Розділ 36

— Хех. Припустімо, тобі пощастило вгадати зручну версію правди.
— Зручну для кого?
— Для мене, — спокійно каже вона. — Для тебе. Для всіх. Напівкровки — це зрозуміло. Це красиво вкладається людям у голови. Їм подобається, коли чудовисько можна розкласти на дві знайомі половини й заспокоїтися.
Мені зовсім не подобається, як вона вимовляє останнє слово. «Чудовисько». Так, ніби говорить не про когось абстрактного. Дуже навіть не абстрактного...
Я стискаю поранену долоню сильніше. Кров знову проступає між пальців. Зовсім трохи. Але Джесс помічає це миттєво. Її погляд чіпляється за мою руку, і я бачу, як у її обличчі знову щось змінюється. Дуже тонко й явно недобре. Та розслаблена насмішка нікуди не зникає, але під нею проступає інший голод. Уже не потреба. Не розрахунок. Щось темніше, дріб’язкове, зле. Майже примхливе.
Вона робить крок до мене. Я відразу відчуваю недобре.
— Ні, — кажу різко.
— Що «ні»? — майже ласкаво питає Джесс.
— Ти вже отримала, що хотіла.
— Мм. Формально — так.
— Тоді забирайся.
Вона дивиться на мене зі щирою, майже дитячою цікавістю.
— А якщо не хочу?
— А якщо я тобі зараз вріжу?
— У кайданах? — м’яко уточнює вона. — Із заблокованою магією? Втомлена, ніяка? О, Ельзо, ну не роби мені так смішно!
Я стискаю зуби. Ось тепер я по-справжньому хочу вчепитися їй в обличчя.
— Ти хвора.
У мене ще багато епітетів для цієї дрібної стерви.
— Це ми вже з’ясували.
Вона підходить ближче. Надто близько. Я впираюся спиною в стіну, хоча клянуся Ліліт, ще секунду тому стояла майже посеред кімнати.
— Я ж можу взяти ще трохи, — каже Джесс тихо. — Просто тому, що мені цікаво...
— Цікаво що?!
— Як ти сіпатимешся вдруге, якщо вже знаєш, що я збираюся зробити.
Мене пробирає крижаний жах. Вона говорить це так буденно, так ліниво, ніби йдеться про невинну гру.
— Не чіпай мене, — шепочу я крізь зуби.
— Чому? — питає вона майже з усмішкою. — Ти ж у нас хоробра. Демонічна проблема, пов’язана з драконом. Колюча, гучна, зухвала… А зараз дивишся на мене так, ніби от-от розплачешся. Це навіть мило.
— Пішла до Пеплогриза. Щоб попелоїди тебе пережували. Щоб Люцифер забрав тебе, як свого ланцюгового песика.
— Хех. Ні.
Вона піднімає руку і проводить пальцем по моєму підборіддю, повертаючи обличчя трохи вбік. Мене пересмикує від огиди. Вона цілиться поглядом у шию. Я знову бачу ікла, що майнули.
— Прибери. Від мене. Руки.
— А мені подобається, коли ти шипиш.
Я різко смикаю головою, вириваючись із її дотику. Вона сміється тихо, зовсім коротко. І від цього сміху по шкірі біжать мурашки. У ньому немає веселощів. Лише задоволення від чужого безсилля.
— Ти огидна, — кидаю я.
— Знаю.
Її пальці зісковзують до мого зап’ястка. До іншої руки. Цілої. Я здригаюся і намагаюся відштовхнути її плечем. Не виходить. Дівчисько, хоч і виглядає низьким і крихким, на ділі чіпке й напрочуд міцне. Скаженство розливається в мені з новою силою. Я з розмаху б’ю її коліном, куди дістаю. Удар виходить незграбним, змазаним, але все-таки влучає. Джесс відсахується на півкроку. Не від болю, а радше від несподіванки. А потім повільно усміхається.
О, Ліліт. Від цієї усмішки мурашки по шкірі.
— Ось тепер мені точно хочеться ще, — тихо каже вона.
І в наступну мить її обличчя змінюється. Стає рішучіше-хижим. Вона хапає і силоміць стискає моє здорове зап’ястя й збирається вп’ятися укусом, цього разу без клинка. Я смикаюся, намагаюся вдарити її головою, плечем, хоч чимось. Кайдани дзвенять, метал боляче впивається в шкіру.
— Пусти! Пусти, психопатко!
— Не кричи, — шепоче вона. — Я ж не вбиваю тебе. Поки що.
Я всерйоз думаю, що зараз сама її вкушу. А краще — відкушу вухо.
І в цей момент двері темниці розчахуються з таким гуркотом, що я здригаюся всім тілом.
— Прибери від неї руки!
Голос Естьєна не просто звучить. Він ріже повітря. У ньому стільки люті, що в мене по спині миттю пробігає холод, хоч гнів спрямований не на мене. Джесс завмирає. Я теж. На порозі стоїть Естьєн.
Високий, темний, напружений до межі. В одній руці смолоскип, у другій — короткий оголений меч, і лезо в його пальцях виглядає так, ніби він ішов сюди зовсім не для мирної розмови. Волосся розтріпане, обличчя потемніло від гніву, а в очах палає таке шаленство, що я вперше за весь цей вечір розумію: якщо він зараз зірветься, у цій кімнаті стане на одного кровососа менше.
Він дивиться не на мене. Тільки на Джесс. І в його погляді немає вагань. Лише ображена, яскрава, майже королівська лють людини, яка побачила не просто жорстокість, а щось неприпустиме. Щось, чого тут бути не повинно.
Джесс повільно повертає до нього голову.
— Хех, — тихо вимовляє вона. — Ну треба ж. А я вже думала, що нас не потурбують...
Естьєн входить у кімнату так різко, що полум’я смолоскипа смикається в нього в руці.
— Ти зовсім здуріла? — кидає він їй із такою відразою, ніби випльовує отруту. Потім робить ще крок, і голос у нього стає тільки небезпечнішим: — Негайно. Відійди. Від неї.
І Джесс, піднявши руки в примирливому жесті, але не спускаючи з губ цієї отруйної усмішечки, відходить.
— Спокійно-спокійно, ваша високосте. Уже відійшла.
— Забирайся. Геть. Або я вб’ю тебе на місці, клянусь Джессаліно, — його наказ, як смертоносне лезо.
Джесс якось утомлено-приречено зітхає, але не сперечається, і вилітає в двері, спритно обминувши Естьєна. Він кидає погляд їй услід, а потім різко дивиться на мене, і в мене по тілу знову йдуть мурашки, бо лють у його погляді досі не вляглася.
— Ти, — жорстко каже він, і я аж здригаюся.
— Д-да?
— У тебе кров. Ти як?