Розділ 60

Рада переглядається. Длич продовжує кипіти. У коридорі за дверима шепочуться студенти, бо, звісно, новини в Академії розносяться швидше за дим. Цим студентам не треба завозити їжу до їдальні, їм достатньо пліток. А найкращий десерт — це плітки про місцеву аномалію-демонесу. Смачного.

Нарешті лисіючий заступник складає руки на столі й промовляє тим самим тоном, яким зазвичай оголошують покарання, відрахування та інші красиві академічні радощі:

— З огляду на обставини, до повернення директриси Валькорн ми відсторонюємо тебе від будь-якої підготовки до свята Всесвітнього Дня Драконів. Доступ до зал і прикрас закритий.

Я важко видихаю, а він тим часом продовжує:

— Як дисциплінарний захід тебе буде направлено на прибирання підвальних приміщень Академії. Негайно. І до особливого розпорядження.

На цьому слові в кімнаті стає так тихо, ніби навіть Длич достатньо задоволений, щоб нарешті заткнутися. Підвали? О Ліліт, ви жартуєте? Ну чому не драконячі загони, не коридори, бібліотеки, та хоча б вбиральні? Чому підвали?

Мене ніби й справді намагаються опустити якомога нижче, щоб сховати від академії.

— Прекрасно, — кажу я, і власний голос здається мені чужим. — Просто прекрасно. Дякую.

Підвали Академії Бронзових Драконів пахнуть так, ніби сюди десятиліттями звозили сирість, пил, стару злобу і все, що не вмістилося нагорі в пристойне життя.

Кам’яні стіни тут холодні, як у карцері. Під ногами скрипить пісок, гравій і дрібне сміття, по кутках висить павутиння, а в далеких коридорах темрява така щільна, що теоретично, якби хтось сховав тут труп, його могли б не знайти до кінця навчального року. Або довше.

Навіть у темниці червоних ельфів мені було куди затишніше. Майже по-домашньому, якщо порівняти з цими похмурими підземними лабіринтами. Не здивуюся, якщо десь у серці цього місця живе гігантський павук або інше чудовисько.

Мені видали відро, мітлу, ганчірки і щітку. Наостанок Длич подивився на мене з такою зневагою, що навіть швабрі на моєму місці дісталося б більше поваги. З тієї самої миті, як викладацька рада винесла мені цей чудовий вирок, я киплю так сильно, що, клянуся Ліліт, могла б замінити місцевий вулкан.

Я тру кам’яні сходи, змітаю пил із ящиків, витягаю з кутків якісь дохлі ганчірки, мітли, трупи щурів і шматки старих мішків. І весь цей час думаю про одне й те саме: от повернеться Ірен, і я не просто поскаржуся, а вивалю їй на стіл усе. І про дурнувате покарання. І про Длича. І про те, як зручно тут вирішили: якщо демон, значить, одразу винна.

Ніби в мене інших справ у житті немає, крім як підпалювати штори, які я сама прала до самого ранку.

Ірен — розумна жінка і непогана директриса. Вона зрозуміє, хто тут справді каламутить воду. Ну, або хоч трохи засумнівається в тому, наскільки я винна.

Длич, звісно, не залишає мене в спокої. Він з’являється вже вдруге за день, сухий, злий і такий перекошений внутрішньою жовчю, ніби його виростили дві отруйні змії.

— Не лінуйся, Розес, — цідить він, оглядаючи кам’яний коридор так, ніби шукає, до чого ще причепитися. — Хоч якась користь від демонів має ж бути.

Я стискаю ручку щітки так сильно, що пальці ниють.

— Постараюся. А то раптом ваш день без приниження демонів зовсім не вдасться.

— Не зухваль, — тут же шипить він. — Це у вас у крові. Лінь, нахабство і вогонь там, де не треба.

— Дуже зворушлива наукова класифікація. Залишилося тільки дописати, що жовч у вас теж вроджена.

Він зупиняється майже впритул і дивиться на мене із сумішшю зловтіхи та гніву, і з виразом обличчя “ти гірша за мене просто за фактом народження, дівчинко”.

— Я радий, що директриси зараз немає. При ній ти ще можеш вдавати із себе щось цінне. Тут, унизу, усе простіше. Тут тобі саме місце.

Я нічого не відповідаю. Не тому, що мені нічого сказати. Просто якщо відкрию рота, скажу щось таке, після чого і підвал, і штори, і викладацька рада здадуться всім легкою розминкою. Длич ще трохи милується моїм мовчанням, фиркає і йде, залишаючи після себе відчуття, ніби коридором щойно проповзла особливо злобна ящірка. Я чекаю, поки його кроки остаточно стихнуть, і тільки потім із ненавистю б’ю мокрою ганчіркою по запиленому ящику.

— Яка ж ти мерзота, — бурмочу я йому вслід. — Щоб тебе два пеплогризи з двох боків…

Ред десь далеко нагорі відгукується мені теплою, лінивою хвилею через зв’язок, і це чомусь допомагає не зірватися остаточно.

За якийсь час я дістаюся до найдальшої частини підвалу. Тієї, куди, схоже, майже ніхто не ходить. Тут коридор помітно вужчий, повітря ще сиріше, а по стінах тягнуться старі залізні тримачі для ламп. Я піднімаю свою лампу і, освітлюючи шлях, іду далі, копняком відсуваючи з дороги дрібне сміття.

І тоді помічаю дивні двері. Вони стоять трохи осторонь, майже в ніші, тож здалеку їх узагалі не видно. На рівні очей висить не менш дивний важкий замок. Або, точніше, те, що від нього залишилося. Метал тріснув, дужка вивернута, і все це виглядає не як “давно забули поміняти”, а як “хтось одного разу дуже хотів потрапити всередину і не особливо соромився методів”.

А раптом у цих таємних підземеллях мешкає жахливий смертоносний василіск?

Та ні, якась нісенітниця в голову лізе...

Я завмираю перед дверима. Нормальна людина, мабуть, пішла б спитати про ці двері в тих, хто відповідає за це місце, хоча б у Длича. Ну, або просто пройшла б повз і забула.

На жаль, я не нормальна людина, і не людина взагалі. Я Ельза Розес. І дивно, як моя демонічна цікавість досі мене не згубила, якщо за кожним рогом на мене чекала нова біда.