Розділ 39

— Наш батько, Саеріон Де-Еррат, був королем і полководцем. Він загинув на війні ще тоді, коли здавалося, що в нас є шанс утримати все. Після нього залишилася корона, армія, кров і надто багато червоних ельфів, які не вміли програвати.
Ім’я знайоме, давнє, майже легендарне. Здається, його я все-таки десь чула. Хоч би побіжно. Може, в якихось хроніках, що раз у житті потрапили мені до рук, але там усе було розмите, як зазвичай буває з історіями переможених...
— А потім війна добила решту, — глухо продовжує Естьєн. — Джефальрис стерли. Не за день, звісно. Такі королівства помирають довго. Спочатку падають мури, потім зникають кордони, потім про тебе починають говорити в минулому часі, навіть якщо ти ще дихаєш...
Я мимоволі дивлюся на нього. Мені раптом дуже виразно уявляється не лісове місто на деревах, а щось величезне, кам’яне, вогняне, втрачене. Щось давнє і прекрасне.
— Наша мати, Віарсса, повела тих, хто залишився, сюди, — каже він. — Під священне древо Джессаліно. Якби не вона, нас би давно не було зовсім. Цей ліс сховав нас. Дерево посилило магію. Дало укриття і час.
— Віарсса... — повторюю тихо. — Це її ім’я стоїть в повному імені Клео?
— Так.
Я видихаю.
— Тепер зрозуміло, чому вона звучить так, ніби народилася вже в короні...
Естьєн хмикає.
— У ній вона і народилася. Просто потім корона стала важчою.
Ми звертаємо на інші сходи. Тут уже тихіше. Будинків менше, але вони більші, складніші, багатше оздоблені. У різьбленні на поручнях миготять листя, зубці, крила й якісь давні символи. Світло ламп стає м’якшим.
— А потім? — питаю. — Що сталося з вашою матір’ю?
Естьєн надовго замовкає. Я вже думаю, що він передумав відповідати, але він усе ж вимовляє:
— Її отруїли.
Слова падають глухо, як камінь у воду.
— Серед наших була сім’я, яка вирішила, що Де-Еррати більше не мають права носити корону, — продовжує він. — Що ослаблена лінія не втримає тих, хто вижив. Що у вигнанні трон має дістатися тому, хто «гідніший». Вони вибрали вдалий момент. Після війни, після втрат, коли всі й так трималися на злості й страху.
— І влаштували переворот?
— Майже.
У його голосі на цьому слові з’являється щось гостре. Не просто гнів, а стара, досі жива лють. Рана, яка досі не затяглася.
— Клео їх випередила, — каже він. — Або, радше, не дала дотиснути. Я тоді вперше зрозумів, що моя сестра вміє бути страшнішою за будь-якого ворога. Вона зібрала тих, хто залишився нам вірним. Придушила переворот. Стратила зрадників. І від того дня всі перестали питати, хто тут головний.
Я машинально стискаю перев’язану долоню. О Ліліт. Я, звісно, бачила, що Клео не просто «лісова королева з отруйним характером». Але одна справа — відчувати це за її словами й поглядом. Інша — почути вголос, що за нею кров перевороту і справжня впала корона.
— Отже... — я шукаю слова. — Отже, все це, — киваю навколо на мости, будинки, сходи, вогні, — не просто табір.
— Ні, — каже Естьєн. — Це те, що залишилося від Джефальриса. І Клео тягне це на собі відтоді, як була надто молодою для такої ноші.
Я мовчу якийсь час, уперше збираючи слова, але все одно не виходить сказати щось розумне:
— Тепер я трохи краще розумію, чому вона дивиться на всіх так, ніби вони — її особиста образа...
Він несподівано сміється.
— Це напрочуд точний опис моєї сестри.
Ми йдемо далі. На одному з вузьких переходів я мимоволі оступаюся — чи то від утоми, чи тому, що надто задивилася вниз. До землі звідси далеко. У мене серце на секунду падає в п’яти, але Естьєн уже ловить мене за лікоть. Його хватка миттєва, міцна.
— Обережніше, — гаркає він, а потім, уже тихіше, майже крізь зуби додає: — Мені й без того вистачило сьогоднішнього вечора.
Я підводжу голову. Ми стоїмо надто близько. Обличчя в нього зовсім поруч, і в напівтемряві його очі здаються майже чорними. На секунду мене ніби притискає до місця зовсім не страхом висоти.
Дуже, дуже не до місця.
— Я не збиралася ефектно розбиватися, — кажу, намагаючись, щоб голос звучав рівно, але, здається, він усе-таки тремтить. Зрадник.
— Звісно, ні. Ти б вибрала щось іще гучніше.
— Мені подобається, що ти вже встиг скласти про мене думку.
— Ти її дуже старанно нав’язуєш.
Він відпускає мій лікоть, але робить це не одразу. І я чомусь відчуваю це довше, ніж треба. Ми звертаємо ще раз, і він киває вперед.
— Прийшли.
Дім Маннон розташований на тому ж дереві, що й дім із залом Клео, але нижче. І справді — до нього веде більше сходів і коридорів, він не так відрізаний від інших, не так пихато недоступний. Тут усе виглядає м’якше: на поручнях висять тонкі ткані стрічки, біля дверей пучки сушених квітів і трав, світло зсередини тепліше, не таке суворе. Це, щоправда, дуже описує саму Маннон.
Естьєн зупиняється перед дверима.
— Вона ще слабка, — каже він, уже без колишньої різкості. — Не тисни на неї.
Потім стукає кілька разів і, не чекаючи відповіді, відчиняє двері.
Усередині пахне травами, деревною смолою і чимось гіркувато-лікувальним. Кімната невелика, але затишніша за темницю в сотню разів: темне дерево, низьке ліжко біля стіни, круглий стіл, полиці з банками й амулетами, м’яке світло олійної лампи. Маннон лежить на подушках, надто бліда навіть для себе, з розпущеним багряним волоссям на плечах. На звук дверей вона піднімає голову.
Спочатку бачить Естьєна. Потім мене.
І в її очах миттєво спалахує подив, за яким тут же проступає щось іще. Не страх. Радше тривожна, боязка надія.
Естьєн відступає вбік, пропускаючи мене всередину.
— Маннон, — каже він. — У тебе гостя.