Розділ 83

Червоний вогонь Реда врізається в битву так, ніби саме небо нарешті вирішило вибрати сторону. Ворожий дракон, який ще мить тому збирався добити своїм залпом мене та центральний майданчик, різко йде вниз із рваним ревом. Його вершник ледь утримується в сідлі. Другий дракон намагається зайти Реду збоку, але той розвертається з такою люттю, що повітря навколо тріщить від жару. Мій дракон б’є хвостом по чужій морді. Це, звісно, не смертельний удар, але чортівськи ефектний!
О Ліліт. О Ліліт! Я не можу перестати повторювати ці молитви в своїй голові. Я майже забула, наскільки Ред страшний, коли злиться. Не те щоб я часто бачила, як він злиться. А зараз бачу, і це прекрасно. Бо саме його лють нам зараз потрібна як паливо для перемоги.
Грей на драконячій спині виглядає не менш небезпечним і ефектним. Він більше не дивиться на мене. Надто зайнятий тим, що ріже поле бою поглядом і дає команди Реду, але частіше просто спрямовує його своїм мисленим наміром. При всьому цьому я все одно відчуваю: Грей знає, де я. І Ред теж знає. Зв’язок між нами трьома зараз горить так яскраво, що в мене всередині все болісно стискається. Я ніколи не відчувала наш зв'язок яскравіше та потужніше, ніж зараз. Ніби ми стали якимось трикутником сили й магічної спорідненості.
Потім Тронд різко йде вбік, тягнучи за собою двох ворожих драконів. Кіріган у сідлі тримається так спокійно, ніби це не бій, а особливо складна лекція з повітряних маневрів. Його дракон менший за Реда, зате рухається швидше, ріже повітря короткими ривками, змушуючи супротивників стикатися траєкторіями.
Джевз з Ірен іде нижче. Ірен, як колишня військова, чортівськи розумно і сильно тримається в битві. Неможливо не відчувати цю силу. Її дракон б’є вогнем по відьомському колу біля старого яру. Заклинання рветься, коло спалахує і гасне, а відьом жбурляє в боки, як ляльок.
Я вперше в житті рада бачити директрису настільки, що майже готова вибачитися перед нею за те, що подумки іноді її засуджувала і дорікала. Особливо коли вона не зняла з мене покарання від професорської ради.
Заодно я встигаю поставити собі подумки питання: як Грей узагалі переконав і затягнув цю сувору жінку сюди??? Але відповідати на нього точно немає часу.
— Верхній міст! — кричить Клео. — Взяти живим!
Червоні ельфи тут же відповідають на наказ діями. Червоні згустки енергії злітають до одного з чужих драконів, але не вибухають, а розплітаються просто в повітрі, перетворюючись на сітку. Дракон смикається, намагається вирватися, але сітка стягує крила біля основи, не ламаючи їх, а зв’язуючи. Він падає не каменем, а важко, нерівно, зриваючи гілки, і червоні ельфи одразу кидаються до нього з новими рунами.
— Живим! — повторює Клео. — Дракона не вбивати!
Я кліпаю крізь дим. Вони полонять драконів контрабандистів? До мене також швидко доходить, навіщо це може бути їм потрібно. Бо дракони, як Клео пізніше напевно скаже своїм отруйно-спокійним голосом, усе одно крадені. Їх треба повернути туди, де їм місце, а не добити за чужі злочини. І, в принципі, з цим я повністю згодна. Хоч дракони і ворожі, вони точно не заслуговують смерті.
Внизу люди Ергонта починають ламатися. Спочатку вони ще намагаються тримати стрій. Відьми ставлять щити, вершники на землі прикривають відхід, вампіри метушаться біля сходів. Але тепер у нас є Ред. Є Тронд. Є Джевз. Є Ірен, яка надто швидко розуміє, де у ворога слабкі місця. Є Клео, яка нарешті може не тільки утримувати залишки захисту, а й бити.
Криваві руни спалахують біля її ніг. Корені Джессаліно, поранені, тремтячі, усе одно піднімаються із землі й хапають край ворожого загону. Естьєн зривається вперед разом із мисливцями. Джесс, уже знову з демонічними крилами, падає згори на одного з вампірів і збиває його з містка так різко, що я навіть не встигаю поспівчувати.
Не те щоб дуже хотілося.
Ще один ворожий дракон намагається піти вгору. Ред наздоганяє його одним потужним ривком, обходить збоку і видихає вогонь просто перед його мордою. Той шарахається вниз, щоб уникнути чужої атаки, просто під алу сітку. Ельфи ловлять і його.
Два дракони зв’язані. Третій поранений і йде, втрачаючи висоту.
Решта починає відступати.
Спочатку дракони. Потім і всі інші. Вороги не тікають красиво і з гідністю. Вони задкують, зриваються, кидають поранених, лаються, намагаються прорватися назад до порталів. Кілька порталів уже нестабільні: Ірен явно наказала Джевзу бити по точках їх утримання, і тепер відьомське світло блимає, ніби ось-ось захлинеться.
— Не дати всім піти! — командує Клео. — Язики! Нам потрібні язики!
Естьєн чує. О, він дуже добре чує. Він вривається в групу відступаючих біля нижніх сходів, збиває вершника ударом руків’я меча, а потім алою енергією жбурляє його до коренів.
Джесс тим часом уже ловить відьму. Не вбиває, хоча по обличчю в неї видно, що ідея їй ну дуже подобається. Просто збиває жінку з ніг, притискає коліном до землі й приставляє кинджал до горла. Щось каже їй, але я не чую. Очевидно, це якась чергова погроза в стилі Джесс, але зараз дуже і дуже навіть доречна.
За кілька хвилин битва вже не схожа на битву. Радше на важке, димне добивання. Вороги відходять через ліс. Поранені дракони йдуть у небо, хто як може. Частина найманців усе-таки зникає в порталах, але не всі. Двоє драконів зв’язані алими сітками. Ще один, поранений, лежить біля болотного краю, оточений ельфами.
І табір усе ще стоїть. Майже зруйнований, кривавий, із пораненим древом Джессаліно в центрі.
Але головне, що стоїть.
Я опускаюся на коліна, бо ноги раптом вирішують, що героїзм закінчився і можна перетворюватися на ганчірку або взагалі знепритомніти. У голові все ще шумить. Перед очима скачуть темні плями.
Поруч приземляється Ред.
Земля під ним здригається. Він опускає голову до мене, і гаряче дихання торкається обличчя. Я тягнуся до його морди рукою, навіть не думаючи.
— Привіт, — видихаю я. — Ти трохи запізнився, але дякую, друже. 
Ред низько гарчить. Грей зістрибує з сідла. На обличчі в нього кіптява, на рукаві кров, але рухається він упевнено. Підходить до мене, зупиняється на відстані витягнутої руки.
— Ельзо, — каже він, і в голосі мимоволі проступає вина. Він же мені не повірив. Він думав, що все це казки. Але тепер казки ожили в нього просто перед носом.
Я дивлюся на нього і не знаю, що відповісти. Тут стільки всього. Надто багато для однієї секунди. Хай він не повірив, хай я ненавиділа його за його слова, але зараз він тут. Він урятував табір разом із тими, кого привів за собою.
— Потім, — кажу я хрипко.
Він коротко киває. І це, мабуть, найкраще, що він зараз може зробити.
Клео вже поруч із полоненими. Виглядає так, ніби не збирається чекати, поки в когось мине шок. Перед нею на колінах відьма, та сама, з групи біля старого яру. Шкода, що це не ця руда з академії, я б позловтішалася. Поруч зв’язаний вершник, із розбитим обличчям і злим поглядом. Я змушую себе піднятися, випростатися і йду туди, трохи кульгуючи. Поступово життя повертається в тіло, а в голові маячить і пульсує лише одне ім’я: Маннон. Нам і досі потрібно врятувати Маннон.
— Де Маннон? — питає Клео дуже тихо, і в цій тиші більше загрози, ніж у будь-якому лютому крику.
Відьма мовчить. Клео навіть не намагається домовитися, просто нахиляється трохи ближче, і алі руни на її пальцях спалахують таким світлом, що в мене всередині все стискається. Це колір крові й болю, від якого фізично стає погано і стискається шлунок.
— Я не питатиму вдруге.
— Далеко, — видихає відьма. — Її тримають не тут.
— Де?
— У старій вежі за північними скелями. В Ергонта є тимчасовий табір. Але портал я туди не відкрию. Не тому що не хочу, а тому що там стоїть глушильна магія. Не вийде.
— Брешеш?