Розділ 43

Це не схоже ні на магічний удар, ні на сон, ні на наш зв’язок із Редом. Тут усе інакше. Мене наче зриває з місця, висмикує з власного тіла, з нічного лісу, і кидає в чужу пам’ять, таку яскраву, що я в першу мить не розумію, де верх, а де низ.
Переді мною більше не табір червоних ельфів. Замість нього небо: широке, яскраве, повне диму.
І Ред.
Тільки не той Ред, якого я знаю. Не мій теперішній, важкий, шрамований, величезний, з тією внутрішньою древньою люттю, яка вже давно пережила надто багато. Цей молодший і гнучкіший. Він тонший у лініях, різкіший у рухах. Він усе ще величезний, усе ще страшний, усе ще червоний, як розпечений метал, але в ньому є щось майже юне, хижо-легке. Ніби він зовсім недавно перейшов межу між драконом-підлітком і дорослим чудовиськом і ще не до кінця звик до власної сили.
На його спині вершник. Чоловік. Красивий тією дорослою, спокійною красою, якої не буває в хлопчаків. У нього яскраве мідне волосся, розтріпане вітром, сильна шия, прямі плечі, гострі, знайомі риси обличчя. У мене всередині щось болісно завмирає, бо я бачу в ньому якусь спорідненість. Не точну копію, але лінію, вилиці, поворот голови, розріз очей. І все ж у ньому більше маминих рис, ніж моїх. Ніби я дивлюся на живий відгомін власної сім’ї.
Він точно не демон. Це видно одразу. Не через відсутність рогів, демони нерідко народжуються і без них, як я, наприклад. А через саму посадку в сідлі, через тіло, через те, як він тримається на Реді, ніби вони створені одне для одного. На його щоці пляма коричневої драконячої луски, зовсім невелика, біля вилиці. Вона не псує обличчя. Навпаки, робить його ще яскравішим.
Я не знаю, хто він. Але вже відчуваю, що повинна знати. Що цей висновок надто очевидний, щоб його ігнорувати.
Внизу війна. Та, що смердить димом, кров’ю, страхом і залізом. Я бачу ряди солдатів. Чорні прапори. Магічні спалахи. І демонічний полк, який наступає, ламаючи стрій, як темна хвиля.
Ред іде в крутий віраж. Чоловік на його спині не кричить, не метушиться. Лише трохи нахиляється вперед, і я майже фізично відчуваю між ними той зв’язок, який не можна зіграти чи підробити.
Потім Ред розкриває пащу. І світ спалахує.
Червоний вогонь б’є вниз, захльостує частину полку, перетворюючи стрій на хаос. Демони розлітаються, як тіні. Хтось горить. Хтось падає. Повітря тремтить від жару. Чоловік на спині Реда не виглядає ні наляканим, ні сп’янілим боєм. Він зосереджений. Живий. Прекрасний у своїй страшній упевненості.
Я відчуваю його захват від польоту. Відчуваю впевненість і лють Реда. Це не просто вершник і дракон. Це один рух та одна воля.
Десь зовсім поруч проноситься крик. Внизу спалахує чужа магія. Ред знову йде в небо, і я бачу профіль чоловіка так близько, ніби стою поруч із ним. Вітер кидає йому волосся в обличчя. Він сміється, коротко, дико, щасливо. І від цього сміху в мене всередині щось обривається остаточно.

І тут видіння обривається, і мене з силою жбурляє назад. Я розплющую очі й різко відсмикую руку від стовбура. Ноги підкошуються. Світ пливе, ліс хитається, Джессаліно здригається червоною плямою перед очима, і я б точно гепнулася на землю, якби Естьєн не встиг схопити мене за плечі.
— Ей, — різко каже він. — Ельза.
Я важко дихаю. Так, ніби сама щойно виринула з вогню і вітру. Серце шалено калатає. У роті сухо. Долоня, якою я торкалася дерева, горить, але не боляче.
— Що ти бачила? — запитує Естьєн.
Я дивлюся на нього, але не бачу по-справжньому. Перед очима все ще стоїть молодий Ред. Не мій і водночас саме мій. І той чоловік на його спині.
О Ліліт.
— Я... — голос зривається, і я ковтаю. — Здається...
Естьєн хмуриться.
— Що?
Я повільно хитаю головою, усе ще не в силі зібрати це в нормальну думку. Усе надто величезне, безглузде й неможливе.
— Мені здається, — видихаю я нарешті, — я щойно бачила свого діда.