Розділ 64

На той момент, коли я повертаюся до кімнати, у мене всередині вже немає ні люті, ні надії, ні навіть нормальної злості. Я апатична і вичавлена.
Джесс сидить на своєму ліжку, боса, з підібганими ногами, і гортає якусь тонку книжку, яка, я впевнена, потрібна їй приблизно так само, як мені уроки гарних манер. При моїй появі вона піднімає голову, один раз дивиться на обличчя — і книжки їй, очевидно, вже вистачає.
— О, — тягне вона. — Який зворушливий вираз. Тебе знову хтось не оцінив належно?
Я зачиняю двері й кидаю сумку на ліжко.
— У підвалі був склад.
— Хех. Дуже загальний діагноз.
— Не гострослов. Там була підсобка зі зламаним замком, а всередині — рунічні капкани і дротики зі снодійним на драконячу дозу. Як у тих проклятих лісових контрабандистів. Я побігла нагору, натрапила на руду відьму, сказала їй, а вона замість того, щоб хоч подивитися, потягла мене здавати кров. Потім повернулася Ірен, я привела її туди, і... — я роблю паузу, бо навіть зараз мене від цього починає нудити, — і там уже нічого не було. Тільки звичайні нашийники й ланцюги. Усе підчистили.
Джесс не перебиває і навіть не кривляється. Тільки слухає, трохи нахиливши голову. Надто уважно для людини, яка зазвичай отримує задоволення від чужого нервового зриву.
— Ну? — питаю я. — Скажи вже що-небудь. Що я ідіотка? Що мені привиділося? Що я вигадую це, бо мені більше нічим зайнятися?
— Ні, — спокійно каже Джесс. — Не привиділося.
Я завмираю.
— Що?
Вона відкладає книжку вбік і потирає великим пальцем край обкладинки, ніби думає, скільки саме мені зараз можна видати.
— У серці Академії справді сидять контрабандисти, — спокійно каже вона. — Або, якщо хочеш точніше, люди, які працюють на них. Не всі, звісно. Але достатньо, щоб усім нам було дуже неприємно.
Я дивлюся на неї, не кліпаючи.
— І… Ти знала?
— Хех. Не все. Щось знала, а щось ще тільки підозрювала.
— І мовчала?!
— А що, по-твоєму, я тут роблю? В’яжу серветки і шпигую за фасоном студентських спідниць? Я не просто так стирчу в цій Академії вже рік, Ельзо.
Мене пробирає холодом.
— Тобто все це правда…
— Так.
Я повільно сідаю на край ліжка, усе ще не зводячи з неї очей.
— Хто? Хто всім цим керує?
— Мережею керує відьомський клан у Вейрхольмі, найближчому до Академії місті, — відповідає Джесс. — У них є гроші, зв’язки, канали збуту, доступ до зілля і магії, яка допомагає не тільки ловити, а й ховати товар. А тут, в Академії, у них свої люди. Серед адміністрації. Серед обслуги. Не багато, але достатньо.
— Вершники… — повторюю я глухо. — Тобто вони реально продають своїх же драконів?
— За дуже хороші гроші люди продають узагалі все, — ліниво каже Джесс. — Драконів, інформацію, одне одного, совість.
Я згадую підсобку, спокійне обличчя рудої відьми, недовірливий погляд Ірен, і мені стає мерзенно.
— А Ірен?
— Не в справі, — одразу відрізає Джесс. — Надто розумна, надто зла і надто любить свою Академію. З нею всім цим милим торговцям було б незручно. Але навіть Ірен не може одночасно тримати на очах увесь цей мурашник.
Я важко видихаю.
— Значить, вони ловлять і продають драконів? Тому їм вигідно розміщуватися під носом та в самій академії драконів?
Джесс тихо присвистує.
— Було б прекрасно, якби цим усе обмежилося. Але ні, Ель, не тільки драконів. Червоних ельфів теж.
У мене всередині все обривається.
— Що?
— Так-так. Хех. Не роби таке обличчя. Контрабандисти знають, що червоні ельфи живі. Вони не знають усього. Наприклад, де табір і як до нього дістатися, не знають. Але знають, що хтось із “вимерлих” ще бігає лісами. І дуже хочуть дістатися до цього “когось”.
Я відчуваю, як долоні самі стискаються.
— Вони ловлять їх?
Джесс мовчить секунду. Потім киває.
— Іноді. Ті, хто йшов далеко від табору: на полювання, на розвідку, у своїх справах, бувало, не поверталися. Не завжди, але достатньо, щоб Клео оголосила цим сволотам свою особисту маленьку війну.
У кімнаті на мить стає надто тихо. У моїй голові спливають Маннон, Естьєн, Клео. Їхнє лісове місто на деревах, Джессаліно. Усе це, виявляється, давно пов’язане з тим самим гнилим клубком, який ворушиться і тут, в Академії. Тим самим, що зустрів мене просто після прибуття і ледь не втопив із Кіріганом у річці посеред лісу.
— Чому червоні ельфи? — питаю я тихіше. — Навіщо вони їм?
— Бо червоний ельф на чорному ринку коштує, іноді, дорожче за дракона, — спокійно відповідає Джесс.
У мене по спині проходить холодок.
— Це ж… Це мерзотна работоргівля, і…
— Так, Ель, — перебиває вона. — Саме так.
Я довго мовчу. Потім, не впізнаючи власного голосу, питаю:
— І ти…
Вона піднімає на мене погляд.
— Я не просто шпигую для Клео. Я шукаю їхню мережу, людей, маршрути, склади. Усе, що може вивести нас на тих, хто намагається продавати моїх... — вона осікається, і її обличчя на секунду стає жорсткішим, — тобто червоних ельфів.
“Моїх”. Слово майже не прозвучало, але я його почула. Джесс відносить себе до червоних ельфів, хоч ельфійкою і не є. Це… мило. Але зараз мої думки не про це.
— Значить, — повільно кажу я, — ти стирчиш в Академії не тільки заради того, щоб доповідати Клео, як тут у мене красиво їде дах.
— Хех. Це приємний бонус. Але взагалі — так. Усе набагато складніше.
Я проводжу долонею по обличчю.
— Чому ти не сказала раніше?
— Бо в мене не було жодної потреби посвячувати тебе в деталі війни моєї вождині і контрабандистів. Це ж очевидно. І потім, — вона трохи схиляє голову, — я все ще не впевнена, що розповідати тобі це було розумно.
— Але ти все-таки розповіла.
— Бо тепер ти влізла в це сама, — відповідає Джесс. — Тепер ти б дізналася про це і без мене. Це лише питання часу.
Я мимоволі всміхаюся, тільки коротко і похмуро. Виявляється, навколо мене давно згущуються хмари інтриг, про які я навіть не підозрювала, і я от-от опинюся в епіцентрі бурі, до якої навіть не прямувала.