Розділ 59

Мене тут же тягнуть (не буквально, але дуже близько до цього) на професорські збори. Точніше, на терміново скликаний розгляд, який влаштовують в одній із малих зал.
Ірен на ньому, до речі, не буде. Директриса поїхала у справах до іншої академії на кілька днів, і саме сьогодні світ вирішив ще раз довести мені, що удача ставиться до мене приблизно як Длич: із заздалегідь втомленою зневагою.
За довгим столом сидять троє викладачів і двоє старших адміністраторів, які тимчасово виконують розпорядження директриси. Длич стоїть збоку і продовжує кипіти, як казан з отрутою.
Я стою навпроти цих похмурих чоловіків і почуваюся так, ніби мені зараз виноситимуть вирок за вбивство, а не за згорілу штору.
— Отже, — промовляє один із заступників Ірен, сухий лисіючий чоловік. — Ще раз, Розес. Ти стверджуєш, що хтось підпалив штору за твоєї відсутності.
— Так, — кажу я. — Я відійшла буквально на кілька хвилин. Коли повернулася, побачила студенток на сходах. Вони засміялися і якнайшвидше втекли. А потім я відчула дим і забігла до зали.
— Імена цих студенток? — тут же питає він.
Я стискаю зуби.
— Не знаю. Я ж навіть не вчуся з ними по-справжньому, формально я не студентка, — нагадую. — Та й я не роздивилася…
Длич фиркає так голосно, що я майже здригаюся.
— Звісно, не знає. Звісно, не роздивилася.
Він складає руки на грудях.
— Бо вони стояли до мене спиною і одразу втекли! — огризаюся я. — Я не можу назвати те, чого не бачила.
Навіть з урахуванням того, що деякі з них були схожі на пліткарок під дверима, я все одно не можу зараз упевнено робити висновки та вказувати на когось пальцем. 
— Дуже зручно, — знову вставляє Длич. — Примарні студентки, загадковий дим, героїчна демонеса, яка гасить пожежу з ваз. Як зворушливо.
Я різко повертаюся до нього.
— Та що вам узагалі треба? Щоб я зізналася в тому, чого не робила? Чи вам просто нудно, поки ніхто не горить?
Обличчя Длича вкривається червоними плямами від гніву.
— Мені треба, щоб у цій Академії перестали горіти зали, якими займаються демони!
— Я не підпалювала цю пеплогризову штору!
— Досить, — втручається інший професор.
Він старший, м’якший на вигляд, але тільки на вигляд. Голос у нього втомлений і холодний, і я не чекаю від цього чоловіка нічого надто хорошого.
— Ми не можемо спиратися на непідтверджені здогадки, Розес. Є факт: зала була під твоєю відповідальністю. Є факт: ти перебувала на місці події. Є факт: іншого винного ніхто не бачив.
— Ви жартуєте? Коли вони влаштували підпал і змилися, я прийшла першою і загасила вогонь!
— Або створила собі зручну сцену для виправдання, — тут же кидає Длич.
Я дивлюся на них по черзі і відчуваю, як усередині підіймається абсолютно чорна, безсила злість. Від неї хочеться сміятися, кусатися і ламати меблі одночасно.
Двері тихо відчиняються, і на порозі з’являється Лань Сао. Як завжди бездоганна, спокійна, надто акуратна для цього збіговиська роздратованих облич. Вона в чорно-червоній формі, уже не в халаті, звісно. Але перед очима знову на мить спалахує той образ.
— Перепрошую, — каже вона. — Я дізналася про подію і прийшла одразу, як змогла.
Один з адміністраторів невдоволено морщиться.
— Взагалі-то, ми вже розбираємося.
— Звісно, — м’яко відповідає Лань. — Але, можливо, варто враховувати, що у Розес не було ні причини, ні вигоди підпалювати залу, яку вона сама ж і готувала до свята. І вже значною мірою підготувала.
Вона захищає мене. Це мило. Але я майже одразу відзначаю, що Лань тут у меншості.
— Демонам не завжди потрібна вигода, — відрізає Длич. — Їм достатньо інстинкту все псувати.
Лань трохи повертає до нього голову. Усмішка в неї все така ж ввічлива, але очі стають холоднішими.
— Це не аргумент, сер.
— А ви тут не для аргументів, пані Сао, — втручається той самий заступник Ірен. — Ви помічниця директриси, а не член викладацької ради.
І от тут я розумію, що все. Приїхали. Лань може дивитися, може говорити, може навіть бути єдиною людиною в кімнаті, яка не вважає мене винною за замовчуванням, але вирішувати не їй. І всі тут це прекрасно знають.
Вона кидає на мене короткий спокійний погляд. Майже винуватий. І мені від цього чомусь стає ще гірше, бо я бачу: вона теж розуміє, що реальної ваги її слів зараз немає. Поки в цій залі немає Ірен, мені кінець…