Розділ 63

Ми йдемо вниз. Я майже лечу сходами, ледь не спотикаючись на поворотах. Ірен не відстає, але по її обличчю видно: що далі ми спускаємося, то менше їй подобається сама можливість того, що я можу мати рацію.
На одному з прольотів я помічаю, що директриса дивно ставить ліву ногу. Зовсім трохи, майже непомітно. Її крок на мить стає жорсткішим, із сухим стуком по каменю, але вже за секунду директриса знову рухається так рівно, ніби мені просто здалося. Я вирішую, що це старе поранення з тієї останньої війни, де, як я чула, Ірен брала активну участь. Я не встигаю подумати про це довше: попереду вже темніє вхід у підвали.
— Хто ще знає? — питає директриса.
— Руда відьма з делегації. Та, що брала в мене кров. Я сказала їй одразу.
— І вона не пішла дивитися?
— Вона вирішила, що моя кров важливіша за можливий склад зброї для ловлі драконів.
Ірен кидає на мене швидкий погляд.
— Або вирішила, що ти неправильно зрозуміла призначення предметів.
— Звісно. Це ж набагато зручніше.
— Розес.
— Мовчу.
Ми дістаємося потрібного коридору. Я впізнаю поворот, підозрілі двері та тріщину в камені поруч. Серце калатає так сильно, що майже боляче.
— Ось, — кажу я і штовхаю двері.
Вони відчиняються.
І я одразу розумію, що все погано.
Кімната порожня.
У сенсі, не повністю порожня, як під ремонт, ні. Тут на підлозі стоять старі ящики, біля стіни складено кілька пошарпаних сідел, на гаках висять ланцюги і важкі нашийники для драконів. Справжні академічні нашийники, такі, про які я якось мимохідь чула на інструктажі від професорів: їх використовують у крайніх випадках, якщо дракон небезпечний для себе чи оточення, якщо тварина в люті або під дією чужої магії. Моторошна річ, але офіційна. Протокольна. З печатями Академії на металі.
У кімнаті більше немає жодних капканів, дротиків чи чогось іще, що хоч трохи можна було б пов’язати з контрабандистами.
Я стою на порозі й відчуваю, як усередині все провалюється.
— Ні, — кажу тихо. — Ні. Вони були тут. Клянуся Ліліт, були.
Ірен заходить у кімнату, оглядає все швидко, без зайвих рухів. Підходить до стіни, до столу, до ящиків. Бере один нашийник, дивиться на печатку, кладе назад.
— Це склад старої амуніції, — каже вона.
— Годину тому тут лежали зовсім інші речі!
— Ти впевнена, що це була ця кімната?
Я різко дивлюся на неї.
— Так.
— Ти могла переплутати.
— Ні, ці двері я ні з чим не сплутаю! Вони ж дивні до пеплогризиків!
— Ти могла побачити звичайні утримувальні механізми і вирішити, що вони контрабандистські.
— Я бачила тут дротики зі снодійним.
— Зараз їх тут немає.
Це звучить так спокійно, що мені хочеться вдарити долонею по стіні.
— Бо їх прибрали!
Ірен повертається до мене. В її обличчі немає злості, але й віри там теж немає. Тільки холодна, неприємна настороженість. Вона проводить пальцем по одному з нашийників, дивиться на палець, той у пилюці. Ніби нашийники лежать тут не один день, встигнувши вкритися пилом і павутинням.
— Розес, послухай мене уважно. Ти щойно привела мене до службової кімнати Академії, де зберігаються неприємні, але офіційні речі. Нашийники, ланцюги, сідла, аварійна амуніція. Усе це має право тут бути.
— Але я бачила не це! Та відьма, вона знала, що я бачила! Мабуть, це вона все зачистила. Вона відвела мене здавати кров, і під час процедури вона відходила, і поки мене там тримали…
— Досить.
Я замовкаю. У голосі Ірен з’являється та сама залізна, майже військова риса, за якою суперечка вже не суперечка, а порушення субординації.
— Ти розумієш, як це звучить? — питає Ірен. — Відьма з офіційної делегації, люди всередині Академії, склад контрабандистів у підвалі, миттєва зачистка слідів. І все це на підставі твоїх слів і порожньої кімнати.
— Я розумію… Але я не брешу.
— Можливо.
Це “можливо” б’є неприємніше, ніж відкрите звинувачення. Ірен знову озирається, торкається не менш запиленого сідла. Я вдивляюся в підлогу, але там немає слідів від предметів, які щойно перетягли. Узагалі нічого.
— Я не вважаю тебе свідомою брехухою, Розес. Але зараз ти знервована, покарана, нещодавно опинилася в центрі скандалу з підпалом, а до цього вже стикалася з контрабандистами. Твоє сприйняття могло пов’язати речі, які насправді не пов’язані.
— Тобто я просто істерична демонеса з багатою уявою?
— Я цього не казала. Я лише можу сказати як директриса: на цей момент фактів недостатньо.
Вона обводить кімнату поглядом.
— Я розпоряджуся перевірити журнал доступу до нижніх приміщень, без зайвого шуму. Але офіційного звинувачення на підставі цієї розмови не буде. І тим паче я не стану здіймати паніку перед Випробуваннями через зниклі предмети, які бачила тільки ти.
У мене всередині все падає остаточно.
— Значить, мені ніхто не вірить.
Ірен дивиться на мене вже жорсткіше.
— Розес. Іноді доросле управління не виглядає як негайна віра першій, хто прибіг із криком. Особливо коли йдеться про Академію, за безпеку якої я відповідаю.
— А якщо у вашій Академії справді гниль?
У кімнаті стає дуже тихо. Цього разу Ірен відповідає не одразу.
— Тоді я її знайду, — каже вона нарешті. — Повертайся до покарання. І більше не заходь у службові приміщення без дозволу.
— Але…
— Це наказ.
Ірен уміє говорити, як справжній генерал, і саме тому сперечатися безглуздо.
Вона виходить першою. Я залишаюся на порозі ще кілька секунд, дивлячись на порожній стіл, порожні стіни і ящики, де зовсім недавно лежали дротики й висіли капкани. Але зараз тут немає жодної доказу.
Хтось дуже старанно замів сліди. І зробив це достатньо добре, щоб тепер я виглядала не свідком, а істеричною демонесою з багатою уявою.
Я повільно видихаю і стискаю кулаки. Цього разу мені не повірили. Але найгірше інше: тепер я впевнена, що мала рацію.