливе завдання…

Вже за хвилину Двейн на ватяних ногах покірно плентався слідом за білявим підлітком, хоч як і намагався опиратися, проте тіло геть не слухалося, заклинання покори заразом заблокувало і магію.

— А моє ім’я Лемсі, — обернувшись, жебрак знущально гигикнув. — Хоч я і виховувався в притулку для сиріт та всі до мене ставилися, мов до якогось непорозуміння, але магія в мене сильна… Успадкував від покійного батька!