Розділ 68

До вечора я повертаюся до кімнати в хорошому настрої. Це саме по собі настільки підозріло, що я вже чекаю, коли стеля впаде мені на голову, щоб виправити це недорозуміння. 
Але замість стелі мене зустрічає Джесс. Вона сидить на своєму ліжку, підібгавши босі ноги, з пляшкою темного вина і двома дерев’яними чашками. На обличчі в неї вигляд істоти, яка вже ухвалила найкраще рішення за нас обох.
— Ні, — кажу я з порога.
— Я ще навіть не запропонувала.
— У мене є очі, і я вже зробила висновки.
— Розумниця. А тепер сідай.
— Я не збираюся пити з тобою.
Джесс нахиляє голову й усміхається.
— Ти ж не будеш завжди нудною тверезницею, демонесо?
— Я не нудна.
— Доведи.
Це низько. І, на жаль, ефективно. Я зачиняю двері, скидаю взуття і сідаю на ліжко навпроти неї.
— Гаразд. Одну чашку.
— Звісно.
У підсумку вона наливає мені явно більше однієї чашки, але я вирішую не сперечатися. День і справді був дивно хороший. А Джесс за останній час, хоч би як неприємно це звучало, перестала бути тільки синьоволосою психопаткою-кровопивцею. Вона все ще психопатка. Просто тепер вона моя сусідка-психопатка, і це чомусь змінює кут зору. Особливо після того, як вона хоч трохи вибачилася за той інцидент.
Вино виявляється вишневим, міцним і надто солодким.
— О Ліліт, — морщуся я. — Це що, сироп для тих, хто хоче весело померти від цукру?
— Майже. Моя улюблена категорія напоїв.
Вона робить ковток і задоволено мружиться.
— До речі, чула про щурів.
Я давлюся вином.
— Уже?
— Ельзо, я в цій Академії не декоративна подушка. Я збираю інформацію. Постійно, — вона робить наголос на останньому слові, аж мені стає не по собі.
— І, ем… що чула?
— Що група дуже достойних студенток майже не розтоптала одна одну через величезних щурів у коридорі. Щурів, яких явно не могло там бути. Але я знаю, хто міг там бути, — вона всміхається. — Одна невинна демонеса з магією ілюзій.
Я не витримую і знову починаю сміятися. Джесс теж сміється. Тихіше, хрипко, з тим самим темним задоволенням, але без злоби.
— Пишаюся тобою, — каже вона. — Хороша виховна робота. Але якби я була на твоєму місці, цим дівчатам ще довго снилися б кошмари.
— О, дякую. Мені важливе твоє схвалення як спеціалістки з морального падіння.
— Завжди рада допомогти.
Я дивлюся на пляшку в її руках і раптом згадую:
— Зачекай. Хіба Клео не заборонила тобі вино на місяць? Ще при мені…
Джесс безтурботно хихикає.
— Так Клео тут немає.
Ми знову сміємося. І це дивно. Не тому, що Джесс смішна, вона часто може бути смішною, якщо забути про те, наскільки вона нестабільна. А тому, що мені легко сміятися поруч із нею. Легше, ніж мало б бути після всього, що між нами було.
Потім мій погляд чіпляється за стіл. За недописаний лист Морі.
Сміх трохи стихає.
Я знову думаю про сестру. Про те, як Мора вміє дбати навіть через папір і чорнило. Про те, як дивно, що в нас із нею все простіше, ніж у Клео і Маннон, хоча життя в нас теж не цукровий пиріжок, і відстань набагато більша.
— Джесс, — кажу я тихіше, повертаючи чашку в пальцях. — Чому Клео така холодна до Маннон?
Джесс дивиться на мене поверх краю чашки.
— Ну, для початку, Клео — стерво.
Я пирскаю.
— Це я вже помітила.
— Ні, я серйозно, — Джесс піднімає палець. — Клео — найстервозніша стерва з усіх, кого я зустрічала за своє довге, огидне і місцями дуже сумнівне життя.
Я сміюся вже вголос.
— Скажи їй це особисто.
— Я ще не настільки п’яна.
— А шкода.
Джесс усміхається, але потім усмішка повільно тьмяніє. Вона робить ще ковток і відкидається на стіну.
— Насправді в усій цій історії винен не тільки характер Клео…
Атмосфера заспокоюється і густішає. Я не перебиваю сусідку.
— Маннон у дитинстві була обдарованою, — тихо каже Джесс. — Справді обдарованою. Більше, ніж була Клео в її віці, розумієш? У ній була сильна магія. Рідкісна і тонка. У Маннон був старий наставник. Такий древній, сухий, але добрий старий, який служив ще їхній матері, Віарссі.
Я обережно ставлю чашку на тумбочку.
— І що сталося?
— Маннон захотіла більше, ніж їй дозволили.
Джесс дивиться у вино, ніби там можна побачити ту давню історію.
— Знаєш, Ельзо, я не так давно в них, щоб застати цю історію особисто. Тому зараз лише переказую те, що почула. Але я не думаю, що це брехня, хех, — Джесс слабко усміхається. Потім серйознішає і продовжує: — Наставник попереджав Маннон, що ще надто рано. Надто складні техніки, надто небезпечні руни, надто багато наслідків, які дитина не може прорахувати. Ну а Маннон... Маннон вирішила, що якщо їй не дають, вона візьме сама.
У мене всередині холоне. Бо я вже розумію: хорошої історії з цього не вийде.
— Вона вкрала сувої, — продовжує Джесс. — Влізла в складну рунічну магію. Дуже стару і примхливу. І все пішло не так. Не просто “ой, спалила штору”. Ні, там усе було куди масштабніше…
Джесс знову робить паузу, ковтає вино, а в мене всередині все стискається в льоді. Вона продовжує:
— Наставник загинув. Естьєна сильно поранило. Табір тоді ледь не... — вона підбирає слово, — не розкрило. Або не розірвало зсередини. Дивлячись кого спитати.
Я мовчу. Уся легкість вечора стає іншою, з неприємним післясмаком.
— О Ліліт, — видихаю я. — Вона була дитиною.
— Так.
— І після цього Клео?..
— Після цього Клео дивиться на неї так, ніби будь-якої миті чекає наступної катастрофи, — закінчує Джесс. — Бо одного разу Маннон уже вирішила, що знає краще. І після цього був мертвий наставник, закривавлений Естьєн і жахлива паніка.
Я згадую Маннон: її тихий голос, винуваті очі і те, як вона ніби заздалегідь чекає, що її засудять. Тепер усе це стає жахливо зрозумілим.
— Маннон відтоді кинула магію. Боїться її. А втечі з табору, які вона регулярно влаштовує... — Джесс криво всміхається. — Думаю, це її спосіб не задихнутися там, де всі пам’ятають ту помилку. Особливо Клео. Клео взагалі важко прощає помилки. Особливо такі, що тягнуть за собою смерть…
Я довго дивлюся на недописаний лист Морі й розумію, що мені тепер ще болючіше думати про Маннон. І, як не дивно, про Клео теж.
— Сім’ї, — бурмочу я. — Вічно якийсь жах.
— Хех, — Джесс піднімає чашку. — За сім’ї. Найдавнішу форму прокляття.
Я дивлюся на неї, потім усе-таки беру свою чашку.
— За сестер, — поправляю я.