Розділ 66

Я дивлюся на нагу, закривавлену Лань Сао і кілька секунд узагалі не розумію, що мені робити. Уся ця ситуація виглядає як сон при високій температурі. Щойно переді мною був величезний витончений синій дракон, а тепер Лань лежить у прим’ятій траві, важко дихаючи. Шкіра в неї біла, майже синювата в місячному світлі, довге темно-синє волосся, забруднене кров’ю, липне до плечей, до спини. Ті самі рани, що щойно були на тілі дракона, нікуди не поділися. Просто тепер вони на людському тілі. Вони зменшилися, але виглядають ще страшніше.
— О Ліліт, — видихаю я. — О Ліліт, Лань…
Вона піднімає на мене очі. Обличчя бліде, але погляд усе ще чіпкий і зібраний. Навіть зараз. Дівчина настільки спокійна і тиха, що це лякає сильніше за кров.
Я витираю сльози і бруд з обличчя, зриваю свій плащ із плечей і накидаю на неї. Лань трохи морщиться, коли я допомагаю їй підвестися й запахнути тканину на тілі. Плащ тут же темніє від її крові.
— Не вставай, — швидко кажу я. — Сиди. Так. Ні. У сенсі… краще навіть не намагайся встати.
— Я не збиралася, — відповідає вона, і голос у неї хрипкий, нижчий, ніж зазвичай. — Поки.
Лань прочищає горло. Я опускаюся поруч навколішки. Я у своїй та її крові. Плащ на ній уже у крові. Трава під нами у крові. Ніби весь наш світ різко став червоним.
— Ти… — я ковтаю. — Ти східний дракон?
Лань заплющує очі на секунду, ніби збирається з силами.
— Так.
— І ти… весь цей час…
— Так, Ельзо.
У мене всередині все перекручується. Звісно. Звісно, це пояснює надто багато. Те дивне відчуття синього вогню, яке я відчула від Лань при першій зустрічі. Нічний ліс і шовковий халат. Її дивну, майже нелюдську ауру. І цей синій дракон. Останній східний дракон Академії, що належить директрисі… Тепер усе сходиться. Це не дракон Академії. Це завжди була Лань Сао.
О Ліліт.
Я майже сміюся з того, що зовсім недавно записала її в можливі контрабандистки, а вона… Виявляється, вона сама постраждала від їхніх рук.
Я дивлюся на Лань так, ніби якщо перестану, усе це зникне і знову стане просто божевільною легендою, вигадкою мого хворого розуму.
— Але... як? — видавлюю я. — Хіба дракони можуть…
Вона розплющує очі і дивиться на мене втомлено, але без роздратування.
— Східні дракони могли. Усі. Світ просто забув про це, коли ми майже зникли.
Я мовчу. Усі останні одкровення про світ знову тьмяніють на тлі нового відкриття. Історія про контрабандистів у серці академії, про таємний табір майже вимерлих червоних ельфів, про незрозумілу расу Джесс, мого зниклого на війні діда і подвійний зв’язок із драконом…
Раніше я знала, що якщо лайно відбувається, воно відбувається з Ельзою Розес. Тепер думаю, що не тільки лайно, а й найбожевільніші, дахозносні таємниці цього світу останнім часом надто активно відкриваються саме переді мною.
Десь далеко, у глибині лісу, дзюрчить вода. Вітер торкається кипарисів. Ліс знову здається надто тихим для того, що зараз відбувається.
— Ох, стривай! — я здригаюся, готова діяти. — Ти ж досі поранена! Треба допомогти! Твої рани, треба накласти пов’язку і!..
— Тсс, не потрібно, — тихо відповідає Лань.
— Але як?!
— Рани не критичні. У драконів регенерація сильніша, ніж у більшості інших рас. Про це не хвилюйся.
— Але ти в крові і…
— Ельзо. Я в порядку.
Лань дивиться на мене настільки виважено-серйозним поглядом, що я завмираю, різко відчуваючи себе дурепою. Гаразд. Сьогодні мені не доведеться вдавати із себе лікарку-героїню.
Але довго мовчати я не можу, тому майже одразу повертаюся до теми східних драконів:
— Лань, ви ж майже вимерли, так? У сенсі, східні дракони.
Лань повільно хитає головою.
— Не зовсім, але нас справді дуже мало. Найбільше нас добила не охота людей і не остання світова війна. Нас знищила громадянська війна драконів. Дуже стара історія, про яку демонам, імовірно, не так багато відомо, — вона робить невелику паузу. — Але ми ще не вимерли. На Сході нас більше, ніж тут.
Я дивлюся на неї і не знаю, що відповісти.
— Це ж щось на кшталт страшної таємниці зараз, так? Чому ти мені її говориш? — питаю нарешті. Дурне запитання, але нічого розумнішого в голову просто не прийшло.
Лань дуже повільно видихає. Видно, що їй боляче навіть просто дихати. Вона щільніше загортається в мій плащ, і мені важко дивитися на неї таку. Стійку, сильну, але поранену. Її біль відгукується в моєму болі, і я теж намагаюся тримати обличчя.
— Бо тепер уже не можу не сказати. Ти ж бачила все на власні очі. Ти врятувала мені життя, Ельзо. Просто як він…
Я хмурюся.
— Він? Хто?
Вона замовкає на секунду і відводить погляд убік, збираючись із силами, і в цій паузі я вже відчуваю: далі буде щось більше. Ще одне одкровення, до якого я точно не готова.
— Я надто довго берегла один секрет, — каже вона. — І тепер, після цього… уже не маю права вдавати, що тебе він не стосується.
У мене серце починає битися швидше. О Ліліт. Скоро секрети просто зведуть мене з розуму. Якщо чесно, я вже просто не хочу знати нові. Але хіба я маю право зараз втекти від цього?
— Лань, — обережно промовляю я. — Про що ти?
Вона дивиться просто мені в очі.
— Колись давно твій дід врятував мене з полону.
Я застигаю.
— Що?
— Кайрен Марвейн, — тихо каже вона. — Я знала його. Не з архівів, а особисто.
У мене в грудях щось обривається так різко, що я на секунду перестаю чути ліс.
— Ні, — видихаю я. — Ні, зачекай…
— Він витягнув мене з рук убивці східних драконів. Тоді я була молодша і дурніша, і через це ледь не загинула.
— Існують убивці східних драконів? — це перше запитання, що тупо спливає в голові.
— Існували раніше. Більше ні, наскільки мені відомо.
Я дивлюся на неї так, ніби зараз у мене перед очима одночасно складаються і розсипаються всі шматочки пазла. Я повертаюся до самого початку нашої з нею історії:
— Тому ти впізнала мене в Академії, — шепочу я.
Лань киває.
— Так. І впізнала, і відчула.
— Тому ти з самого початку поводилася так, ніби знаєш про мене більше, ніж повинна.
— Так.
— Тому ти не дивилася на мене, як усі інші…
Вона знову киває. Дуже слабо. Схоже, сил у неї залишається все менше, хоч вона і хвалилася своєю “драконячою регенерацією”.
— Я бачила тебе ще дитиною, — тихо каже Лань. — Один раз. Здалеку. Кайрен тоді стежив за вашою сім’єю. Дуже обережно. Він не хотів втручатися. Тільки переконатися, що ви живі.
Лань робить паузу.
— Вибач, що не розповіла раніше, Ельзо. Уся ця історія надто складна…
У мене в очах темніє. Не від болю, а від надто різкої надії, яка піднімається всередині, як вогонь. Я хапаю Лань за передпліччя, забувши, що їй боляче, забувши про кров, ліс і взагалі все.
— То мій дід живий? — питаю я, і голос у мене зривається. — Лань. Скажи мені. Він же досі живий?
Вона дивиться на мене довго. Надто довго. А потім відповідає:
— Так.
Світ на секунду зовсім з’їжджає з осі. Бо одна річ — сподіватися, мучитися, будувати неможливі версії в голові, і зовсім інша — почути це вголос.
Живий.
У мене ніби одночасно вибивають повітря з грудей і повертають його назад.
— Де він? — видихаю я. — Де він, Лань?
Вона заплющує очі.
— Ельзо…
— Ні. Ні, будь ласка, не починай зараз! Ти ж уже сказала, що він живий!
— Я сказала правду.
— Тоді говори далі! Всю правду!
Я майже не впізнаю власний голос. Він надто гучний, надто живий, надто відчайдушний. Але мені вже байдуже. До пеплогриза все. До Ліліт все. Якщо мій дід уже точно офіційно живий, я не збираюся сидіти в Академії і красиво чекати, поки хтось вирішить, чи гідна я знати, де він.
Лань дивиться на мене з тією самою втомленою ясністю, яка в неї, схоже, не вимикається навіть при крововтраті.
— Не зараз, — тихо каже вона.
— Зараз.
— Я надто слабка, щоб тягнути тебе куди б то не було цієї ночі… А сама ти його ні за що не знайдеш. Повір.
Я завмираю. Потім дуже повільно, дуже чітко промовляю:
— Лань Сао. Ти ж щойно зізналася, що мій дід колись врятував тобі життя. Так?
Вона мовчить.
— Так? — повторюю я жорсткіше.
— Так.
— Чудово. Значить, тепер я врятувала життя тобі. І в обмін ти зобов’язана відвести мене до нього.
У її погляді вперше за весь цей час миготить щось схоже на справжнє здивування. Я стискаю край плаща на її плечах і відчуваю, як у мене всередині все натягується в одну-єдину, абсолютно божевільну, але кришталево ясну думку.
Мій дід живий.
І я таки його знайду.