Розділ 50

Ельзо,

я давно мала тобі написати, і почну саме з цього: пробач мені.
Я знаю, що ти, найімовірніше, злишся. І маєш повне право. Якби я потрапила до чужої академії, в таку дивну історію, а ти мовчала тижнями, я б теж на твоєму місці вирішила, що сестра остаточно з’їхала з глузду або забула дорогу до чорнильниці.
Але я не забула.
Я надто пізно дізналася, що взагалі сталося...
Батьки розповіли мені правду не одразу. На той момент ти вже майже два тижні як була в Академії Бронзових Драконів. Я дізналася все разом, без підготовки: що в тобі є кров вершниці, що до нашого міста прилітав червоний дракон, що він обрав саме тебе, що між вами виник зв’язок і що ти полетіла туди, за ним. Зізнаюся чесно, я спочатку не повірила. Вирішила, що батько знову чогось не договорив, мати перелякалася і все переказала втричі страшніше, а посередині, як завжди, потонула половина здорового глузду.
А потім побачила обличчя батьків, коли вони приїхали на зустріч в Ноктхейм, і зрозуміла, що це не помилка і не чергова сімейна катастрофа, до яких ми вже встигли звикнути...
Після цього я хотіла написати тобі одразу. Того ж дня. Тієї ж ночі. Але в Ноктхеймі почався такий тиждень, що я двічі засинала просто за столом у вартівні і один раз — сидячи в повному обладунку біля стіни, поки чекала на рапорт. Клянуся, моя мила Ель, це не виправдання. Просто правда.
У столиці зараз важко. Дуже. Ти й так знаєш, що Ноктхейм ніколи не був місцем для ніжних прогулянок і спокійних вечорів. Але останніми місяцями стало ще гірше. У нижніх кварталах п’ють так, ніби хочуть допитися до нової війни, у торгових рядах кожна друга суперечка закінчується ножем, а ночами вистачає і розбою, і різанини, і таких історій, після яких пів дня відмиваєш чоботи не тільки від бруду. Мені нещодавно дали звання Почесної десятниці Ноктхеймської міської варти, і звучить це красиво рівно до того моменту, поки не розумієш, що разом із титулом тобі просто додають ще більше чужих бійок, крові і всякого пеплоїдового лайна. Пробач, що пишу так прямо, сестричко, але інших слів просто немає.
Я не скаржуся. Робота є робота. Я сама її обрала. Але саме через неї мені не вдалося вирвати навіть коротку звільнювальну і приїхати до тебе. І от цього мені справді соромно.
Бо, хоч би як важко було тут, я розумію: тобі зараз, мабуть, ще гірше. Ти одна. Не в Ноктхеймі, де хоча б кожен другий щур тобі рідний по духу. Не вдома. Не серед демонів. А в чужій академії, серед вершників, які люблять вершникувати і ненавидять нас.
Мені дуже не подобається думати про тебе там саму. Мені не подобається думати, що поруч немає нікого, хто міг би просто зайти, сісти поруч і по-рідному поговорити. Мені не подобається, що я не можу сама подивитися в очі цим твоїм вершникам і поставити на місце дурнів, і взяти на замітку небезпечних. Мені не подобається, що все це звалилося на тебе разом на чужій території.
І все ж я хочу, щоб ти запам’ятала одну річ.
Ти не слабша за це.
Ти з дитинства була впертою, навіть коли сама це заперечувала. У тобі завжди було більше жорсткості, ніж здається збоку. Просто ти не така, як я. Я пру напролом, поки не вріжуся в стіну. А ти спочатку огризаєшся, потім нервуєш, потім думаєш, що все зіпсувала, а потім усе одно якимось чином виживаєш. І, як не дивно, це і є твоя сила.
Будь ласка, тримайся.
Я знаю, що це звучить нерозумно. Особливо в нашвидку написаному листі, який прийшов із запізненням. Але я все одно скажу саме це. Тримайся. Не дозволяй їм там переконати тебе, що ти помилка або річ, яку можна просто пересунути.
Ти моя сестра. Ти жива. Справжня. І ти не зобов’язана ставати зручною тільки тому, що комусь так спокійніше.
Але, будь ласка, постарайся і не кидатися на всіх підряд. Так, я знаю, що це звучить смішно саме від мене. Так, я знаю, що в тебе, напевно, вже були причини комусь вчепитися в обличчя. Але все-таки постарайся спочатку думати, а вже потім кусатися. Хоча б іноді. Зроби мені такий подарунок.
Ще одне. Пиши мені у відповідь усе як є. Не намагайся мене берегти. Не пиши, що “все нормально”, якщо все ненормально. Не приховуй, якщо там хтось справді небезпечний, якщо тебе намагаються тиснути, якщо з драконом відбувається щось дивне, якщо ти відчуваєш, що не справляєшся. Я не поруч, і саме тому мені потрібні не гарні листи, а правда про твоє нове життя.
Я і так надто рідко буваю вдома. Надто рідко бачу батьків. Надто рідко бачила тебе останніми роками. Робота жере час так, ніби він їй належить по праву. Іноді я думаю, що одного дня просто виявлю, що пропустила пів життя, поки стояла в нічній варті біля північної брами і слухала, як два п’яні демони клянуться одне одному вічною ненавистю через картярський борг. І, мабуть, саме тому я зараз так гостро відчуваю провину. Ти там сама, а я тут, у Ноктхеймі, знову не поруч, хоча мала б бути.
Якби могла, я б уже приїхала. Хоч на день. Хоч на пів дня. Хоч просто подивитися на тебе, переконатися, що ти жива, ціла і не вплуталася у вже зовсім безнадійне безумство. Але поки не можу. І мені залишається тільки писати й сподіватися, що цей лист дійде до тебе раніше, ніж ти встигнеш остаточно зненавидіти світ.
Я тебе люблю, Ельзо.
І дуже, дуже чекаю твоєї відповіді.
І так, перш ніж ти закотиш очі: їж нормально. Спи, якщо є така можливість. І не ходи сама туди, де пахне сіркою. Ти, звісно, зараз фиркнеш і скажеш, що я пишу як стара нянька, але ж хтось мусить.
Обіймаю тебе так міцно, як можу на відстані.

Мора Розес,
почесна десятниця Ноктхеймської міської варти