Розділ 73

Вранці я прокидаюся з таким відчуттям, ніби совість усю ніч сиділа в мене на грудях і в’язала з моїх нервів теплий шарф.
Кіріган.
О Ліліт, Кіріган.
Я ще навіть не встигаю нормально розплющити очі, як уже уявляю його обличчя. Напевно, у ньому буде і спокій, і абсолютний, різкий докір. Він же не дурень. Він може здогадатися, що хлопчик-ельф утік не сам.
Джесс повертається під ранок. Знову через вікно, звісно. Вона вся в болотній сирості, з брудними чоботами і дуже задоволеним виглядом істоти, яка успішно провернула нічну контрабанду дитини.
— Він удома? — шепочу я.
— Удома, — відповідає вона і скидає плащ. — Живий, наляканий, але вже серед своїх. Клео в люті. Не на тебе, у сенсі, а загалом.
— То значить, тепер Клео мене любить і цінує після цієї послуги? І зніме з мене браслет?
— Ха-ха. Ти буваєш демонічно смішною, Ель.
Прекрасно.

Я хочу піти на сніданок, але Кіріган знаходить мене раніше. Я тільки виходжу з кімнати, усе ще сонна, з важкою головою, коли бачу його біля стіни навпроти. Кіріган стоїть нерухомо, без звичного розсіяно-розумного вигляду людини, яка зараз розповість щось про рідкісні забарвлення драконів.
І от це вже дуже погано.
— Ельзо, — каже він.
— Кірігане, — відповідаю я надто бадьоро.
Помилка. Жахлива помилка. Так бадьоро говорять тільки люди, які винні, погано спали і подумки вже риють собі яму.
Він навіть не поправляє окуляри. Просто дивиться.
— Де хлопчик?
У мене всередині все різко провалюється.
— Який... хлопчик?
О Ліліт. Ні. Ні, ну навіщо я спитала саме це? Я ж точно знаю, який хлопчик. Це звучить підозріло, як у дешевому романі.
Кіріган робить крок ближче.
— Не грайся зі мною.
Він говорить тихо, але не зло. Так, що одразу стає зрозуміло: якщо я зараз спробую ще раз зобразити дурепу, він просто прямо висловиться. І, мабуть, це буде неприємно.
— Я не...
— З моєї кімнати зникла дитина, яку я вчора викупив із чорного ринку. Дитина, яка ледве трималася на ногах, боялася кожного звуку і не розуміла, кому можна довіряти. Він не міг піти сам.
Я ковтаю.
— Може, все-таки...
— Ельзо.
Все. Одне слово. І в мене всередині здувається остання спроба жалюгідного виправдання.
Я відводжу погляд.
— Він не в клітці, — кажу тихо.
— Я не це спитав.
— Я знаю.
— Тоді відповідай.
От тепер у його голосі з’являється холод. Я раніше не бачила Кірігана в гніві, і тому це мене тривожить. Мені вже не подобається отак конфліктувати з ним. Я починаю нервово перебирати в пальцях тканину одягу.
Дивлюся на свою зелену туніку і дуже невчасно замислююся про те, що все ще хотіла б надягти форму академії, яку мені так і не видали. Потім думка відлітає, і я повертаюся назад до похмурого пасивно-агресивного вершника.
— Ти його відвела? — питає Кіріган.
Я мовчу.
— Або допомогла комусь його відвести?
Я мовчу ще красномовніше. Він коротко видихає через ніс і на секунду прикриває очі. Коли знову дивиться на мене, мені стає ще гірше.
— Ти розумієш, що зробила?
— Так...
— Ні, — відрізає він. — Не думаю, що розумієш. Я взяв за нього відповідальність. Не за товар, а за живу дитину, яку витягнув із клітки. А потім знайшов порожнє ліжко і жодного пояснення.
— Послухай. Я не могла і не можу пояснити.
— Значить, треба було залишити хоча б записку.
— Я...
— Хоч одну фразу, Ельзо. “Він у безпеці”. “Не шукай”. “Я знаю, що роблю”. Будь-яку. Натомість ти дозволила мені пів ночі шукати сліди і думати, що його знову забрали.
От тут мені стає по-справжньому мерзенно. Не просто соромно, а мерзенно. Бо я про це не подумала. Про те, як Кіріган нервував і не спав, припускаючи, що дитину знову викрали вороги.
— Пробач, — кажу я тихо.
Кіріган дивиться на мене без особливого пом’якшення.
— Я не просив вибачень. Я спитав, де він.
Я стискаю пальці. Сказати все не можна. Якщо пробовкаюся про табір, Клео і Джессаліно, браслет миттєво мене вб’є. Але й далі мовчати означає добити те невелике довір’я, яке між нами з’явилося. Мені треба вибрати правду так, щоб вона не згубила мене. Це чортівськи небезпечно, чортівськи ризиковано, але виходу немає.
— Він серед своїх, — кажу нарешті. — Правда. Він не сам. Його не продали і не сховали в підвалі. Він там, де його мали захистити від самого початку.
Я випалюю все це на одному подиху, а потім завмираю. Здається, навіть серце зупиняється, а браслет на руці стає холоднішим. Я заплющую очі, не дихаючи. За кілька ударів серця розумію, що нічого не відбувається. Магія не вбила мене. Значить, не розпізнала в цьому те, що закладала в неї Клео. Значить, я житиму.

Я видихаю з неймовірним полегшенням.
Кіріган не відповідає одразу. Він дивиться на мене довго, уважно, і я майже бачу, як у нього в голові складаються шматки, яких йому бракує.
— Ти знаєш більше, ніж говориш, — промовляє він нарешті.
— Так, дещо знаю.
— І не скажеш.
— Не можу.
— Чи не хочеш?
Я піднімаю на нього погляд.
— І те, й інше.
Оце, здається, він приймає чесніше, ніж будь-яку мою спробу викрутитися. Кіріган трохи відступає, і атмосфера між нами нарешті розряджається. Мені стає легше дихати.
— Значить, він у безпеці? — питає вершник уже трохи спокійніше.
— Наскільки це взагалі можливо.
Він мовчить. Потім дуже повільно киває.
— Добре.
Я майже видихаю, але він тут же додає:
— Ні. Не добре. Нічого тут не добре. Ти вкрала з-під моєї відповідальності дитину і змусила мене гадати, чи живий він. Я розумію, що в тебе могли бути причини. Можливо, навіть правильні. Але якщо ти ще раз зробиш щось подібне, я точно перестану вважати твою імпульсивність чарівною частиною характеру.
— Ти вважав її чарівною?

Він надто злий, щоб підіграти: 
— Ні.
— Зрозуміла.
Він нарешті поправляє окуляри. Рух виходить різкішим, ніж зазвичай.
— Сподіваюся, ти мене почула, Розес. І ще я сподіваюся, що хлопчик справді буде в порядку. Я встиг продумати для нього безпечний притулок і надійних покровителів. А куди його відправила ти… Я не знаю. Але якщо це виявиться пасткою, і якщо хлопчику там знову зашкодять… Тобі має бути соромно за це. За те, що ти вкрала в нього шанс на краще життя.
Його слова не містять погрози, але всередині все чомусь холодно стискається. Мені стає не по собі.
— Я знаю, — кажу тихо. — І саме тому зробила те, що зробила.
Кіріган дивиться на мене ще кілька секунд. Потім киває, але я відчуваю, що наша суперечка так і не була завершена. Просто відкладена до кращих часів, до того самого “подивимося, що з цього вийде”.
— Тоді сподіваюся, ти маєш рацію.
Він розвертається і йде коридором, а я залишаюся стояти біля дверей своєї кімнати і відчуваю, як ранок остаточно втрачає всі шанси стати нормальним.
Хлопчик удома. Це головне.
Але тепер я вперше по-справжньому розумію: навіть правильні вчинки іноді залишають по собі брудні сліди.