Епілог

Іноді мені здається, що після великої битви світ має змінюватися одразу. Ну, знаєте: небо світлішає, усі погані люди кудись красиво зникають, хороші обіймаються, дракони рокочуть, а ти стоїш у новому житті й розумієш: усе. Тепер буде легше.
Насправді все змінюється брудніше, повільніше і з куди більшою кількістю письмових звітів та нудотної бюрократії.
Після тієї ночі звіти були всюди. Ірен Валькорн розвела таку війну на академічних радах, що я вперше зрозуміла: колишні військові, здається, ніколи не йдуть з війни до кінця. Вони просто міняють меч на папки, накази і погляд, після якого навіть старі професори й щури на кшталт Длича починають відступати.
Виявилося, мої “істеричні демонічні фантазії” дуже навіть урятували Академію Бронзових Драконів від контрабандистів, відьом, продажних служників, пари викладачів-зрадників і цілої мережі Ергонта, яка встигла пустити корені глибше, ніж комусь хотілося визнавати, як в академії, так і в місті. Ергонт тепер сидить там, де йому давно було місце. Не знаю точно де, але Ірен сказала: “Достатньо далеко від драконів та інших істот, яких можна продати”. Я вирішила, що подробиць мені для щастя не потрібно.
Випробування, звісно, я пропустила. Хоча, якщо чесно, після того як мала частина Академії полетіла рятувати таємний табір червоних ельфів від армії контрабандистів, слово “пропустила” звучить майже безглуздо. З цих Випробувань зірвалася навіть директриса, тож я вас благаю. Вони стали скандалом, розслідуванням і звільненими драконами, і цей пропуск мені зарахували як поважну причину.
Ба більше, після всіх рад, перевірок, допитів і нових допитів Академія офіційно зарахувала мене. Не як тимчасову проблему на драконі чи незаконну демоницю, яку поки нікуди подіти. А як… повноцінну студентку! Ірен узяла й домоглася того, що зв’язок із Редом вирішили не розривати.
Відьомську делегацію, яка мала зайнятися тим, щоб відірвати мене від мого дракона, взагалі розпустили! І не просто так, а тому що надто багато відьом було замішано у зв’язку з Ергонтом. Тому, не знаючи, кому можна вірити, а кому ні, Ірен ухвалила рішення тимчасово прийняти в академію лише одну відьму, свою стару знайому, якій директриса, очевидно, беззастережно довіряла. І, на щастя, ця жінка ніяк не лізе в мій "аномальний зв’язок з драконом".
Я досі іноді прокидаюся вранці, дивлюся на свої руки й перевіряю, чи не наснилося мені все це. Бо мені дозволили залишитися. Дозволили вчитися. Дозволили літати на моєму, вже точно моєму(!) драконі.
І одного дня мені нарешті навіть видали форму. Чорно-червону, справжню, академічну, зі щільною тканиною, акуратною вишивкою і таким виглядом, ніби вона весь час тільки й чекала, щоб нарешті стати моєю.
Вперше вдягнувши її, я хвилин п’ять просто дивилася в дзеркало. Потім ще якийсь час робила вигляд, що в мене просто щипає очі, а не виступають сльози радості. Потім прийшла Джесс, яка вже збирала свої речі, подивилася на мене й сказала:
— Хех. Ну все. Тепер ти офіційно вершничаєш, га?
Я кинула в неї подушку. Вона ухилилася, звісно.
Джесс невдовзі покинула Академію. Шпигувати там більше не мало сенсу, бо мережу Ергонта витягли назовні, як дуже мерзенного болотного черв’яка, і розчавили чоботом правосуддя. До того ж Клео вирішила, що Джесс у таборі корисніша, ніж у моїй кімнаті. Я, мабуть, мала б радіти, що більше не прокидаюся від запаху її вишневої настоянки і не знаходжу ножі в найнеочікуваніших місцях. І все ж мені стало трохи порожньо, бо я вже звикла до цієї блакитноволосої бісівки.
Я стала часто ходити в табір червоних ельфів. Уже не як полонянка, а як… своя, хоч і не зовсім своя. Це в червоних ельфів, здається, окремий почесний статус. Тебе можуть пустити до вогню, нагодувати, довірити новини і все одно дивитися так, ніби перевіряють, чи не збираєшся ти раптом підпалити священний корінь. Але їхню настороженість після історії їхнього народу я прекрасно розумію.
З Естьєном ми стали ближчими. Він усе ще говорить із сильним акцентом, хоч і тренує вимову зі мною особисто. Він усе ще схожий на красиве втілення гніву, але тепер його гнів спрямований не на мене. У 99 зі 100 випадків. Іноді він також тренує мене бою і стверджує, що в мене “жахлива стійка”. Я стверджую, що в нього жахливий характер. Усі задоволені.
Я також не втрачала часу даремно і продовжувала годувати свою демонічну цікавість, витягуючи чужі, але вже не смертельно небезпечні таємниці. Так я одного разу нарешті дізналася, що Джесс справді необхідна кров різних рас. Не постійно і не задля розваги, а щоб утримувати тіло, силу і здатність змінювати форму. Якщо вона надто довго не п’є її, або якщо харчується кров’ю лише пари певних рас, її фізична форма починає збоїти й розсипатися. Це особливість її природи. Природи того народу, що одного разу був повністю знищений, залишивши її одну, як останню носійку цієї “збоченої магії”, як її називали мисливці.
Це не робить наш із Джесс перший кривавий досвід у темниці приємним спогадом, але тепер я хоча б розумію, що вона тоді не просто так вирішила познайомитися зі мною як хвора тварюка. Ну, це не скасовує того факту, що вона трохи “того”.
Але ще вона врятувала мені життя під час останньої битви, і це точно заважає мені нормально її ненавидіти.
Маннон після полону змінилася. Звісно, не так, ніби одна ніч вилікувала роки провини й ельфійка стала зовсім іншою істотою. Але Маннон нарешті повернулася до магії. Спочатку обережно, несміливо, потім дедалі впевненіше. Вона знову почала практикуватися. Клео робила вигляд, що просто контролює потенційну катастрофу, але я кілька разів бачила, як вона дивиться на сестру, коли та малює руни. Все ще достатньо холодно й зверхньо, але вже не з тим презирством, як раніше.
До речі про Клео… Одного разу вона так несподівано посвятила мене в таємницю, що я спершу навіть не повірила, чи точно вона робила це на тверезу голову. Вождиня показала мені в глибині під коренями Джессаліно, у крижаній магічній чаші, маленький заморожений паросток. Паросток нового древа. Червоний.
— Старе Джессаліно помирає, — тихо сказала Клео. — Не тільки від тієї рани, яку залишила битва. Просто його строк закінчується. Це не можна зупинити магією, навіть найсильнішою.
Я тоді довго дивилася на цей крихітний паросток і не знала, що сказати.
— Ми підемо, — продовжила Клео. — Складно говорити про конкретні строки, але скоро. Туди, де нас більше не дістануть. Це укриття вже було одного разу розкрито. Тут залишатися не можна.
Мені стало боляче. Дурно, мабуть. Це ж не мій народ і не мій червоний ельфійський світ під гілками древнього дерева. Але все-таки боляче. Клео подивилася на мене своїм звичним холодним поглядом і додала:
— Не роби таке обличчя, Розес. Це не похорон. Це міграція.
— Умієте ви втішити.
— Не старалася.
Коли я йшла від неї після цієї розмови, то знову натрапила на Джесс. По її обличчю я зрозуміла, що вона вже абсолютно в курсі, про що ми щойно говорили.
— Ти теж підеш? — спитала я, хоча й так знала відповідь.
Джесс коротко кивнула і навіть не всміхнулася.
— Я не одна з них, але це мій народ. І моя вождиня, — Джесс подивилася мені за плече, у тому напрямку, де залишилася або вже пішла Клеолінд. — Я буду з ними. З нею. До кінця.
І я не сперечалася. І усвідомила, що саме ці слова й була готова почути від Джесс.
Лань Сао теж залишилася тісною частиною мого нового життя. Вона відновилася після ран, хоча Ірен так дивилася на її перев’язки, що навіть Лань кілька днів поводилася надто обережно.
Одного разу ми з нею розмовляли, і мова знову зайшла про Схід. Про останніх східних драконів, її родичів.
— Колись я покажу тобі їх, — тихо сказала вона.
Я спершу вирішила, що недочула.
— Це запрошення?
— Не знаю.
Вона тонко, з натяком, посміхнулася. Це була тиха, майже прохолодна посмішка, але вона багато для мене значила, бо я встигла вивчити, що Лань не з тих, хто брехатиме чи дражнитиме такими речами.
У Кірігана все теж все виявилося складніше, ніж я думала. Як я вже з’ясувала раніше, він не просто тихий драконячий заучка, а тихий драконячий заучка з багатого роду. Дуже багатого. Настільки, що я досі іноді згадую ціну, яку він заплатив за червоного ельфійського хлопчика, і в мене всередині нервово падає все здорове уявлення про фінанси нашого світу. Кіріган зовсім не любить цим хвалитися, та й узагалі говорити на цю тему. Очевидно, йому хочеться, щоб люди думали спочатку про нього, а вже потім про те, що лежить у нього в кишенях.
Але навіть з урахуванням цього, Кіріган одного разу пообіцяв мені, що звозить у свій родовий маєток. О Ліліт! Там, мабуть, замок більший, ніж у короля демонів.
— Там бібліотека більша за західне крило Академії, — так і сказав він, але головне, що скромним тоном.
— Ти намагаєшся спокусити мене бібліотекою?
— Я намагаюся бути чесним в описі головної пам’ятки. Я дуже її люблю.
— О, я не сумніваюся. Ти, мабуть, жив у ній?
— Якщо чесно, то так.
Я сміюся. Він теж тихо і стримано хихотить. З Кіріганом мені добре й легко. Ми більше не сваримося. Ну, найчастіше.
З Греєм усе… закрутилося. Так, саме так. Закрутилося-замутилося, як сказала б Мора, щоб одночасно порадіти за мене і підколоти. Грей більше не називає мене хитрою демонесою так, ніби це звинувачення. Іноді він усе ще каже “демонесо” з цим своїм нестерпним поглядом, але тепер сенс інший. Настільки інший, що мені іноді стає жарко навіть без магії.
Він, до речі, навіть вибачився. Не одразу і, на мій жаль, не на колінах і не з баладою. Мова ж усе-таки про Грея Асаріона. Він просто одного разу знайшов мене біля Реда, довго мовчав, потім сказав:
— Я був неправий.
І цього виявилося достатньо, щоб у мене в грудях знову щось болісно здригнулося.
Потім він додав:
— Але ти все одно жахливо пояснюєш термінові катастрофи.
Я вдарила його по плечу. Він дозволив. А потім поцілував мене.
І поцілунки з Греєм Асаріоном стали новою частиною мого нового життя. Часті. Я б навіть сказала, непристойно часті для пристойної Академії. Хоча, зважаючи на те, що Академія бачила за цей рік, мої поцілунки з Греєм ще найневинніша частина місцевої історії.
Замість пропущених Випробувань Грей тепер готує мене до повітряної гри Скайтерра. Мене виведуть на поле тільки через півроку. За словами Грея, це “чудова можливість закріпити маневри, покращити зв’язок із Редом і перестати так сильно чіплятися за сідло”. По-моєму, він просто хоче знову командувати мною в повітрі. Але цього разу я навіть не проти.