Розділ 57

Наступні дві з лишком тижні пролітають так швидко, що я не одразу розумію, куди взагалі подівся час. Мабуть, тому що майже весь він іде на тренування.

Спочатку мені здавалося, що спільна підготовка до Випробувань із Греєм стане окремим витонченим видом кари. У якомусь сенсі так і вийшло, коли мене ганяли до тремтіння в ногах, до занімілих пальців, до болю в попереку від вічних польотів, застуди через продуту голову і багато чого іншого. Але десь між польотами, наземними смугами, спусками з хвоста Реда, відпрацюванням команд і нескінченними поправками Грея сталося те, чого я не чекала.

Ми справді почали зближуватися. Я і Грей. Справді. День за днем він усе менше дивився на мене так, ніби я загроза всьому світу. Грей усе менше говорив зі мною, як із проблемою, яку треба пережити до повернення відьом.

Я почала помічати за ним речі, які раніше тонули в моїй образі і його холодності. Як він завжди першим перевіряє ремені на сідлі, навіть якщо я вже сто разів сказала, що сама вмію і сама вже перевірила. Як, якщо я сиджу не позаду, а попереду, він міцніше стискає мене за талію на різких поворотах, щоб я точно не злетіла, забувшись висотою та адреналіном. Як він, сам того не помічаючи, затуляє мене плечем від зайвих поглядів, коли на тренувальному полі збирається надто багато глядачів.

І, що найгірше для мого внутрішнього спокою, я почала надто добре відчувати його поруч. Тепло його тіла, коли я втискаюся в нього в сідлі. Його долоні на моїй талії, коли він допомагає спішитися з Реда. Те, як він іноді низько шепоче мені щось на вухо, нахилившись… І ті рідкісні усмішки, які я тепер бачу частіше, і від яких моє зрадницьке серце на мить завмирає. Навіть його сміх. О, Ліліт, я стала частіше чути його хрипкий сміх, і від нього в груді щось приємно здригається. 

І все це, чесно кажучи, тільки ускладнює мені життя. Бо я звикаю, прив’язуюся, і плутаюся, гублюся в цих почуттях, і не знаю, що мені з ними робити, і що взагалі далі буде з нами. Невже я в нього дійсно... Закохуюсь? 

Ні, ні, не хочу навіть думати про це! Не хочу. У мене в житті все ще достатньо проблем і без цього.

Доречі, про проблеми... З Джесс тим часом теж усе стало… не краще, але зрозуміліше. Я все ще не довіряю їй ні на краплю здорового глузду. Все ще чудово пам’ятаю наше перше знайомство. Але відтоді Джесс більше не намагалася мене порізати, вкусити чи зробити ще щось таке ж чарівне, і це, за місцевими мірками, майже прогрес.

Жити з нею в одній кімнаті — це все одно сумнівне задоволення. Особливо вечорами, коли, буває, вона відкриває свою улюблену вишневу настоянку, і в повітрі одразу повзе терпкий солодкавий запах спирту. Тоді кімната пахне так, ніби тут одночасно живуть студентка, відьма і дуже втомлений від життя шинкар. Заборонити Джесс щось робити майже нереально. Вона сама собі на умі, свавільна, саркастична і часом моторошна. Краще дозволити їй розкидати речі й пити цю дивну брагу, ніж намагатися пересперечатися. Але я все одно намагалася. Спойлер: не вийшло.

Ще я говорила з нею, бажаючи витягти хоч щось виразне про те, хто вона така насправді і що саме за “проклятий народ”, з якого вона походить, але Джесс то віджартовувалася, то відводила розмову вбік, то дивилася на мене своєю лукавою мерзенною усмішкою, заздалегідь знаючи: все одно нічого мені не розповість.

Я також стала мимовільним свідком того, як шпигунка йде ночами. Не через двері, звісно, а через вікно. Точно так само, тихо і спритно, вона поверталася під ранок. Із тим самим дратівливим відчуттям, ніби стіни, висота і правила існують не для неї. Я жодного разу не спитала, куди саме вона бігає, і вона сама жодного разу не заводила про це мови. Але ми обидві прекрасно розуміємо, що Джесс завжди повертається в ліс, у той самий таємний табір, зі звітами до тієї самої вождині, за яку вона, якщо знадобиться, збреше, вкраде, спалить і помре.

Про червоних ельфів я, звісно, мовчу. Дуже ціную своє життя і не хочу перевіряти, наскільки швидко браслет Клео виконує обіцянки. Я можу говорити про них лише з Джесс, бо вона виняток для цієї магії, адже вона вже в курсі всіх таємниць. Але Джесс, чесно кажучи, поки не горить бажанням обговорювати зі мною червоних ельфів.

З Кіріганом я теж бачуся час від часу, і, мабуть, це одна з небагатьох по-справжньому мирних частин мого нового життя. Він кілька разів водив мене до бібліотеки, витягав із полиць величезні вершницькі енциклопедії, які виглядали так, ніби ними можна було вбити людину одним лише падінням на голову. Кіріган терпляче пояснював мені речі, про які я раніше не мала ані найменшого поняття. Які є види повітряних змагань для драконів, на кшталт гри під назвою “Скайтерра”. Які є старі типи екіпірування. Чому одні породи драконів краще проходять різкі зниження, а інші — наземні бар’єри. Як працюють сигнали лиха. Які дракони можуть дихати під водою, а які не горять у вогні.

З Кірігана вийшов би чудовий бібліотекар. Або вчитель. Або і те й інше одразу, хоча мені буває важко не заснути під його заумні пояснення. Але, з іншого боку, поруч із ним мені спокійно і затишно, а в цій академії поки немає інших людей, поруч із якими я б відчувала щось подібне.

Про Лань Сао я з того нічного випадку більше нічого не дізналася. Жодного разу не бачила її знову, щоб вона виходила з лісу в шовковому халаті. І так, я все-таки не підійшла до неї з питаннями. Не наважилася. І справа навіть не в страху, хоча і він, можливо, теж є. Просто це явно ще одна важка чужа таємниця, а я ще не розібралася з колекцією своїх. Тож я відклала цю думку вбік. Не викинула, а просто прибрала подалі, до доречного часу.

Крім тренувань, у мене тепер з’явився і ще один обов’язок. За кілька днів в Академії збираються святкувати Всесвітній день драконів — не те щоб велика подія на тлі Випробувань, які насуваються, але достатньо важлива, щоб усі навколо раптом згадали про штори, прикраси, пил на карнизах і загальну урочисту картинку. Мені, як не дивно, дозволили допомогти з підготовкою. Не знаю, з милості, через нестачу рук чи з якихось інших причин, але бути тісніше прив’язаною до академічного життя мені навіть сподобалося.