Розділ 38

Я видихаю, навіть не помічаючи, що весь цей час тримала повітря в грудях.
— Ти напрочуд романтичний.
— А ти напрочуд жива для чужинки-демонеси в нашому таборі.
— Мені це вже казали. Тільки іншими словами.
Він знімає смолоскип зі стіни, кидає на мене короткий погляд і підходить до дверей.
— Ходімо.
— У кайданах?
— У кайданах, — сухо відповідає він. — Не випробовуй долю. Я і так уже роблю більше, ніж повинен. Якщо Клео дізнається...
Він не договорює, але я й так розумію, що він має на увазі. Якщо вождиня дізнається, що її полонянку самовільно вивели за межі камери, то навряд чи буде в захваті.
Замок клацає, руни на дверях тьмяніють. Я підводжуся з лави, розправляю сукню, якщо ці ганчірки ще можна назвати сукнею, і виходжу слідом. За порогом одразу б’є в обличчя прохолодне нічне повітря. Після задушливої темниці воно здається майже солодким.
Ми йдемо вузьким дерев’яним коридором, який вирізано просто всередині величезного стовбура. Зовні табір уже зовсім інший, не той, що я побачила в стані шоку й цілковитої втоми, коли тягла Маннон сюди. Тоді навколо все було уривками: сходи, вогні, чиїсь тіні, червоні лампи в тумані. Зараз я бачу більше. Набагато більше.
Лісове місто живе на деревах. Не просто будинки на гілках, а ціла химерна система мостів, переходів, підвісних платформ і домівок, ніби виросли з деревини разом із самим лісом. Десь тягнуться мотузкові містки з різьбленими поручнями, десь широкі сходи, що обвивають стовбури по спіралі. У вікнах горять теплі червонуваті вогні магії. Між гіллям висять ліхтарі в дерев’яних клітках, пучки сушених трав, талісмани й вузькі смуги тканини, що ворушаться від вітру. Усе це виглядає не як жалюгідний притулок тих, хто вижив, а як уламок чогось старого, надто красивого й надто чужого.
Ще я бачу дещо незвичайне. Те, чого не помітила під час першого заходу в табір, хоча мала б. Дуже високо над головою, далеко за кронами звичайних дерев, темніє й водночас червонясто світиться чуже, неможливе листя. Там, угорі, ховається крона якогось воістину гігантського дерева з густим багряним листям, і вже за самими лише її розмірами ясно: стовбур у нього має бути не деревом, а майже горою. Звідси я не можу охопити поглядом усе і навіть не знаходжу очима, де саме починається його стовбур, але раптом дуже чітко розумію: якби не чари, що приховують табір, це червоне чудовисько було б видно навіть з Академії. І як я раніше не помітила?
— Красиво, — виривається в мене раніше, ніж я встигаю себе заткнути.
Естьєн іде попереду на пів кроку, але чує.
— Це ти ще вдень не бачила. Або на заході сонця...
— Я і вночі вражена.
Він скоса дивиться на мене.
— Зазвичай від демонес я не чекаю компліментів табору.
— Зазвичай я не ходжу вночі таємними поселеннями на деревах у супроводі дуже злого червоного ельфа.
— Дуже злого?
— Зараз уже просто помірно злого.
Естьєн тихо всміхається, і від цього звуку мені чомусь легше. Він не такий, як Клео. Та тримає дистанцію, як клинок. Тримається, як справжня королева. А в нього все на обличчі. Гнів, утома, роздратування, тривога — нічого не заморожується до кінця.
Ми спускаємося довгими сходами на рівень нижче. Тут мости ширші, людей більше. Пара ельфів, проходячи повз, дивляться на мене насторожено й невдоволено. На Естьєна дивляться з питанням, але ніхто не сперечається. Я вловлюю кілька шепотів, але розібрати слова не встигаю.
— Ти так і мовчатимеш? — питаю, коли стає вже надто тихо.
— Хіба тебе це лякає? Ти сама чудово справляєшся з убивством тиші.
— Це не відповідь.
— Просто зауважив.
— А я зауважила, що у вас тут усі ходять з обличчями, ніби я особисто прийшла спалити ваш ліс.
— Бо до нас ніхто чужий не ходить. А ти прийшла. Ще й з пораненою Маннон.
— Не моя вина, що ваша принцеса любить бігати болотами.
Він різко зупиняється і повертається до мене. Я теж пригальмовую.
— Не називай її так.
— Як?
— Принцесою.
— Але ж це правда?
— Правда, — коротко відповідає він. — І саме тому не треба. Бо... Це надто колишня правда, — він робить наголос на слові «колишня».
Я зводжу брови.
— Що це означає?
Естьєн дивиться на мене кілька секунд. Потім відвертається і знову йде вперед.
— Те, що в нашій родині текла королівська кров.
Щось у його голосі чіпляє сильніше за звичайне роздратування. Я пришвидшую крок, щоб не відстати.
— Текла?
Він не відповідає одразу. Ми проходимо ще один міст, підвішений між двома гігантськими стовбурами. Внизу темно, десь далеко шумить вода. Я майже чекаю, що він відмахнеться або велить мені не пхати носа не в своє діло. Але Естьєн, на мій подив, каже:
— Ти ж уже зрозуміла, що ми не просто лісове плем’я.
— Якщо чесно, я дуже мало що про вас зрозуміла. Я вчилася в Дерев’яній Академії Демонів. І, чесно кажучи, уроки історії там були паскудні, а підручники діряві й трохи підпалені...
— Колись у нас було королівство, — проігнорувавши мої слова, каже він.
— Справжнє?
Він кидає на мене короткий, майже глузливий погляд.
— Ні, іграшкове. Звісно, справжнє.
— Гаразд. Дурне запитання.
— Дуже.
— Не нахабній.
Цього разу він усе-таки всміхається по-справжньому. Швидко, краєчком губ, і ця усмішка несподівано робить його обличчя молодшим.
— Воно називалося Джефальрис, — каже він уже серйозніше. — Королівство червоних ельфів. Не табір. Не сховок. Не жменька вцілілих на гілках. Справжнє королівство.
Я мовчу. Слухаю. Він це відчуває і продовжує.