Розділ 58

Влипнути в неприємності, навіть коли ти просто мирно розвішуєш прикраси до свята, — це, здається, вже не випадковість, а мій особистий талант.
День починається безневинно. Я знову в тій самій залі, яка останніми днями приводить мене в дивний, майже філософський стан дзену. Знімаю перекошені стрічки, перетягую вази, замітаю пил. Робота нудна, не героїчна і дуже далека від драконів та древніх таємниць, але в ній є одна величезна перевага: поки руки зайняті, голова шумить менше.
Як воно найчастіше буває, сьогодні я тут сама. Сходами час від часу хтось проходить, у коридорі чути голоси, знизу долинає звичайний академічний гул, але сама зала залишається в моєму повному розпорядженні, і це гріє душу. Я саме закінчую возитися з верхньою частиною штор, спускаюся з драбини і розумію, що мені терміново треба до вбиральні. Дві чашки кави на сніданок точно були поганим рішенням.
Тому я залишаю тканину, стрічки, ящик із дріб’язком і виходжу буквально на кілька хвилин.
Коли повертаюся по коридору, то перше, що бачу, це купку студенток на сходах. Їх, здається, четверо. Знайомі обличчя, які колись шепотілися в мене просто під дверима. Дівчата стоять трохи нижче прольоту, збившись тісно, як змовниці з поганої п’єси, і при моїй появі одна з них різко обертається. Я чую шепіт і якийсь придушений смішок. Потім усі вони майже одночасно зриваються вниз сходами. Дуже швидко, майже тікають. І в мені одразу наростає погане передчуття.
— Ей! — гукаю я, але вони вже зникають за поворотом.
І тут я відчуваю запах.
Дим.
Не той затишний, пічний дим із кухні, до якого тут усі звикли. І навіть не дим драконів, яким повниться двір академії. Цей дим інший. Він гіркий, тканинний і небезпечний.
У мене всередині все обривається, і я ривком влітаю до зали.
Прокляття Ліліт!
Штора біля дальньої стіни горить. Не вся штора, а тільки її важкий складчастий край, але вогонь уже жадібно повзе вгору, з тріском жере тканину і кидає на стіну руді відблиски. Дим в’ється під стелю, і я на секунду тупо стою, ніби від цього видовища в мене з голови видуває всі розумні думки.
Потім тіло починає рухатися раніше за мозок. Я закриваю рот і ніс рукавом від їдкого диму, кашляю, бо він дряпає мене зсередини.
Я кидаюся до вікна, зриваю штору з кріплень так різко, що карниз угорі жалібно скрипить. Тканина валиться на підлогу, іскри розсипаються, вогонь на секунду спалахує яскравіше, і я ледь встигаю відскочити, щоб не впіймати іскри в обличчя. Поруч на столиках ще стоять важкі вази з-під квітів. Я хапаю першу, виливаю просто на палаючий край, потім виливаю вже другу. Вода шипить, парою б’є в руки, але цього мало. Я лаюся крізь зуби і починаю топтати мокру штору ногами, ніби танцюю якийсь демонічний ритуальний танець. Давлю вогонь чоботами, як можу, поки він лізе далі по тканині.
Коли полум’я нарешті захлинається і залишаються тільки дим, мокрі обвуглені складки та мій власний скажений пульс, до зали влітає містер Длич.
О Ліліт. Тільки його мені бракувало.
Старий, як завжди, виглядає так, ніби його з народження годували оцтом, попелом і чужими помилками. Як буває любов із першого погляду, так буває й ненависть. І я, вперше побачивши Длича, дуже чітко його зненавиділа.

Це худий, сухий чоловік з обличчям, яке не буває привітним. Роздратування — це його природна емоція. Але зараз, на жаль, Длич не роздратований. Він у люті.
Старий бачить дим. Мене. Зірвану штору на підлозі. Воду, що калюжами розтеклася по каменю. І обличчя в нього стає таким, що я одразу розумію: зараз буде дуже погано.
— Що. Тут. Сталося?! — гаркає він так, що луна прокочується залою.
— Штора загорілася, — кажу я швидко. — Хтось підпалив її, поки мене не було. Я щойно…
— Брехня!
Це слово він буквально випльовує. Я кліпаю.
— Що?
— Ти стоїш посеред підпаленої зали, — кричить Длич, ступивши до мене так різко, ніби зараз сам мене жбурне в цю мокру штору. — І смієш стверджувати, що це зробив хтось інший?
— Я не сміла. Я стверджую.
— Звісно, стверджуєш. Демони завжди стверджують!
Мене пробирає такою злістю, що я майже перестаю відчувати залишки диму.
— Я гасила штору, а не підпалювала!
— Авжеж. Дуже зручно. Спочатку влаштувати пакість, а потім героїчно вдавати, що рятувала становище!
— Ви взагалі себе чуєте?! — зриваюся я. — Я повернулася і побачила, що тут усе димить!
— І, звісно, ніхто цього не підтвердить, га, демонесо?!
От тут у мене всередині недобре холоне. Бо так. Підтвердити нікому. Ті студентки на сходах, явно, і стояли за підпалом. Що вони захочуть підтвердити, то це мою провину. Ще й моторошно не пощастило: поки я йшла до вбиральні, коридори були, як на зло, безлюдними. І в самій вбиральні нікого не було. Жодного свідка, Пеплоїд забирай!
Длич уже не слухає моїх виправдань. Він розвертається до дверей і кричить так, ніби хоче підняти на вуха всю Академію:
— Сюди! Негайно сюди! Підпал у святковій залі!
Підпал. Це слово летить коридором, як прокляття. За хвилину в дверях уже товпляться люди. Спочатку прислуга, потім двоє професорів, потім ще студенти, яких, звісно, ніхто не кликав, але хіба це їх коли-небудь зупиняло? Усі дивляться на мокру обгорілу штору, на калюжі, на мене, і по цих поглядах я надто ясно бачу: вони вже все вирішили.
Бо я демон. Бо зала була під моїм наглядом. Бо, якщо в Академії Бронзових Драконів щось горить, насамперед показувати пальцем на демонесу навіть якось ліниво зручно.