Розділ 71

Наступного дня я не знаю, куди себе подіти, і таке відчуття, ніби мої вічно неробочі крила нарешті одужали й вознесли мене в небеса.
Бо дід живий. Він справді живий. Що довше я прокручую це в голові, то сильніше все всередині стає дивним та майже болісно теплим.
Я думаю про маму і про Мору. Про те, як вони б зараз відреагували, якби знали. Я б так хотіла їм розповісти! Але тільки не в листі. У листі, як і раніше, надто небезпечно. Значить, при особистій зустрічі. Але коли ж вона буде, якщо Академію Бронзових Драконів і королівство демонів розділяє цілий океан? Коли я зможу побачити їх та сказати? 
Кіріган знаходить мене після полудня біля бібліотеки. На ньому звичні окуляри, а в руках уже пара книжок. 
— У тебе дуже задумливе обличчя, — зауважує він. — Це поганий знак?
— Це обличчя людини, яка старається не збожеволіти від кількості сімейних секретів. І секретів загалом.
— А. Тобто звичайний академічний вівторок.
Я мимоволі фиркаю.
— Може бути. А ти… Дивишся на мене так, ніби тобі щось потрібно, Кірігане, — я слабко всміхаюся.
— Я збираюся в місто, — каже він. — На чорний ринок.
Я кліпаю, не здатна переварити це одразу.
— Пробач?
— По рідкісний інгредієнт для моїх дослідів, — уточнює він. — І так, я розумію, як це звучить. Насправді все трохи менш злочинно, ніж саме формулювання.
— “Трохи менш злочинно”. Вау.
Він поправляє окуляри.
— Це безпечно. Наскільки взагалі буває безпечно в місцях, де люди продають сушені органи, порошки з луски і сумнівні амулети. До того ж ти все одно жодного разу не була в найближчому місті, так?
Я завмираю на секунду. У найближчому місті. Саме там, якщо вірити Джесс, сидить відьомський вузол усієї контрабандної мережі. Серце їхнього милого бізнесу. Серце, про яке я, звісно, не можу сказати Кірігану ні слова, бо це знання пов’язане зі знанням про червоних ельфів, а це смертельно небезпечна зона для розмови.
Я дивлюся на нього, на його спокійне обличчя, на акуратно зібрані книжки під пахвою і розумію, що якщо погоджуся, то, можливо, хоча б побачу щось корисне. З іншого боку, мене верне від думки, що чорний ринок використовують ті самі контрабандисти, проти яких ми ведемо війну. Контрабандисти, які намагалися викрасти Реда, втопити мене з Кіріганом, викрасти ельфів, схопити Лань.
Кіріган дивиться на мене трохи уважніше. Мабуть, моє обличчя знову надто чесне. Огидна звичка обличчя — видавати господиню з потрохами.
— Ти зараз уявляєш собі работорговців, кров на стінах і людей, які продають чужі демонічні роги на вагу? — уточнює він.
— Приблизно.
— Розумію. Але ринок не такий. Більша його частина сіра, а не чорна.
— Сіра? Вау. Втіха століття.
— Я серйозно, Ельзо. Там багато студентів. Кадетів. Молодших алхіміків. Людей, які просто знайшли рідкісний мінерал, зняли стару луску після линьки дракона, виростили заборонено примхливу рослину або дістали інгредієнт, який неможливо офіційно здати без п’яти печаток, трьох дозволів і нудної комісії.
Я хмурюся.
— Тобто це щось на кшталт місця для тих, хто не хоче зв’язуватися з бюрократією?
— Зокрема. Офіційний ринок у місті дуже суворий. Не все, що корисне, можна там продати. Не все, що рідкісне, там готові купити. Іноді простіше віднести товар туди, де не ставлять сорок питань про походження кореня, якщо корінь усе одно нікого не вбив.
— Поки що.
— Поки що, — спокійно погоджується Кіріган. — Тому я й сказав: безпечно настільки, наскільки це взагалі можливо. Я не поведу тебе туди, де торгують живими істотами чи ріжуть людей у провулках заради амулетів.
Він робить паузу і додає вже сухіше:
— І я не купую в тих, хто працює з контрабандистами. Зазвичай такі обличчя видно одразу.
Я дивлюся на нього уважніше.
— Ти звучиш так, ніби ходив туди частіше, ніж має пристойний вершник.
— Пристойні вершники часто бувають не дуже корисні для науки.
— От тепер усе стало на свої місця.
Кіріган ледь помітно всміхається.
— Ходімо. Подивишся місто. Якщо стане неприємно, одразу підемо.
— Добре, — кажу я. — Але якщо там мене все-таки спробують викрасти і продати, я буду дуже невдоволена.
— Візьму до відома.

Місто Вейрхольм виявляється саме таким, яким і має бути найближче до Академії місто вершників: студентським, доволі акуратним зовні і мутним усередині. Вулиці чисті, дахи цілі, вивіски дорогі, а в глибині провулків уже починається більш злочинне життя. Але до злочинного життя мені не звикати, коли я виросла в концентрації найагресивнішої і найалкоголічнішої раси у світі. О, ці хлопці просто не були в Ноктхеймі. Я думаю, якби Мору пригнали у Вейрхольм на тиждень, вона сприйняла б це як райдужні канікули після нашої сумнозвісної столиці.
Чорний ринок ховається під навісами і в кам’яних арках старого кварталу. Там пахне сухими травами, горілою олією, пилом, звірами, металом і чимось іще, від чого в мене одразу починає свербіти інстинкт самозбереження. Людей багато, але всі поводяться так, ніби одне одного не помічають. Тут тихіше, ніж на звичайному ринку, цим місце і вирізняється.
Кіріган іде впевнено. Він кілька разів зупиняється біля лавок, ставить питання про якісь порошки, камені, настоянки, один раз хвилин п’ять сперечається з продавцем про походження рідкісної луски так занудно, що в того в якийсь момент на обличчі проступає майже повага.
— Тобі справді пасувало б бути бібліотекарем, — бурмочу я, поки ми йдемо далі.
— Дякую. Це образа чи комплімент?
— Тонка межа.
Поки все і справді виглядає майже безпечно. Сумнівно, мутно, неприємно, але не так, щоб я шкодувала, що взагалі пішла.
А потім я бачу клітку.
Спочатку навіть не розумію, що саме мене зачепило. Просто погляд чіпляється за темний кут під навісом, за продавця із сонним обличчям, за прути. І тільки потім за того, хто всередині.
Хлопчисько. Червоний ельф.
Зовсім молодий. Може, підліток. Худий, блідий, із брудним сплутаним волоссям і гострими вухами. Закутий у залізо, яке, найімовірніше, блокує його магію. На обличчі порожній, насторожений жах, який буває в тих, хто вже надто давно зрозумів, що чекати допомоги безглуздо. Надто рожева шкіра й алі волосся одразу підтверджують мої здогади про расу.
У мене всередині все обривається.
Я зупиняюся так різко, що Кіріган робить ще два кроки і тільки потім помічає, що мене поруч уже немає.
— Ельзо?
Я дивлюся тільки на клітку.
— О Ліліт...
Кіріган простежує мій погляд. І завмирає теж.
— Ні, — шепочу я. — Ні-ні-ні, це ж...
Слова не знаходяться. Не тому, що я не розумію, що бачу. Надто добре розумію. Контрабандисти, напевно, спіймали цього хлопця в лісі, а тепер посадили в клітку і продають, як живий товар.
Я різко хапаю Кірігана за рукав.
— Нам потрібно допомогти йому.
Він не відповідає одразу. Обличчя в нього стає дуже серйозним і зібраним. Небезпечним не силою, а саме тим, що він миттєво перестає бути просто спокійним розумним хлопцем.
— Почекай тут, — каже він.
— Ні.
— Ельзо.
— Я сказала ні.
Кіріган дивиться на мене секунду, потім коротко киває. Підходить до продавця. Той ліниво відривається від кухля, який тримав у руках.
— Просто подивитися не можна. Немає грошей, провалюйте до болотяних відьом, — одразу різко і грубо каже він.
Я відчуваю, як кров закипає від першої ж його фрази.
— Скільки? — питає Кіріган.
Я кліпаю. Ось так одразу? Продавець окидає нас обох поглядом. Мене особливо уважно. Потім усміхається якоюсь надто розуміючою, мерзенною усмішкою.
— Для вас? Дванадцять тисяч золотих.
У мене в голові на секунду все біліє.
Дванадцять. Тисяч. Золотих.
За ці гроші можна, мабуть, купити дім у Вейрхольмі, пару пристойних коней, усю мою демонічну самооцінку і ще залишити решту.
Я дивлюся на Кірігана. Він не зможе. Навіть якщо продасть усі свої енциклопедії, окуляри, чоботи і залишки душевної рівноваги, та навіть самого себе. Я вже відкриваю рота, щоб тихо сказати йому, що нам потрібно придумати щось іще, коли Кіріган спокійно промовляє:
— Беру.
Я повертаюся до нього так різко, що в мене ледь шия не хрускає.
— Що?!
Продавець теж піднімає брову.
— Не ослухався? — ліниво уточнює він.
— Ні, — відповідає Кіріган усе так само рівно. — Я сказав: беру.
У мене в грудях усе провалюється.
— Кіріган...
Він навіть не дивиться на мене. Тільки витягає з внутрішньої кишені важкий гаманець, потім ще один маленький футляр, відкриває, показує щось продавцеві. Не гроші. Камінь? Печатку? Документ? Я не встигаю роздивитися.
Але обличчя торговця миттєво змінюється. Лінощі з нього злітають.
— А-а, — тягне він. — Ось як.
Кіріган прибирає футляр назад.
— Відчиняй клітку. І зніми з нього ці кляті кайдани.