Розділ 42

Естьєн, звісно, не виглядає щасливим від ідеї вести мене до загадкового древа посеред ночі замість того, щоб чесно повернути в камеру і зробити вигляд, що нічого не сталося. Але сперечатися з Маннон він не починає. Лише коротко, так, ніби сам собі пообіцяв потім ще десять разів про це пошкодувати, кидає:
— Ходімо.
Я виходжу за ним із кімнати Маннон, усе ще відчуваючи на собі слід важкості Амброуза, хоча сам кіт, цей пухнастий зрадник, залишився розвалюватися в неї на ліжку з таким виглядом, ніби щойно виніс комусь вирок і тепер може відпочивати.
Естьєн зачиняє двері тихо, майже дбайливо, а потім одразу стає жорсткішим. Знову той самий Естьєн, який мені не довіряє, стежить за кожним кроком і вже подумки готовий придушити, якщо я раптом зроблю щось не те.
— Без дурниць, — попереджає він, поки ми йдемо темним коридором.
— Яких саме? У мене широкий асортимент. І я навіть не розумію, що це за дере...
— Будь-яких, — він грубо перебиває.
— Ти жахливо звужуєш творчий простір.
Він не відповідає. Лише йде швидше, ніж зазвичай, і вибирає не головні переходи, а бічні. Ми не спускаємося туди, де більше вогнів і людей, а, навпаки, йдемо в темряву, на вузькі містки, що губляться між гіллям. Іноді Естьєн навіть зупиняється, прислухається, пропускає когось удалині і тільки потім рухається далі. Я відзначаю це мовчки. Я не приклад великого інтелекту, але й не настільки дурна, щоб не відчути: якщо нас зараз хтось помітить, потім Клео з нього душу витрясе. А заразом і з мене.
Ніч у таборі зовсім не схожа на ніч в Академії Бронзових Драконів. Там темрява кам’яна, сира, пахне залізом, мокрим мохом і драконами. Тут усе інакше. Ліс живий. Шепоче. Дихає. Далеко внизу шелестить вода, десь над головою перегукуються нічні птахи, а серед гілля висять червонуваті вогні ліхтарів, ніби чиїсь очі. Дерев’яні будинки, сходи й мости в цій темряві виглядають ще дивніше, ніби не збудовані, а вирощені просто зі стовбурів.
Ми йдемо дедалі далі від житла. Переходи стають вужчими, поручні нижчими, а потім і зовсім закінчуються. Замість них починається стежка — справжня лісова, тільки піднята на висоту, між товстими гілками, корінням і підвісними містками. Під ногами поскрипує деревина, пахне сирою корою і чимось солодкавим, майже смолистим.
— Ти часто так гуляєш уночі з полонянками? — питаю я, коли тиша стає вже надто густою.
— Ні.
Яка нудна відповідь. У Естьєна, точно, жодного творчого підходу до діалогів.
— Шкода. Так здається, ніби я якась особлива.
— Ти і так надто особлива. Тому й проблема.
— Це було майже образливо.
Естьєн тихо фиркає. Не сміється, звісно, але й не гарчить. Уже прогрес.
Ми звертаємо ще раз. Я помічаю, що ліс навколо починає змінюватися. Звичайні темні стовбури дедалі частіше перемежовуються червонуватою корою. Листя над нами теж дивно відсвічує — не зеленим, а теплим, майже іржаво-багряним. Спочатку думаю, що це гра ліхтарів. Але чим далі йдемо, тим менше тут ліхтарів і тим сильніший цей колір.
А потім стежка закінчується. Я мимоволі завмираю. Перед нами стоїть дерево.
Ні, не так. Перед нами височіє щось, що тільки з ввічливості ще можна називати деревом.
Древо Джессаліно величезне. Неймовірне. Його стовбур ширший, ніж дім Клео, ширший, ніж будь-яка зала, яку я бачила у своєму житті. Він піднімається вгору, як скеля, як вежа, як ціла жива гора, і йде кудись так високо, що крона губиться над кронами інших дерев, уже під самим нічним небом. Воно все червоне. Не яскраво-святкове, не осіннє, а глибоке, темне, ніби деревина століттями вбирала захід сонця, кров і чужі таємниці. Кора місцями блищить, як жива плоть. По ній тягнуться широкі тріщини, а в них поблискує сік. Він густий, червоний, настільки схожий на кров, що в мене по спині проходить холодок.
— Мати моя відьма, — шепочу я. — Це що за...
— Джессаліно, — каже Естьєн.
Його голос тут звучить тихіше. Не перелякано, а радше... шанобливо. Ніби навіть він поруч із цим древом не може дозволити собі звичну різкість.
Я підходжу на кілька кроків ближче, майже не дихаючи. Від дерева віє силою. Не тією, що б’є в обличчя вогнем чи тисне, як буря. Тут інше. Спокійна, давня, важка присутність. Ніби воно старше за будь-якого короля, війну і закон, старше навіть за самі історії про богів. Повітря поруч із ним здається щільнішим, теплішим. У корінні лежить червоне листя, таке ж неприродне, як і все тут.
— Воно... стікає кров’ю, — видихаю я, дивлячись на червоний сік.
— Це його сік, — сухо каже Естьєн.
— А виглядає так, ніби тут когось убили. І зашили в дерево...
Я нервово всміхаюся, хоча жарт виходить слабким.

— Раніше в світі таких дерев було... більше, — каже Естьєн. — Але з війною наші вороги почали їх винищувати. Так вони могли знищити і нас самих. 

Ох. Звучить не дуже добре... 

— Мені шкода, — відповідаю тихіше, ніж зазвичай. 

Мене вже починає нудити від очікування. Маннон сказала: древо може допомогти. Але що саме це означає, ніхто, звісно, не спромігся пояснити.
Я повертаюся до Естьєна.
— І що тепер?
Він дивиться на дерево, потім на мене.
— Доторкнися до нього.
— Просто так?
— Так.
— І ти не хочеш заздалегідь попередити, що після цього в мене, наприклад, виросте коріння? Або я почую голос давнього лісового духа, який назве мене розчаруванням? Або це взагалі ваш красивий спосіб добивати полонянок? А раптом я загорюся? Або стечу кров’ю?
— Якби я хотів тебе добити, — рівно каже Естьєн, — я б не тягнув тебе сюди, а зробив це в камері.
— Як романтично.
Він кидає на мене похмурий, різкий погляд.
— Гаразд. Усе. Я просто... — видихаю і сама чую, як нервово в мене звучить голос. — Трохи не люблю торкатися останніх в світі гігантських дерев, що стікають кров’ю, без інструкції.
— Я розумію, — несподівано відповідає він. — Але роби.
Я кліпаю. От спасибі. Дуже підтримав.
Я знову повертаюся до Джессаліно. Підходжу ближче. Ще ближче. Тепер стовбур просто переді мною, величезний, теплий, пахне деревиною, смолою і чимось дивним, як кров після дощу.
Треба просто доторкнутися.
Подумаєш... У моєму житті вже були дракони, контрабандисти, неможливий зв’язок, таємний табір вимерлих ельфів, психопатка з блакитним волоссям і гігантський кіт, який вирішив, що я не безнадійна. Ну що ще може піти не так?
— Якщо мене зараз уб’є дерево, — бурмочу я, витягуючи руку, — я буду дуже зла. І стану мстивим привидом. Привидом дерева. 
Без останнього слова ніяк. Я кладу долоню на кору. Спочатку нічого не відбувається. Потім увесь світ разом рветься в боки...