Розділ 74

Клео спить чутко, як та, хто надто давно відучилася вірити в безпечні ночі.
Навіть тут, у власних покоях, під захистом Джессаліно і варти, сон у неї не буває глибоким. Надто багато років вона прокидається від будь-якого неправильного звуку, надто багато разів ніч приносила не відпочинок, а нову біду. До того ж їй надто часто сниться той фатальний день. Кривавий переворот, що отруїв її матір і ледь не забрав у її сім’ї все, що залишалося після затяжної війни…
Поруч, на покривалі біля самих ніг, важкою грудкою лежить Амброуз.
Клео виривається з дрімоти від змазаних звуків кроків і голосів. Шуми неспокійні, недобрі. Нефрид розплющує одне око за секунду до того, як двері розчиняються, і тепер безшумно піднімає голову, оскаливши ікла.
У покої вождині вривається Джесс. Не просто входить, а саме влітає, як смерч посеред чистого поля. Навіть у напівтемряві видно, що обличчя в неї блідіше, ніж зазвичай, звичної усмішки немає, волосся розтріпане, а дихання збите.
За нею тут же ввалюється і варта.
— Ваша світлосте, пробачте, ми не змогли її втримати, — починає один з ельфів, але Клео вже сідає на постелі, і вся її сонна важкість за одну мить перетворюється на холодну, дуже тиху лють.
— Я бачу, — каже вона.
Цих двох слів вистачає, щоб у вартового пересохло в роті. Клео вже готова наказати виволокти Джесс геть просто за волосся і пояснити, з яких пір її покої стали місцем, куди вриваються серед ночі без запрошення, але тут вона дивиться їй в обличчя ще раз і розуміє.
Щось не так. Дуже не так.
Знайома Клео Джесс не схильна панікувати й втрачати голову. Навіть коли в таборі були натяки на новий переворот, навіть коли саму Джесс намагалися вбити тутешні шанувальники древніх ритуалів. Вона не виглядала ось так. У неї міг здригнутися голос від люті, стати особливо отруйною усмішка, небезпечно м’яким тон, але паніка — ні. Паніка їй не властива.
Амброуз уже стоїть на лапах, напружений, як струна. Хвіст ходить з боку в бік. У кімнаті миттєво стає тісно від чужої тривоги.
— Геть, — каже Клео варті.
— Але, ваша світлосте…
— Я сказала: геть.
Двері зачиняються майже одразу. Джесс підбігає до ліжка так швидко, що поли її плаща майже злітають, і сідає просто на край, не питаючи дозволу. Ще одна річ, за яку в будь-який інший день Клео розмазала б її поглядом по стіні.
Потім шпигунка хапає її за руку. У Джесс холодні пальці, і від неї пахне лісом, і залишками каштанової браги.
— Що сталося? — суворо питає Клео, борючись з інстинктом відсмикнути долоню.
Джесс дивиться просто на неї. Місячне світло, що заходить у вікно збоку, і відблиск смолоскипів з іншого боку вихоплюють блакитні пасма. В очах ні гри, ні звичного лукавства, жодної маски.
— Маннон знову пішла з табору.
Клео на секунду заплющує очі і стискає зуби. Вона мала б здивуватися, бо зробила все, щоб цього не сталося, крім найрадикальніших методів. Але все ж вона не здивована. Замість цього в грудях вибухає знайома, стара до ломоти в зубах ненависть. До цієї дитячої безпечності. До цього впертого, безпорадного, нестерпного “якщо світ руйнується, я просто втечу з дому”. До того, що Маннон знову примудрилася вислизнути з рук. До того, що уроки нічому не вчать цю дівчинку.
Вони посварилися ще ввечері. Одній зі старих стало зле, і для ліків потрібні були ягоди з далекого болота, а Маннон, як на зло, знала те місце краще за всіх. Клео не пустила її — зі страху, з упертості, зі звичної вже злості на ці втечі — і відправила іншого, досвідченого розвідника. Болото розташовувалося неблизько, і тому чоловік досі не повернувся. І Маннон, як завжди, коли їй здавалося, що її не чують, вирішила все сама…
Але ж Клео справді вжила всіх заходів, і навіть більше! Вона посилила нічну варту біля нижніх переходів. Поміняла караули так, щоб не було звичного ритму, який можна вирахувати. Запечатала старі лазівки у гіллі. Звеліла супроводжувати Маннон навіть удень, якщо та збирається вийти далі безпечних майданчиків. Наказала переналаштувати охоронні чари біля зовнішнього кордону. Обмежила доступ до дальніх сходів. Посадила на дахах додаткових спостерігачів. Навіть Амброуза стала частіше залишати у молодшої сестри на ніч, хоча кіт терпіти не міг стежити за кимось, крім мишей.
Що їй ще зробити? Посадити молодшу сестру на ланцюг, як собаку? Ця думка яскраво і майже спокусливо проноситься в голові Клео.
— Куди? Де вона? — питає вождиня дуже тихо.
І Джесс сильніше стискає її руку.
— Не просто пішла, — каже вона. — Її забрали.
Забрали.
Ось тепер Клео справді завмирає і замерзає всередині. Обличчя, може, і залишається безпристрасним, але в грудях усе обривається, ніби під серцем разом вирвали опору.
— Повтори, — промовляє вона.
— Її забрали на кордоні, недалеко від табору. Там є сліди боротьби. Там були чужі чоботи, зламані гілки, кров на траві і дротик. Клео, це… Контрабандисти.
Клео не дихає секунду. Потім ще одну. Потім дуже повільно виймає руку з пальців Джесс і встає. Нічна сорочка тягнеться подолом по підлозі. Протяг шарпає скуйовджене після сну довге волосся.
Амброуз тут же безшумно зіскакує з ліжка і відходить убік. Клео робить кілька кроків кімнатою, і в цій розміреності вже немає нічого спокійного. Це тиша перед ударом.
— Хто оглянув те місце? — надто рівно питає вона.
— Я, Естьєн і двоє слідопитів, — одразу відповідає Джесс. — Естьєн уже збирає людей. Але проклятий слід обривається біля відбитків драконячих лап. Маннон забрав хтось із вершників, небом. Відстежити таке… Майже неможливо.
Клео різко повертає голову.
— Ми відстежимо, — її голос стає різкішим.
Контрабандисти. Прокляття. Цього разу це не випадковість, не звичайна дурна втеча, яку можна обірвати криком, покаранням чи новим замком.
Це справжня, стара, брудна загроза, яка роками повзе навколо табору, як голодна тварюка. Ті самі люди, через яких частина їхніх мисливців і розвідників уже не повернулася. Ті, хто готові продавати драконів, дітей, рідкісну кров, народ, який світ вважає мертвим. Ті, кому червоний ельф коштує дорожче за дракона.
І Маннон у їхніх руках.