БОНУСНА ГЛАВА 2

Грей

— Не виходь звідси, що б не сталося.

Мати надто міцно тримає мене за плечі, і навіть крізь щільну тканину я відчуваю, як тремтять її пальці. На щоці в неї кров, розмазана від скроні до підборіддя. Я навіть не знаю: її чи чужа. Навколо надто багато диму, щоб узагалі щось розуміти. Дим повзе між деревами, клубочиться над розбитими возами, змішується з попелом і ріже очі. Десь зовсім близько кричать люди, а над лісом заходиться таким ревом дракон, що земля під ногами здригається.

Я впізнаю цей рев — це дракон батька.

Намагаюся озирнутися, але мати різко бере мене за підборіддя й змушує знову дивитися на неї. Тільки на неї. Не навколо, де крики, біль і хаос. Не туди, де літає і б’ється батько.

— Грей. Ти зрозумів мене?

— Так...

Голос звучить слабше й хрипкіше, ніж хотілося б. Мені страшно, але я мовчу про це. Напевно, вона й без слів розуміє, бо вона завжди таке розуміє. Вона ж моя мати й наділена цим шостим чуттям — знати, що зі мною відбувається, відчувати кожну мою емоцію. Особливо коли мені — її синові — загрожує небезпека.

Небезпека загрожує нам усім. Дуже серйозна — Демони.

Обличчя матері на мить змінюється, ніби вона хоче щось сказати або просто притиснути мене до себе, але натомість заштовхує мене глибше під перекинутий віз, між розбитими ящиками, де пахне мокрою землею, деревом, металом і гаром.

Ззовні хтось кличе на допомогу. Вона здригається й одразу повертає голову. Я розумію, що вона збирається зробити, раніше, ніж жінка встигає поворухнутися.

— Не йди.

Мати дивиться на мене лише мить.

— Будь ласка, — прошу. 

— Я повернуся.

І з цими словами вона спритно зникає в диму. А я ще достатньо малий, щоб повірити. Дарма.

Ззовні все перетворюється на шум: важкі удари, крики, свист чогось, що летить, і виття поранених людей та звірів. Над лісом знову реве дракон батька, і майже одразу лунає такий гуркіт, що віз наді мною здригається. Я затуляю вуха долонями, але все одно чую. У просвіті між ящиками миготять чужі чоботи, чорний край плаща, потім хтось падає зовсім поруч. Я бачу лише руку, нерухомо простягнуту в багнюці, і темну калюжу, що повільно розтікається під нею.

Мати сказала не виходити — і я не виходжу.

Десь удалині я чую голос батька. Не розбираю слів, лише впізнаю його, перш ніж голос зникає й більше не повторюється. Мати теж більше не кличе мене чи когось іще. Я сиджу у своєму сховку, поки крики лунають усе рідше, один за одним стихають дракони. Ліс заповнює страшна тиша.

Я все ще чекаю. Бо мати сказала, що повернеться. Бо вірю, що батько все ще десь там, у небі. Але помахів велетенських крил не чути. Може, він приземлився десь у тому лісі, що оточував дорогу? Може, відлетів надто далеко?

Розплющую очі й кілька митей навіть не розумію, де перебуваю. Серце б’ється важко й швидко, я відчуваю напруження в пальцях і вологу від поту сорочку на спині. Замість диму пахне нагрітою сонцем травою, землею й літом. Поруч сюрчать комахи, вітер ледь ворушить листя, а крізь гілки просто мені в обличчя падає смуга полуденного світла. Жодних криків, жодних темних калюж із запахом металу.

А ще пахне шипшиною й солодким попелом. Я повільно повертаю голову: Ельза спить поруч. Вона лежить на боці, кумедно підклавши долоню під щоку, і якимось незбагненним чином примудрилася розкидати волосся так, що половина опинилася на траві, частина на моїй руці, а одне довге руде пасмо лежить мені впоперек грудей. Ще одне прилипло до її щоки. Позаду нас розвалився Ред, який займає стільки місця, ніби галявина належить йому у спадок. Звір важко дихає уві сні, кожним видихом ворушачи траву біля морди.

Ред прочиняє око й якось запитально дивиться в мій бік, ніби зрозумів, від чого саме я прокинувся.

— Усе нормально, — тихо кажу я.

Ред звинувачувально заплющує око. Очевидно, не вірить.

Я знову дивлюся на Ельзу. Вона ціла. Не в крові, не серед палаючих дерев. Просто спить поруч зі мною під сонцем, під абсолютно мирним, спокійним небом.

Ще одне маленьке пасмо впало їй на губи. Я обережно прибираю його, проводжу пальцями вздовж скроні, забираючи волосся і зі щоки. Ельза морщить носа, щось невдоволено бурмоче уві сні й присувається до мене ще ближче. Навіть сплячою їй вдається порушувати мої межі. Утім, із межами між нами давно все погано… І мене це влаштовує.

Я перебираю її волосся пальцями й дивлюся, як у рудих пасмах заплутується сонячне світло. Важко повірити, що колись, лише побачивши цю дівчину поруч із Редом, я думав тільки про те, як забрати його від неї подалі. Як розірвати цей неправильний, аномальний зв’язок.

Я пам’ятаю, як усе почалося. Тоді Ред зник, і були дні пошуків, сліди контрабандистів, порожні маршрути, безсонні ночі й постійне очікування, що ми знайдемо його надто пізно. А потім червоний дракон знайшовся посеред захолусної Академії демонів, абсолютно цілий і неймовірно задоволений собою. Біля нього стояла маленька руда демонеса, яку він практично обвив хвостом.

Того дня я дізнався про неможливе: у Реда з’явився другий зв’язок. І не аби з ким, а з демоном.

Демоном.

Цього мені вистачило, щоб вирішити все заздалегідь.

Я надто довго жив у світі, який зручно ділився на чорне й біле. У цьому світі давно були свої й чужі: ті, кого захищаєш, і ті, від кого захищаєш. Дракони, вершники, обов’язок, наказ. Демони теж посідали в цій системі своє місце — мені не потрібно було знати кожного з них особисто, щоб розуміти, чого від них очікувати. У мене вже були спогади про дитячу трагедію й дві могили батьків, які померли надто молодими, залишивши мене сиротою.

І все через них — через демонів.

Але Ельза зруйнувала мою систему майже з першого дня. Спочатку вона просто не відповідала нічому, чого я від неї очікував. Надто багато говорила, надто часто сперечалася й узагалі мала рідкісний талант перетворювати найпростішу вказівку на привід для пригоди на одне місце. «Стій тут» Розес іноді сприймала як пропозицію оглянути найближчу небезпеку, а «Не втручайся» — як особистий виклик. Демонеса не здавалася мені дурною, але нещастя тягнулися до неї з неймовірною наполегливістю.