Розділ 69

Ще через один день Лань нарешті виглядає так, ніби її вже не здує першим поривом вітру і не зламає навпіл при спробі встати надто різко. Вона все ще блідіша, ніж зазвичай, рухи в неї трохи обережніші, а під очима залягли тіні, але тримається вона, як завжди, рівно і правильно.
Кілька разів я намагаюся першою заговорити з нею, щоб нагадати про нашу лісову домовленість, але весь час щось заважає. То дівчина кудись поспішає, то нас перериває раптовий служник, якому терміново щось потрібно від Лань, то вона каже “потім”, “пізніше”. І це починає трохи дратувати, бо я точно не з породи терплячих демонів.
Але однієї ночі чиясь рука тихо торкається мого плеча.
Я розплющую очі миттєво.
У кімнаті темно. Джесс немає, знову пішла через вікно на свої підозрілі справи, щоб їм там усім у лісі гикалося синхронно. Лань стоїть біля мого ліжка, закутана в темний плащ, і на тлі вікна виглядає майже примарою.
— Вставай, — шепоче вона. — Зараз.
Я сідаю, серце одразу калатає як ненормальне.
— Що сталося?
— Нічого. Це якраз добре. Одягайся тихо.
У мене йде рівно секунда, щоб зрозуміти, що відбувається.
— Ти ведеш мене до нього? — шепочу я.
Лань коротко киває. Після цього я, здається, починаю рухатися швидше, ніж думати. За кілька хвилин ми вже вислизаємо з гуртожитку, потім через тінь кипарисів спускаємося туди, де ліс майже впритул підступає до Академії. Ніч тепла, повітря пахне дощем. Десь удалині уже бурчить грім. Я йду за Лань, спотикаючись об коріння, і відчуваю, як усередині все тремтить від очікування.
— Ти впевнена, що це розумно? — питаю я впівголоса.
— Дивно, що це питаєш ти, — спокійно відповідає вона. — Але ти ж сама цього хотіла, Ельзо. Чи вже передумала?
Я фиркаю.
— Нізащо!
— Тоді не зволікай. У нас не так багато часу.
Ми виходимо на маленьку приховану галявину, і Лань без зайвих слів скидає плащ і легку сукню без корсета. Місячне світло ковзає по її обличчю, по плечах, по синяві волосся. Я рефлекторно відвертаюся, хоча вже бачила раніше її наготу.
— Ельзо, — звучить її голос. — Візьми мій одяг. І не загуби.
Вона простягає мені вже ідеально складені речі. Щоб не загубити, я засовую сукню в дорожню сумку, а її плащ накидаю на себе, все одно в дорозі буде вітряно і прохолодно.
Бічним зором бачу, як тіло Лань викривлюється, синіє, ламається, змінюється, і за кілька секунд переді мною вже не дівчина, а довгий, синій, прекрасний східний дракон.
Навіть знаючи її таємницю, я все одно втрачаю дар мови.
— Залізай, — лунає в мене в голові її спокійний голос.
Вау, телепатія. Це не просто ті неповні відчуття, які мені в голову посилає Ред. Це щось зовсім інше. Я не відчуваю з Лань зв’язку “належності”, як із Редом, але чіткість її голосу в моїй голові все одно вражає. Так само, як вражає і те, що зараз мені доведеться лізти на це довге лускате тіло без сідла, ременів і кріплень.
— О, це просто чудово, — шепочу я.
Я видряпуюся на спину Лань обережно, незграбно, чіпляючись за гладку синю луску і за край довгого гребеня. Це зовсім не схоже на політ із Редом. Ред величезний, гарячий, важкий, як жива пожежа в камні. Лань інша: довша, тонша, гнучкіша. Її рух відчувається не як сила, що пре напролом, а як жива хвиля. Мені здається, ніби я вилізла не на дракона, а на туго натягнуту, ідеально керовану ріку.
— Тримайся міцніше, — лунає в мене в голові.
— Знаєш, окрім того, що я просто в шоці від польоту на помічниці директриси… Я все-таки думаю, що нам варто було прихопити з собою якесь сідло, ну, амуніцію, і…
Але вона вже злітає. Повітря б’є в обличчя, ліс різко провалюється вниз, і мені доводиться вчепитися в луску та гриву обома руками і колінами одразу. Східна синя летить інакше, ніж Ред. Швидше і тихіше. Вона не рубає повітря крилами, а ніби ковзає по ньому.

Ні сідла, ні звичної опори, тільки моє тіло, її спина, нічний холод і відчуття, що якщо я зараз зірвуся, то мене потім зберуть на дуже мальовничому гірському схилі.
Але страх швидко тоне в іншому.
У захваті. Це чистий, майже дитячий, зрадницький захват, від якого хочеться сміятися вголос. Під нами відходять ліси, чорні, болотисті, з нитками річок і смугами туману. Далі починаються скелі. Потім гори. Усе вище, усе холодніше, усе безлюдніше. Ні вогнів, ні доріг, ні домів. Тільки камінь, вітер і небо.
Коли Лань нарешті йде на зниження, я вже не відчуваю пальців, та й узагалі половини тіла. Насправді політ був не короткий.
Ми сідаємо на вузькому трав’яному майданчику між скель. Унизу шумить вода. У повітрі я відчуваю ледь помітні легкі вібрації незнайомої магії.
Трохи далі, за невисоким кам’яним уступом, стоїть маленький будинок. Справжній, житловий, із дахом, городом, сараєм і навіть кривобоким парканом. У вікні горить тепле світло.
Я дивлюся на нього, і в мене чомусь серце йде кудись у горло.
Лань знову стає людиною. Це відбувається так швидко, що я майже не встигаю звернути увагу. Вона забирає в мене свій одяг і швидко вдягається. Не надто зручно для таких подорожей, якщо подумати, але воно того варте, щоб уміти обертатися на величезного неймовірного дракона.
— Ходімо, — тихо каже вона.
І я йду. Біля дому пахне мокрою землею, травами і димом. На грядках темніють якісь кущі. Під навісом складені дрова. Усе це настільки звичайне, домашнє і не схоже на місце, де має жити людина, викреслена з історії, що в мене всередині стає ще болючіше.
Я продовжую відчувати і вібрацію магії, зіставляючи її з тією, що йшла від Джессаліно. Мій зв’язок із Редом тут помітно глухне, і я розумію, що це місце теж намагається сховатися від світу, хоч і не так добре, як табір червоних ельфів.
Двері відчиняються раніше, ніж ми встигаємо постукати.
На порозі стоїть старий. Високий, уже помітно пошарпаний часом, але все ще міцний у плечах. Волосся в нього рудо-сиве, борода коротка, нерівна, очі світлі й надто живі для такого обличчя. І в цих очах я одразу, безпомилково, бачу маму. Щось таке рідне, від чого мене пробирає наскрізь.
Він дивиться на мене довго. Дуже довго.
Потім тихо видихає:
— Ельзо.