Глава 6

Світило хилилося до обрію й довкілля огорнули вечірні сутінки, карета прямувала крізь густий ліс широкою стежиною, яка вела аж до самісіньких воріт підземного королівства, а шлях осяювала яскрава лампадка, прив’язана до жилястої шиї кентавра.

— Ось і приїхали, — коли карета, зрештою, зупинилася, Двейн втомлено позіхнув. — Далі підемо пішки, кентаврів до Двергленда не пропускають, — стрепенувшись, розчахнув дверцята та вислизнув надвір. Невдоволено кахикнувши, простягнув правицю Кетрін, допомагаючи вийти з транспорту. Хай там що, не забувався за гарні манери, виховання. 

Розгублено озираючись довкола, дівчина боязко споглядала у вечірній темряві товсті стовбури крислатих дерев, саме цієї миті до стихійників поспішало кілька гномів-вартових. Про всяк випадок тримали напоготові луки й стріли, не вельми любили чужинців.

— Вітаю! Ми приїхали з Мілдгарда, туристи, — стиснувши губи, Двейн відразу простягнув вартовим путівки з магічними печатками.

— Мілдгардці… — пробурмотів насуплений рудий гном, уважно вивчаючи надані документи. — Остени… Що ж, вітаємо в Двергленді, вельмишановні гості! — вичавивши посмішку, зацікавлено вирячився на молодих стихійників. — Відчиніть ворота! — за мить гаркнув до решти охоронців.

Не зволікаючи, Двейн простягнув кентавру мішечок з монетами та звелів повертатися до маєтку Остен. 

— Ходімо, — пробубонів до молодої дружини, яка з цікавістю роздивлялася вартових гномів. Зрештою, мовчки й покірно покрокувала за своїм законним чоловіком крізь відчинені ковані ворота печери, саме тут і був вхід до підземного королівства, який ретельно охоронявся. На відміну від Двейна, дівчині ще ніколи не доводилося бувати в Двергленді. Минувши ворота, вона боязко спускалася кам’яними численними сходами вниз та водночас мимоволі аж ахнула, споглядаючи долини і селища, які розкинулися під землею казковими краєвидами. Так, тут вирувало справжнє життя, як і на поверхні! Кам’яні стіни королівства-печери виблискували розмаїттям сяючих кристалів, які навіть вночі освітлювали довкілля.

Слідом за прибулими стихійниками кілька гномів тягли їхні валізи й заразом супроводжували гостей до берегів Кришталевих Озер, де бовваніли затишні будиночки для туристів. У путівках було зазначено, що Остенам надавався окремий будинок й триразове харчування щодня. Що ж, залишалося лише насолоджуватися відпочинком й оздоровлюватися купанням в озерах…

— Ось, це ключ від дверей, — діловито кахикнувши, гном простягнув Двейну прямокутний кристал. — Вас обслуговуватиме покоївка Мел, — кивнув на низеньку гному, яка біля дерев’яних, різьблених дверей зустрічала прибулих туристів із ввічливою посмішкою. — Гера Мел приноситиме для вас їжу, також з усіх потреб звертайтеся до неї…

Кетрін з цікавістю оглянула затишний інтер’єр всередині й втомлено опустилася на широке ліжко, над яким височів оксамитовий балдахін. На обшитих деревом стінах красувалися ткані, строкаті гобелени з традиційними орнаментами народу гномів, дощату підлогу застеляв м’який килим з темно-зеленої вовни. Хоч і панував тут затишок, проте будиночок був невеликий, лише одна простора кімната та купальня.

— Хоч би канапу якусь принесли… — невдоволено пробурмотів Двейн, роззираючись довкола. Звісно, в будинку все сплановано для закоханої пари, широке ложе, стіл біля віконця й кілька м’яких крісел, також різьблена шафа для одягу. — Гаразд, спатиму на підлозі… На щастя, в Двергленді тепло…

— Двейне, тут ліжко доволі широке… — сором’язливо мовила Кетрін, опустивши голову. — Не варто спати на підлозі… Я посунуся, не заважатиму… — знічено кивнула на ложе, застелене смарагдовою вовняною ковдрою. — Не хочу, щоб ти…

— Гаразд, — Остен нервово махнув рукою. Хоч і не бажав спати з Кетрін на одному ліжку, проте на підлозі дійсно не вельми зручно, син альмаїра звиклий до розкошів.

В очікуванні гостей гнома Мел заздалегідь принесла наїдки й напої, які красувалися на столі. У дерев’яних кухлях вже налитий гномський ель, в глиняних горщиках апетитне овочеве рагу, на тарілці запечена рибина, також спостерігалися й зелений салат з горішками, пухка хлібина та глечик з ягідним соком. Достатньо, щоб втамувати голод з дороги.

Не зважаючи на втому, Кетрін відразу кинулася розпаковувати валізи, заразом і одяг Двейна, який почала розвішувати на плічках в шафі.

— Кет, не варто, я сам… — розгублений стихійник лише очами лупав, спостерігаючи за спритною, як виявилося, хазяйновитою молодою дружиною. Цікаво, як би Ізабелла поводилася в такій ситуації? Також би кинулася розкладати його речі? Мабуть, донька сагріра звикла до послуг служниць на відміну від непримхливої Кетті… Можливо, Двейн би й зрадів цій надмірній турботі, якби кохав свою дружину, але стихійниця чомусь ще дужче дратувала своїми діями. — Кет, облиш! — раптом сердито буркнув й кинувшись до застиглої дівчини, висмикнув з її тендітних рученят свою сорочку. — Кажу ж, я сам! Не чіпай мої речі!

— Як скажеш, — наче не зважаючи на прояв гніву парубка, Кетрін покірно випустила з рук блакитну сорочку та мов нічого й не було, узялася розпаковувати свої сукні. Хоч вдавала байдужість, підтиснувши губи, проте в серці клекотав роздираючий біль зі спалахами гіркої образи. Схоже, Двейну гидко, щоб навіть торкалася його речей, хоч і воліла допомогти…

— Кет, тобі варто відразу уяснити, що ти не зобов’язана піклуватися про мене, — холодно відрізав Остен, пронизуючи оторопілу дівчину важким поглядом. — Хоч офіційно ти і моя дружина, але сподіваюся, що це… тимчасово. І доки ми в Двергленді, треба зосередитися на пошуку інформації щодо шлюбного закляття! — відразу нагадав цю болючу істину. — Якщо бажаєш, можеш досхочу купатися в Кришталевих Озерах і насолоджуватися відпочинком, а я вже завтра вранці попрямую до місцевих крамниць з фоліантами…

— Не варто про це нагадувати, я пам’ятаю, — хоч тихо пролунала відповідь, але з непохитною рішучістю. Гірко зітхнувши, Кетрін здмухнула з чола шовковистий локон та мовчки продовжувала розпаковувати свої речі. Чомусь Двейна дратувала ця покора. Граючи жовнами, він опустився в крісло біля столу з наїдками й накинувся на овочеве рагу, оскільки дошкуляв голод. Зрештою, роздратовано зиркнув на стихійницю, яка завзято розвішувала свої сукні на дерев’яних плічках.