Розділ 65

До вечора я бачу ту саму руду відьму біля бокового виходу з Академії. Вона сама і, якщо чесно, після ситуації з кров’ю і таємною підземною кімнатою вона чортівськи мене напружує. Більша частина моєї сутності впевнена, що відьма пов’язана з контрабандистами, і саме вона приховала сліди.
Жінка виходить не через головний вхід, не в бік тренувальних майданчиків і не туди, де ввечері ще ходять студенти і служники. Вона йде до лісу. Швидко, спокійно, так, ніби прекрасно знає, куди прямує, і навряд чи хоче, щоб її хтось помітив.
У мене всередині одразу неприємно клацає. Бо після всього, що сталося, саме її вечірня прогулянка в кипарисовий болотистий ліс має виглядати абсолютно "невинно". Просто жінка вирішила подихати сирістю, комарами і ймовірністю померти в трясовині. Дуже здорове хобі.
Я також згадую Лань Сао і на мить замислююся: а чи не пов’язана і вона з контрабандистами? Вона права рука директриси, виглядає шалено відданою, але водночас і підозрілою.
У будь-якому разі, зараз не час думати про Лань, бо руда відьма ось-ось зникне з мого поля зору. Сказати комусь? Ага, ніби ще хтось у цій академії мені повірить після всього, що вже сталося. Навіть попри те, що ми зблизилися з Греєм, я сумніваюся, що він стане на мій бік.
Та й ніколи. Доведеться довіритися лише самій собі і бути демонічно обережною.
Я хапаю арбалет, який мені віддав Кіріган, і вислизаю слідом. Тепер я вже вмію тримати його не як особливо безглузду палицю, а як річ, здатну дати шанс не померти першою. Тож, окрім магії, у мене є дерев’яна штуковина, яка може когось убити.
До лісу входжу обережно. Я вже надто добре знаю, що цей кипарисовий лабіринт тільки здалеку виглядає романтично. Зблизька він болотистий, сирий, повний в’язкої темряви, дивних звуків і дуже поганих ідей. Варто зійти зі стежки, і привіт, капкан, трясовина, контрабандист або щось голодне, що буде дуже раде познайомитися ближче.
Руда відьма йде попереду. То з’являється між стовбурами, то зникає за низькими гілками. Її темна сукня майже зливається з вечірнім лісом, але волосся іноді спалахує в тумані міддю, і я тримаюся поглядом за цей колір, як за єдину нитку.
Тримаюся, на жаль, недовго, бо в якийсь момент вона просто зникає. Просто була між двома кипарисами, і вдруг вже немає її. Я завмираю, затримую дихання та уважно вслухаюся. Нічого. Тільки болотна вода десь глибше в лісі, скрип гілок і далекий крик нічного птаха.
— Ельзо, ти просто прекрасна шпигунка і слідопитка, — шепочу я. — Джесс би пишалася.
Я роблю ще кілька обережних кроків, намагаюся знайти слід, хоч щось: прим’яту траву, відбиток, зламану гілку. Але нічого. Ліс не дає мені підказок.
На цьому місці мій героїзм починає підозріло швидко тверезішати.
Йти далі самій — дурість. Навіть для мене. Відьма зникла, стежка вже майже загубилася, а навколо темніє так швидко, ніби лісу самому не терпиться мене проковтнути.
Я розвертаюся назад до Академії.
І саме тоді ліс розриває звук. Болісний драконячий рев.
У мене всередині все стискається так різко, ніби хтось схопив серце рукою. Це не Ред. Я знаю це одразу, ще до того, як встигаю подумати. Зв’язок із ним мовчить спокійно. Та і я знаю голос власного дракона. Це не він. Але хтось інший у біді.
Я завмираю на секунду. Потім зриваюся з місця, бо не можу інакше. Я біжу на звук, петляючи між корінням і вологими кущами, намагаючись не влетіти обличчям у перший-ліпший стовбур. Стежка майже одразу закінчується, починається звичайний ліс: слизький, підступний, не призначений для вечірніх пробіжок.
Рев більше не повторюється, і я боюся, що той, хто так болісно вив, загинув…
Я сповільнююся, коли попереду між травою і кущами починає проступати щось величезне, темне і дивно яскраве в місячному світлі. Це дракон. Той самий, синій, східний. Дракон нашої академії.
У мене на секунду відмовляє дихання.
Звір гігантською змією лежить на боці серед високої трави, зім’явши під собою кущі, довге тіло зламане втомою і болем. Луска в місячному світлі здається майже чорною, але там, де світло падає чистіше, проступає той самий глибокий синій відтінок. Шия судомно тремтить. Крило розпластане в траві нерівно, важко. З боку стирчить величезна стріла балісти. Ще одна нижче, біля плеча. У шиї і під ребром засіли товсті дротики зі снодійним.
Я швидко розумію, що це знову справа рук клятих контрабандистів. Дротики точно такі самі, які я бачила сьогодні в таємній кімнаті.
О Ліліт!
Переді мною той самий східний дракон Академії. Останній. Рідкісний. Неможливий. І він стікає кров’ю просто в мене на очах.
— Ні, — виривається в мене майже беззвучно.
Я кидаюся до нього, опускаюся поруч навколішки і тільки тепер розумію, наскільки все погано. Кров темна, густа, уже липне до трави. Дихання в дракона рване, важке, а очі напівзаплющені. Він явно засинає — не від утоми, а від цієї гидоти в дротиках.
— Ей, — шепочу я. — Ей, тільки не відключайся. Не смій.
Дракон ледь ворушить головою. Я швидко озираюся на всі боки. Нічого. Тільки ліс, туман і тиша, яка тепер здається особливо підозрілою.
Контрабандистів не видно, але це не означає, що їх немає.
За весь час перебування в академії я не так багато встигла дізнатися про східного дракона. Лише те, що він належить Ірен, що він один із останніх зі свого племені, і що він куди волелюбніший за всіх інших драконів. Він не був створений для навчання і тренувань, цей дракон — напарник директриси, з яким у Ірен навіть немає справжнього зв’язку, бо східні дракони, на відміну від наших, таких не створюють. Кіріган розповідав, що раніше східних драконів було багато. Зараз академії дуже пощастило, що тут є хоча б один.
Здається, це все, що я знаю про цього звіра. Якщо чесно, навіть імені й статі його не знаю…
Я обережно тягнуся до найближчого дротика, уже збираючись висмикнути його, коли чую кроки. Там ідуть люди. Голоси нерозбірливі, але вони десь зовсім близько. У мене крижаніє хребет.
Якщо вони зараз вийдуть сюди й побачать мене поруч із пораненим драконом, то на цьому моє коротке, яскраве і дуже невдале життя, найімовірніше, закінчиться.
Я стискаю зуби і, не даючи собі часу подумати, збираю всю магію, яку взагалі можу втримати. Ілюзія рветься з мене ривком: сира, жадібна та нервова. Я накриваю нас обох одразу: травою, туманом, порожнечею, звичайною лісовою галявиною, де немає ні крові, ні величезного синього тіла, ні мене навколішках.
Це важко.
Дуже важко.
Дракон надто великий. Крові надто багато. Ліс живий, звук теж потрібно глушити, щоб вони не почули його хрипи і моє дихання, і я відчуваю, як магія натягується всередині майже до болю.
Кроки наближаються.
Я перестаю дихати.
Хтось проходить зовсім поруч. Так близько, що я чую хлюпання чобота в мокрій землі і тиху лайку.
— Порожньо, — кидає глухий чоловічий голос. — Він не міг далеко піти.
— З дозою піде недалеко, — відповідає другий. — Шукайте уважніше. Це, демон забирай, східний дракон. Знаєш, скільки він коштуватиме на чорному ринку?
— Скільки?
— Купиш собі замок, як і мріяв. Давай, шукай краще.
Вони ще кілька секунд тупцюють десь збоку, потім кроки починають віддалятися.
Я чекаю. Потім чекаю ще. Потім ще, не випускаючи з рук магію, від якої по скронях уже тече піт, а з носа тонко струменить кров.
Тільки коли ліс знову стає просто лісом, а не моїм особистим серцевим нападом, я дозволяю ілюзії ослабнути. Одразу ж накочує нудота, кров не перестає текти з носа. Магія в такому обсязі дається мені надто дорого, і кілька секунд я просто сиджу, важко дихаючи, впершись долонею в сиру землю, намагаючись не захлинутися власною кров’ю. Невдовзі кровотеча зупиняється, але мій плащ уже не врятувати.
— Чудово, — шепочу я. — Просто прекрасно. Тільки не вмирай тепер, гаразд? А то я вже надто багато вклала в це безумство…
Дракон не відповідає. Тільки дихає все так само рвано і теж стікає кров’ю. Я хапаюся за найближчий дротик і різко висмикую його. Дракон смикається від болю, тілом проходить судома, і я ледь не отримую хвостом по плечу.
— Пробач, — видихаю я. — Пробач. Я знаю, я жахлива лікарка. Але нам треба витягнути все це з тебе.
Другий дротик виходить гірше. Потім третій. Я відкидаю їх подалі в траву, швидко відкриваю флягу і починаю змивати кров із луски, але вода закінчується майже одразу. Її сміховинно мало для такого тіла. Для такого кошмару.
Я переводжу погляд на балістні стріли, і на секунду мене прошиває холодом. Вони сидять надто глибоко. Але наступної миті дракон смикається сильніше. Усе його довге тіло напружується, крилом проходить різка хвиля, а луска під моєю долонею раптом іде дивними брижами, ніби під нею починає ламатися сама форма.
— Ні, ні, ні... — шепочу я, не до кінця розуміючи, що відбувається.
Якщо його продовжить так викручувати, балістні стріли ввійдуть ще глибше і розірвуть його ще сильніше.
Мене мутить від страху, але вибору вже немає. Я кидаюся до першої стріли, обома руками хапаюся за древко і тягну. Нічого. Тільки дракон зривається на хрипкий, страшний рик, від якого в мене підкошуються коліна.
— Пробач, — видихаю знову, уже майже в сльозах, вони змішуються з кров’ю на моєму обличчі. — Пробач, будь ласка.
Упираюся ногою в мокру землю, перехоплюю древко ближче до рани і смикаю сильніше, усім тілом, ніби намагаюся вирвати із землі врослий корінь. Стріла піддається всього на волосину, але цього вистачає, щоб я ледь не закричала від надії.
— Давай. Ну ж бо. Давай!
Ще ривок. Ще. Цього разу наконечник виходить із вологим, важким звуком, і мене валить назад. Я падаю в траву разом зі стрілою, вся в сльозах, крові і грязюці.
Не встигаю навіть перевести дух. Підводжуся, жбурляю стрілу вбік і кидаюся до другої. Дракон уже весь тремтить. Луска йде хвилями все помітніше. Повітря навколо нього ніби густішає, ламається, і мене прошиває новим жахом.
— Потерпи ще трохи, — хриплю я. — Ще трішки. Прошу.
Друга стріла виходить набагато гірше. Мені доводиться тягнути її ривками, здираючи долоні, ковзаючи в крові і майже непритомніючи від паніки, але я все-таки витягаю і її — в останню мить, коли тіло дракона вже раптом починає змінюватися в мене на очах.
Я відсахуюся, важко дихаючи, і саме тоді відбувається зовсім інше. Викривлюється сама форма тіла дракона. Довга синя шия стискається, ламаючись у пропорціях. Крило ніби втягується в саме себе. Величезне драконяче тіло зменшується так швидко, що я встигаю тільки відсахнутися ще далі, у грязюку, і тупо дивитися, як серед прим’ятої кривавої трави і залишків синьої луски з’являється людська фігура.
Жіноча і зовсім нага.
З довгим темно-синім волоссям, що липне до закривавленої спини і плечей.
Я дивлюся і не можу повірити. Кліпаю, ніби можу змахнути це видіння зі своїх вій. І тільки тоді мене з силою наздоганяє правда.
— Лань Сао?.. — видихаю я.