Розділ 80

Маннон сидить у металевій клітці й намагається дихати рівно. Не те щоб дихальні вправи хоч раз їй справді допомогли, просто якщо перестати, то думки починають лізти надто швидко й боляче. А тут і без них тісно. Камера маленька, холодна, вся з темного заліза, щоб повністю відрізати зв’язок ельфа з природою. Вона з вузькою лавкою біля стіни і ґратами замість дверей. У кутках пахне іржею, сирістю і відходами.
На зап’ястях у Маннон висять антимагічні кайдани з важкого грубого металу, з відьомськими візерунками. Маннон дивиться на них і майже сміється. Ніби вони справді потрібні. Ніби без них вона б підняла древню магію, розметала ґрати, спалила пів коридору і пішла звідси, не озирнувшись... Дуже красива версія Маннон Де-Еррат. Шкода, майже казкова.
Вона багато років не творила нічого складнішого за жалюгідні побутові іскри. І то рідко. Так рідко, що пальці вже забули правильні рухи, а серце — те світле відчуття, яке колись піднімалося всередині від одного смаку магії, відчуття енергії на пальцях, запаху чорнильних рун.
Колись вона любила магію всім серцем. А тепер боїться.
Кайдани тиснуть на шкіру, і Маннон думає, що, може, все чесно. Може, саме тут їй і місце. У клітці, під замком, подалі від тих, кому вона вічно приносить біду. Клео і Естьєну, мабуть, стало б легше без неї.
Думка мерзотна. Слабка. Не зовсім справедлива. Але вона все одно приходить.
Маннон заплющує очі й бачить не цю клітку, а сад.
Старий сад під алими кронами. Той, який був ще при матері. Тоді Джессаліно здавалося не останнім щитом народу, що помирає, а просто величезним священним древом над домом. Тоді Віарсса була жива, і світ не тримався на тонких пальцях Клео так відчайдушно. Тоді в них ще була можливість іноді бути дітьми.
Навіть Клео. Хоча Клео, якщо чесно, і дитиною вміла виглядати так, ніби народилася в короні. Вона була старшою. Про неї завжди можна було сказати “най”: найрозумніша, найзібраніша, найталановитіша. Гордість матері. Дівчинка, яку дорослі почали слухати надто рано, а вона надто рано звикла, що її слухають. Поруч із нею Маннон завжди почувалася дрібною і зайвою. Не тому що Клео прямо так казала щодня. Хоча, гаразд, іноді казала.
— Іди грайся з ровесниками, дрібното, — кидала вона, коли Маннон намагалася причепитися за нею та Естьєном.
Естьєн тоді був іншим. Меньшим, м’якшим в обличчі, але вже гарячим. Він частіше озирався на Маннон, частіше вагався і казав:
— Клео, та годі, нехай вона іде з нами.
Але Клео тільки виразно вигинала брову, як маленька зарозуміла королева. Усього на кілька років старша за брата, а вже з цим неможливим поглядом, від якого навіть Естьєн не завжди сперечався.
— Вона скиглитиме, — казала Клео. — І відстане за десять хвилин.
Маннон ображалася. Звісно, вона ображалася. Образи були сильними, часто безглуздими, як часто буває у дітей. Маннон ховалася за колонами, плакала в рукав і клялася, що одного дня стане такою сильною, що Клео сама покличе її з собою. Ні, навіть більше: це Маннон кликатиме Клео з собою, а Клео не посміє відмовитися. Це була б її ідеальна помста за всі ці насмішки, зневагу і нагони від старшої.
Але бували інші дні. Вони були рідкісні, а тому особливо яскраві. Дні, коли Клео раптом згадувала, що в неї є молодша сестра, а не тільки обов’язки, Естьєн, тренування і материнські очікування. Вона брала Маннон у сад, учила тримати лук, а потім перемагала її без найменшого милосердя, бо піддаватися Клеолінд Де-Еррат не вміла навіть у дитинстві. У шахи теж завжди вигравала. Іноді паралельно пояснювала, де саме Маннон була особливо дурна. Пояснювала дуже докладно і майже турботливо, якщо не зважати на отруту.
Але іноді Клео була м’якшою. Могла переказати плітку, вкрадену в дорослих. Могла дозволити грати у своїй спальні. Могла заплести Маннон косу та навіть дозволити Маннон заплести косу собі, хоча потім обов’язково перевіряла кожне пасмо так, ніби це військова мапа.
Одного разу таким вечором Маннон сиділа за спиною Клео і заплітала її темно-але волосся. Уже тоді воно було довге, густе і важке. Маннон старалася дуже сильно. Пальці плуталися, коса виходила нерівна, але їй здавалося, що це майже свято: Клео сидить поруч, не жене, не кличе Естьєна, не каже на неї “дурна дрібното”. Принаймні поки.
— Ти надто багато граєшся, — раптом тоді сказала Клео.
Маннон завмерла з її пасмом у руках.
— Що?
— Граєшся і байдикуєш. У тебе є магічний потенціал, сестричко. Просто ти, як завжди, лінуєшся і боїшся зробити з нього хоч щось корисне.
Клео повернула голову, і Маннон побачила її профіль. Красивий і холодний, зовсім як у дорослої.
— Ти завжди будеш такою марною? — Клео говорила без жорстокості, майже ліниво. Вона тоді, мабуть, і сама не зрозуміла, куди влучила.
Зараз Маннон прекрасно розуміла це, згадуючи, як того дня всередині все стиснулося і вмить перевернулося. Увесь її хороший настрій випарувався, ніби його й не було. Вона навіть не знала, що сказати, розгублено дивлячись на потилицю старшої сестри, поки в очах трохи пекло. Але Маннон знала, що якщо зараз заплаче, то зробить усе тільки гірше.
А потім Клео торкнулася коси, скривилася і додала:
— Вийшла криво.
Клео мотнула головою жестом “це нікуди не годиться”, недбало розплутала і розпустила волосся назад, після всіх старань Маннон, а потім підвелася і пішла.
Маннон залишилася сидіти в саду з порожніми руками і словом “марна” в грудях.
З того вечора магія перестала бути просто улюбленим заняттям. Вона стала відповіддю. Доказом. Шляхом, яким можна було дістатися до тієї версії себе, на яку Клео нарешті подивиться інакше.
Маннон тренувалася. Наставник хвалив її обережно, а Віарсса посміхалася м’яко. Естьєн сяяв за неї так, ніби всі перемоги Маннон були і його теж. А Клео… У старшої сестри була неоднозначна реакція. Спочатку Клео майже усміхалася, схрестивши руки на грудях і спостерігаючи за магічними потугами Маннон. Але що більше Маннон тренувалася, що краще і швидше в неї виходило, то холоднішою ставала усмішка Клео.
Одного прекрасного дня Маннон стала сильнішою, ніж від неї очікували. Потім сильнішою за Естьєна. Потім у дечому навіть сильнішою за саму Клео.
І Клео це, звісно, дуже не сподобалося. Бо статус “винятково талановитої доньки” вперше опинився під справжньою загрозою.
Але Маннон уже не могла зупинитися. Їй увесь час здавалося: ще одне заклинання, ще одна руна, ще один крок, і вона нарешті перестане бути дрібнотою. Перестане бути тією, кого відправляють гратися з ровесниками. Перестане бути марною.
І саме тоді вона розігналася так сильно, що не зупинилася навіть, летячи до урвища. Тоді, коли наставник почав ставити заборони, а Маннон почала вважати, що він просто її не розуміє. Тоді, коли Маннон уперше мала справу зі справді древніми, хаотичними рунічними техніками. Їх не можна було чіпати без довгих років підготовки і контролю.
І саме тоді все пішло не так, бо Маннон не послухалася. Вона відкрила те, чого не мала відкривати.
І магія відповіла, як дикий звір. Як небезпечний хижак, якого випустили назовні, ще й смикнули за хвіст.
Далі в пам’яті завжди йдуть уривки. Світло. Крик наставника. Естьєн, що кидається до неї надто пізно. Кров на його боці. Тріск дерева. Запах горілих рун. Пожежа. Шоковані, налякані обличчя дорослих. Блідуща Клео, що стоїть серед диму з таким виразом, від якого Маннон уперше дізналася, що сестра може дивитися на неї не з роздратуванням, не з насмішкою, а з жахом.
Того дня було багато смерті, багато крові і багато горя. І з того дня магія всередині Маннон стала не даром, а пащею.
Вона розплющує очі й перестає ритмічно дихати, рахуючи вдих і видих. Камера нікуди не зникла. Кайдани теж. Темниця все так само занурена в сирий напівморок із далеким відлунням чужих кроків.
Маннон повільно вдихає.
Що в цій історії, яку вона згадала в тисячний раз за життя, гірше? Її дитяча впертість? Клео, яка кинула в неї слово і навіть не помітила, як глибоко воно проросло? Магія, яка не пробачає гордості? Чи те, що через стільки років Маннон усе ще сидить і намагається вибрати одного винного, ніби це щось виправить?
Вона все життя вважала винною себе. І, можливо, мала рацію.
Але вина не врятувала наставника. Не зцілила стару рану Естьєна. Не зробила Клео м’якшою. Не захистила табір. Не завадила контрабандистам схопити її, як дурну дівчинку, яка знову вирішила допомогти і знову все зіпсувала.
Маннон дивиться на кайдани.
Якби вона не була такою слабкою, її б не взяли. Якби не кинула магію, не ховалася від власної сили, не жила так, ніби будь-який крок може знову вбити когось поруч…
Вона стискає пальці.
Ні. Досить.
Думка приходить тихо.
Просто досить.
Досить тільки боятися і винити себе в усьому. Досить сидіти й чекати, що Клео чи Естьєн прийдуть і знову витягнуть її з наслідків її ж рішень і промахів. Досить бути бідою, яку всі інші мають розгрібати.
Маннон заплющує очі й тягнеться всередину, туди, де багато років лежить стара магія. Вона очікує жаху. Того самого дикого звіра. Тієї пащі.
Але замість нього приходить тепло. Це знайоме, рідне тепло алого кольору, яке ніби тільки й чекало, що його знову торкнуться. Сила відгукується не одразу. Спочатку глухо, крізь залізо і відьомські знаки. Кайдани стискають зап’ястя, ніби розуміють, що вона робить. Руни на металі спалахують тьмяним, неприємним світлом.
Маннон майже здається. А потім знову згадує Клео в саду.
Ти завжди будеш такою марною?
Ні.
Маннон підносить долоню до губ і кусає.
Виходить боляче, різко і криваво. Темно-алий струмінь витікає одразу. Маннон проводить великим пальцем по рані, набирає на кінчик фаланги кров і починає малювати на кайданах. Вона виводить візерунки старовинних рун зі своєї пам’яті. Ці руни не люблять красу, вони найбільше цінують точність, циклічність і правильність.
Перший знак виходить тремтящим. Другий упевненішим. Третій вона малює вже майже не дихаючи, відчуваючи, як всередині прокидається те, що вона стільки років намагалася не чути.
Кайдани нагріваються. Руни на них спалахують сильніше, потім починають рватися, ніби хтось ізсередини підчіплює шви. Маннон стискає зуби. Біль піднімається по руках до плечей, але вона тримає лінії. Додає ще один знак. І ще.
Її власна кров стає ключем, а магія ударом.
Маннон різко втискає долоні в метал і шепоче стару формулу, яку, як вона думала, забула назавжди.
Тоді кайдани відповідають скреготом, який поступово стає все гучнішим. Відьомські знаки на металі гаснуть один за одним. Тьмяне світло обривається, і тиск зникає так раптово, що Маннон ледь не падає вперед.
Замок клацає. Кайдани розкриваються і з важким стуком падають на підлогу. Маннон сидить нерухомо, важко дихаючи, і дивиться на свої вільні руки. Вона не усміхається, бо ще надто рано.
За дверима чути кроки. Далекі. Поки не до неї.
Маннон дуже уважно думає, що їй робити далі, і розуміє, що вибиратися просто зараз, не маючи ні плану, ні розуміння, де вона взагалі перебуває, було б катастрофічно дурно. Дурість вона вже надто добре знає. Значить, їй просто потрібно дочекатися найкращого моменту.
І вперше за багато років Маннон не відвертається від сили всередині себе.