Розділ 47

— Це ще не все, — каже Ірен раніше, ніж я встигаю схопитися, як божевільна, і вирушити шукати свого діда. Жартую, звісно. Але не до кінця.
Я завмираю біля крісла. Звичайно. Було б надто щедро відпустити мене звідси всього лише з підтвердженням, що мій дід був першим вершником Реда, а потім зник так зручно, що від цього нудить. Чому б не добити мене ще чимось? День же тільки почався. А всім завжди так подобається добивати вже ледве живу психіку Ельзи Розес... 
Ірен піднімає погляд до дверей.
— Асаріон. Увійди.
У мене всередині все миттєво підбирається. Отже, ось чому вона дочекалася, поки ми закінчимо з дідом. Не хотіла обговорювати це при Греї. Логічно.
Двері відчиняються, і до кабінету входить Грей. На мене накочують змішані почуття й емоції, але бачити його все одно приємніше, ніж ту божевільну Джесс, з якою довелося добиратися назад до академії.
Грей, як завжди, зібраний до неможливості, як справжній вершник-військовий. Темна форма сидить на ньому так, ніби її шили спеціально під самоконтроль, зарозумілість і погану звичку виглядати надто добре в моменти, коли ти подумки бажаєш йому спіткнутися. Волосся після ранкового муштрування трохи розтріпане, але йому так навіть краще. Демонічно краще.
Він окидає поглядом кабінет, затримується на мені, потім на старій папці на столі Ірен. Усього на мить. Але я бачу: він помічає все. Ірен навмисне прибирає папку під стіл, подалі від його погляду.
— Директриса, — коротко промовляє Грей.
— Асаріоне. Сядь.
Він сідає поруч, але не надто близько. З цією його ідеальною, дратівливою точністю в дистанції, ніби він усе життя тренувався не торкатися нічого зайвого — ні предметів, ні людей, ні власних почуттів.
Я відводжу погляд, щоб він навіть не думав, що взагалі мені цікавий.
Ірен складає руки на столі.
— Раз уже ви обидва тут, перейдемо до наступної проблеми, — каже вона. — За місяць у Семигір’ї почнуться П’ятдесятирічні Випробування драконячих академій.
Грей майже не змінюється в обличчі. Тільки погляд стає гострішим.
Ну так. Звісно. Він про це знає. А я ні. Зрозуміло, ні. Що це за П’ятдесятирічні Випробування такі?
— Перепрошую, що? — запитую, бо хтось у цьому кабінеті повинен озвучувати очевидне.
Ірен переводить погляд на мене.
— Випробування, Розес. Змагання, які проводяться раз на п’ятдесят років між усіма драконячими академіями Семигір’я. Перевірка сили, виучки, дисципліни, зв’язку між вершником і драконом, а також загальної готовності академій.
О, як мило. Тобто це не просто велике свято зі стрічками і виснажливими промовами, а масштабний спосіб влаштувати мені нове коло приниження на очах у половини світу?
— І чому я чую про це тільки зараз? — запитую.
— Бо ще місяць тому ти не мала до них жодного стосунку, — сухо відповідає Ірен.
Справедливо. Дратує, але справедливо.
Вона продовжує все тим самим рівним тоном:
— Випробування стосуються всієї драконячої системи. Перевіряються майже всі дракони академії, за винятком тільки найхворіших і найстаріших. Вершники на своїх драконах проходять повітряну смугу перешкод, потім наземну. Частина маршруту проходить у сідлі, частина пішки. Біг, координація, маневровість, синхронність, реакція, витривалість. Перемагає той, хто пройде все бездоганно.
Я мовчу секунду. Потім ще трохи. Потім повільно повертаю голову до Грея.
— І ти, звісно, знав про це ледь не з колиски?
— Може, і з колиски, — відповідає він спокійно.
Ну звісно.
— Не вершникуй, — бурчу тихо, просто за звичкою огризнутися.
Потім переводжу погляд назад на Ірен.
— І до чого тут я?
Ірен навіть не робить паузи для драматичного ефекту. Вона і без нього вміє жбурляти людям цеглини в обличчя.
— До того, що у Реда два вершники, — каже вона. — А за давніми священними правилами Випробувань усі вершники, які мають зв’язок із драконами, повинні брати участь. Оскільки раніше подібних прецедентів просто не було... Правила так просто не скоригувати. Навіть при тому, що ти офіційно не вважаєшся студенткою академії, ми не маємо права йти проти давньої магічної системи. А значить, вам доведеться брати участь разом. На одному драконі.