Розділ 75

На світанку моя магія вперше за довгий час поводиться не як дохла, ображена на життя жарина, а як нормальний вогонь.
Академія ще не прокинулася настільки, що не чути навіть реву драконів. Немає звуку ляскоту крил, немає сміху і веселого гулу студентів, і командних суворих голосів професорів. Немає навіть злобного погляду Длича звідкись із балкона чи з-за колони. Обстановка ідеальна для маленької практики.
Я виходжу у внутрішній двір, стаю біля кам’яної стіни і кілька разів поспіль запалюю полум’я на долоні. Не жалюгідний тремтливий язичок, який ось-ось помре від сорому, а живий, щільний, гарячий вогонь. Він слухається. Я навіть пробую кинути його вперед короткою хвилею, і вона виходить майже ідеально. Ліліт пишалася б мною.
Ось, значить, у чому була справа. До мене нарешті доходить. Раніше моя магія регресувала, бо я просто була надто затиснута, надто налякана, надто збита з ніг усім, що на мене звалилося в перші дні. А зараз я, схоже, все-таки випросталася. Хоча б трохи. І магія це відчула першою.
Дуже вчасно. Бо сьогодні на заході сонця почнуться Випробування.
І від самої цієї думки в мене під ребрами знову неприємно все стискається. Ми з Греєм стільки тренувалися до цього дня, що в мене досі ниє все тіло вже просто від спогадів. Я навчилася проходити наземну смугу перешкод без повної ганьби. Я справді зробила той божевільний спуск із хвоста Реда, не зламавши собі шию і не осоромившись на всю академію панічним криком. Я звикла до повітря, до ритму, до його команд, до нашого з Греєм дивного, натягнутого, але все-таки робочого тандему.
І все одно сьогодні ідеальний день, щоб осоромитися на очах у всіх, якщо щось піде не так. Раптом я зачеплюся волоссям за колючий дріт, поки буду повзти під ним на животі? І тоді мене доведеться віддирати від смуги перешкод, як демонічну реп’яхову колючку. Раптом я не перестрибну яр і красиво пірну обличчям у багнюку під захоплений гул Академії? Раптом летюча назустріч магічна куля, яка за правилами Випробувань “не смертельно небезпечна”, все одно вріже мені в живіт так, що я згадаю всіх богів поіменно?
Упевнена, з Греєм такого точно не станеться. Асаріон — найкращий у наземних випробуваннях. Я бачила, як він спритно ухиляється від куль, як перестрибує з одного стовпа на інший без проблем, з ідеальною рівновагою. Його в цих Випробуваннях нізащо не наздожене ганьба. Чого не можу сказати про себе.
А потім ще клята повітряна частина.
Кільця в небі. Вузькі проходи, куди треба залітати на драконі, ніби ми з Редом акуратна тонка нитка, що влітає у вушко голки. Гостроверхі скелі, що стирчать, навколо яких треба маневрувати так близько, що мені вже заздалегідь хочеться написати заповіт. І все це на очах у студентів, професорів, чужих академій, відьом, вершників і, що особливо мерзенно, більша частина з них молитиметься Лів про мої невдачі. А Грей потім до кінця життя нагадуватиме мені про мої помилки. Ну, може, цього не станеться, якщо одна зі скель сьогодні вирішить познайомитися зі мною ближче.
З цими натхненними думками я йду в підвал, бо Ірен пом’якшила моє покарання, але не скасувала його до кінця. І тепер потрібно доприбирати невелику частину території, щоб нарешті покінчити з усім цим. Зараз ще надто рано, щоб хтось тинявся внизу, навіть Длич ще досипає, і підземні коридори зустрічають мене звичною сирістю, каменем і важкою тишею. Але сьогодні нічого підозрілого не трапляється. Тільки ящики, пил, полиці, стара рухлядь і моє роздратування.
А потім я бачу її. Ту саму руду відьму. Знову.
Вона йде дальнім коридором, і в її ході немає поспіху, але є акуратність. Саме це й насторожує. Я надто добре пам’ятаю, як спокійно вона дивилася на мене, коли я кричала про контрабандистські дротики. І надто добре пам’ятаю порожню підсобку через годину після цього. І ще пам’ятаю, як ішла за нею лісом перед тим, як жінка зникла, а я знайшла поранену Лань.
Я завмираю біля стіни. Якщо просто піду слідом, вона мене відчує. Не очима, то магією. Значить, по-хорошому треба б розвернутися і не лізти. Але, чорт забирай, я вже одного разу втратила її в лісі, і зараз життя підкидає мені шанс надолужити згаяне.
Я швидко накидаю на себе ілюзію. Не повноцінне зникнення, на це мене не вистачить. Але достатньо, щоб змазати обриси, приглушити кроки і враження присутності. І так я знову йду за відьмою, вже вдруге. Я знаю, що демонічну магію їм розпізнати складніше за звичайну відьомську, і це мій козир.
Відьма звертає все глибше і глибше в лабіринт нижніх коридорів. Я намагаюся не дихати голосно і триматися подалі. Нарешті вона підходить до однієї із зал, яку я точно бачу вперше, і без стуку заходить усередину.
Звідти вже долинають голоси.
Я притискаюся до стіни біля проходу, обережно зазираю, і в мене по спині повзе холод.
Там одразу кілька відьом, це видно по їхніх амулетах. Двоє чоловіків у дорожньому одязі. Один зі служників Академії, якого я вже бачила біля господарського крила. І, що найгірше, один із професорів. Вони стоять півколом біля столу, заваленого картами.
Я слухаю.
— Сьогодні, — каже одна з відьом, проводячи нігтем по карті лісу, — до півночі. Пізніше не можна. На Випробування піде вся увага Академії. Це наше вікно.
— Ви впевнені, що бар’єр упаде? — питає чоловік із різким, майже лисячим обличчям.
Руда відьма відповідає спокійно:
— Не “упаде” одразу, але порветься. Древо Джессаліно вже не те, що сто років тому. За віки воно виснажилося. Вперше в нас достатньо сили, щоб не просто побачити табір, а зірвати зовнішній шар захисту до кінця. І вперше ми точно знаємо, куди рухатися. 
У мене крижаніють пальці, коли я розумію, про що вони говорять. Джессаліно. Табір червоних ельфів.
— А якщо вождиня встигне зреагувати? — кидає інший голос.
— Звісно, вона встигне, — каже професор. — Але запізно. Маннон уже в нас.
У мене у вухах починає дзвеніти. Маннон у них.
О Ліліт!
— Головне дістатися до древа, — продовжує відьма. — Коли його буде пошкоджено, весь їхній затишний світок посиплеться. Без бар’єра вони перестануть бути міфом і стануть товаром.
Хтось тихо сміється.
— Дорогим товаром, — уточнює чоловік біля столу. — Особливо якщо взяти всю сімейку Де-Еррат. Молодша вже є. Якщо візьмемо ще головну і брата, за такі імена можна буде просити ціну цілого королівства.
— І отримаємо, — відповідає служник. — Ергонт не розмінюватиметься на дрібниці.
Ім’я б’є, як камінь. Ергонт. Я чую його вперше, але з того, як після цього імені в кімнаті на мить стає тихіше, одразу розумію: це не просто покупець чи продавець. Це хтось дуже важливий. 
— Якщо він узагалі залишиться задоволений, — сухо кидає чоловік із лисячим обличчям. — Минулого разу йому теж обіцяли чисту роботу.
— Минулого разу в нас не було Маннон Де-Еррат, — відповідає руда відьма. — І не було проходу крізь бар’єр. Сьогодні все інакше.
— Ергонт не пробачає “інакше”, якщо воно закінчується провалом, — похмуро зауважує професор.
От тепер у мене по спині повзе холод, бо я розумію, що ці виродки точно бояться цього Ергонта, ким би він не був.
— Тоді не проваліться, — відрізає відьма. — До ранку в нас буде древо, купа червоних ельфів і їхня королівська кров. Цього вистачить, щоб Ергонт заплющив очі на будь-які дрібні незручності.
— На дрібні, можливо, — каже служник. — Але головна в них небезпечна. Вона навіть у полоні може каламутити нам воду.
Руда відьма усміхається так спокійно, що мені стає ще гірше.
— Тоді продамо її першою. За Клеолінд Віарссу Де-Еррат заплатять більше, ніж за весь торішній драконячий виводок.
Хтось тихо сміється. Їхній сміх жадібний і огидний. Я вже ненавиджу їх усім серцем, а цього Ергонта, навіть не знаючи, хто він, у першу чергу.
Вони продовжують обговорювати маршрути, силу загонів, підтримку відьом, драконів, яких піднімуть із найманими вершниками, і те, як швидко можна буде вивезти живий товар після прориву. Я слухаю, і в мене всередині все стискається в одну суцільну, липку, крижану паніку.
Вони нападуть сьогодні до півночі. Маннон уже в них. На Клео, Естьєна, весь народ і, можливо, Джесс підуть не просто мисливці, а ціла підготовлена армія.
Мені треба попередити їх, негайно!