Глава 3

Після напруженої ранкової трапези альмаїр з Вітовтом попрямували до кабінету обговорити певні державні справи, слідом і Двейн рвучко схопився на ноги.

— Змушений вас залишити, оскільки це терміново! — холодно буркнувши, мимохідь кивнув до матері й хутко покрокував геть. Гадав, що Кетті не сумуватиме в товаристві сестри і майбутньої свекрухи. Наразі Двейн поспішав у хол до магічної скрині, оскільки варто повідомити коханій Ізабеллі невтішні новини, вже за хвилину з невимовним тягарем на серці розпачливо бурмотів у голосовий кристал-кульку:

— Моя Ізо, зі мною таке трапилося, що й ворогу не побажаєш! На жаль, вранці несподівано завітала Кетрін разом зі своїм батечком, я ж геть не сподівався, що першою з’явиться саме вона! Тій зубрилі знадобилися якісь фоліанти… Отож, на жаль, змушений з нею одружитися, бо лише той клятий шлюб розблокує мою магію! Ізо, благаю, не гнівися! Якщо ти погодишся пов’язати долю зі стихійником без магії, то я негайно відмовлюся від цього шлюбу! Знала би ти, як я не хочу цього! Моя крихітко, тільки ти в моєму серці, моя мрія, моє світило, моє щастя! Що ж мені робити?!

Хвилини очікування для юного Остена здавалися вічністю, душа тужливо розривалася на шмаття. Парубок так і закляк монументом біля магічної скрині, лише в скронях несамовито пульсувала кров. Зрештою, зі щілини кам’яного циліндра виринула кришталева кулька й опустилася на тремтячі парубочі долоні.

« — Мій Двейне, як же так?! Якби я знала, то ще досвіту би приїхала до тебе, а зараз… Навіть і гадки не маю, як правильно вчинити… — з кристала відлунювало гірке дівоче зітхання. — Зрозумій, я не зможу пов’язати долю зі стихійником без магії… — звісно, в світі стихійників це гірше за будь-яке каліцтво. — Хоч як прикро, але тобі доведеться одружитися з тією няугрою, щоб повернути силу! Невже немає жодного шляху, щоб позбутися закляття Еломи? Не вірю! Можливо, Кетті навмисно тебе захомутала? Чи випадково вона з’явилася в маєтку Остен? Впевнена, що це хитрі підступи! Хоч це зубрило і вдає скромницю, проте завжди бігала за тобою… Можливо, Елома їй щось розповіла? Гадаю, згодом ви зможете розлучитися і ти щось неодмінно вигадаєш! А я… Я чекатиму на тебе! Двейне, я вірю в тебе! Ти ж кохаєш мене, чи не так? Отож, обов’язково щось вигадаєш, виплутаєшся з цієї прикрої ситуації…»

— Кохана, навіть і гадки не маю, як саме… — скрушно мовив Двейн у черговий кристал, який надсилатиме у відповідь. — Батько сказав, що навіть з розлученням є складнощі! Моя Ізо! Як же я житиму без тебе? І цей шлюб… Я завжди вважав Кет своєю подругою, а зараз ладний її розірвати на шмаття! — люто видихнув, ледь опановуючи себе. — Радше помру від магії темних, ніж ділитиму з нею ложе! Краще вже ніколи не торкатися жодної дівчини, ніж… — із відлунням чиїхось кроків позаду, стихійник здригнувся й різко обернувся. Кетрін. Вона застигла посеред холу блідою тінню, лише в темних очах зрадницьки бриніли сльози. Так, дівчина почула усе… Ті образливі, болючі слова з проявом відвертої зневаги, ненависті… Нервово ковтнувши слину, Двейн рвучко шпурнув голосову кулю в щілину скрині, нехай дістанеться коханої адресатки.

— Кетті… Що ти тут робиш? Я гадав, що ти за столом… — стиснувши побілілі губи, Остен свердлив дівчину ненависним поглядом.

— Двейне, я знаю, що ти не кохаєш мене і ніколи… — затинаючись, Кетрін змахнула з обличчя сльозини. — Якщо я така огидна тобі, ненависна… Гадаю, варто скасувати цей шлюб, а я…

— А сумління тебе не мучитиме? — гнівно видихнувши, Двейн повільно наблизився до тремтячої дівчини. — Через твою появу… я не можу навіть вдатися до простого заклинання! — люто проймав обпікаючим поглядом. — І не спалося тобі вранці? Здалися тобі ті кляті фоліанти! Подивися, на кого ти мене перетворила! Я без магії, мов каліка! І що наразі? Не здивуюся, якщо ви з Еломою змовилися й вирішили познущатися з мене! Що ж, ви зуміли…

— Та я нічого не знала, Двейне! — у розпачі загорлала дівчина. — Якби лише знала, то ніколи би не прийшла… — правду казала, оскільки дійсно і гадки не мала щодо закляття Еломи. У іншому випадку й носа би не висовувала зі своєї кімнатки, зі своєї домівки! Скромна, порядна Кетрін не з тих, хто стане нав’язуватися, ба більше, вдаватися до підступів. Хоч і кохала Остена всім серцем, але ніколи би не зважилася на таке.

— Мені вже байдуже, Кет… Роби, як знаєш… Якщо навіть і відбудеться та клята церемонія єднання і я поверну магію, то ніколи не буду щасливим! З тобою ніколи… — ледь опановуючи несамовитий гнів, юнак злісно змахнув з чола пасмо й карбованим кроком поспішно попрямував з зали надвір. Можливо, бодай ковток повітря вгамує лють і розпач? Чи бути тому весіллю, чи не бути… байдуже! Не жалкуватиме, якщо ображена Кетрін відмовиться. Тоді якось житиме, радше існуватиме без магії…

Кетрін завжди була правильною, терплячою, сумлінною. І хоч слова Двейна закарбувалися, затаврувалися болючими ранами, дівчина не відмовилася від своєї обіцянки. Звісно, приготування до пишного весілля геть не радувало, бо для юного Остена вона завше огидна, небажана, ненависна… І було би значно легше знести усі прикрощі, якби дівоче серце не кохало… А воно кохало й палало навіть попри нерозділене почуття, попри відразу Двейна, попри біль і образу… Для цього вродливого, титулованого стихійника Кетті завжди буде «сірою няугрою», блідою тінню та заразом стала причиною всіх бід…

— Батьку… Невже серед клятої магії гномів жодного заклинання, яке би виправило ситуацію? — під час вечері в родинному колі Двейн за столом ніяк не міг вгамуватися. — Я впевнений, що ми з Кетрін зуміємо розлучитися і я неодмінно знайду потрібне заклинання чи формулу, щоб…

— Щоб одружитися з герою Ізабеллою? — вигнувши брову, Варден злісно хмикнув. — А я не заперечую проти вашого шлюбу з герою Кетрін…

— Та вона… Нетитулована особа! — Двейн відчайдушно хапався за цей вагомий аргумент, оскільки сподівався, що для поважного альмаїра відіграє роль наявність титулу.

— Якраз це той самий випадок, коли я геть не зважатиму на титули та умовності, — відрубав суворий батько з непохитною рішучістю в сталево-сірому погляді. — Протягом десяти років я маю справу з гером Вітовтом… Цей стихійник порядний, гідно і віддано служить нашому королівству… Можливо, згодом Його Величність і дарує йому титул сагріра, хтозна? — метикуючи, неспішно ковтав рожевий ель. — Також гідно виховав свою єдину доньку… Скромна, освічена, мудра, не зважаючи на свій вік… Скажу відверто, я лише зрадію такій невістці, як гера Кетрін…