Розділ 34

Двері відчиняються повільно, майже беззвучно, з якоюсь образливою гідністю.
Я випрямляюся так різко, ніби від цього в мене може знову з’явитися магія, зв’язок із драконом і хоч якийсь контроль над життям. Спочатку в прорізі бачу тільки темний силует. Невисокий. Легкий. Потім червонувате світло з коридору лягає на блакитне волосся, і в мене всередині все стискається.
А вона що тут робить?
— Хех, — каже Джесс, ліниво спираючись плечем об одвірок. — А я вже думала, ти тут виєш на місяць, гризеш стіни й проклинаєш усіх нас до сьомого коліна. А ти якась тиха. 
Я дивлюся на неї мовчки. На студентці вже немає тієї бальної сукні. Тепер одяг інший: темний, зручний, якийсь аж надто спритний. Вузькі штани, короткий плащ, сорочка з розстебнутим коміром. Волосся все таке ж яскраво-блакитне, тільки тепер не святкове, а живе, розпатлане, ніби вона знову лізла в чиєсь вікно.
Її впускають усередину. Або, правильніше буде сказати, вона впускає себе сама. За її спиною майорить один із вартових. Двері майже одразу зачиняються. Клацає замок. Мені це якось не подобається. Я переводжу погляд із дверей назад на Джесс.
— Яка честь, — кажу. — До мене прислали особистий нічний кошмар із блакитним волоссям.
Вона всміхається, тільки не дуже по-доброму. Просто куточком рота.
— Ти швидко вчишся. Зазвичай мене починають так називати тільки після другої зустрічі.
— Я, знаєш, люблю економити час.
— А я люблю чужу паніку, — спокійно відповідає вона. — Але не хвилюйся. Сьогодні я прийшла не по неї. Мабуть.
Після такої фрази нормальні люди, мабуть, не хвилюються взагалі!
Я складаю руки на грудях, наскільки дозволяють кайдани. Намагаюся приховати тривогу й напруження в тілі.
— Тоді по що? Поглазіти? Переконатися, що я ще не втекла через стелю? Або Клео вирішила, що мені бракує їдких коментарів перед сном?
Я роблю маленьку паузу:
— Між іншим, з останнім я спокійно справляюся сама. Зайва допомога не потрібна.
Джесс відходить від дверей і повільно проходить углиб кімнати. Рухається легко, майже ліниво, але я чомусь не можу позбутися відчуття, що кожен її рух надто точний. Надто вивірений. Як у створіння, яке вдає розслабленість, але будь-якої миті може вчепитися в горло. І це чортівськи моторошно — як стояти поруч із ядовитим павуком, що крадеться, не випускаючи його з поля зору.
Джесс зупиняється за кілька кроків від мене й нахиляє голову.
— О, ні. Співчувати бранкам — це не мій профіль. Я прийшла по справі.
— Яка несподіванка. У таємного табору вимерлих червоних ельфів, виявляється, є справи.
— Уяви собі.
Я стежу за її руками, поглядом, дистанцією. За всім одразу. Без магії я особливо гостро відчуваю, наскільки не люблю людей і створінь, які рухаються надто тихо.
— Яка ще справа? — питаю я.
— Маленька. Практична. Дуже особиста.
— Фу, як підозріло це прозвучало.
— Мені часто кажуть подібне.
Вона підходить іще ближче. Тепер між нами всього пара кроків. Я не відступаю. Хоча дуже хочеться. І дуже безглуздо не хочеться водночас — із принципу й гордості.
— Не раджу, — кажу я.
— Що саме?
— Підходити до мене з таким обличчям. У тебе вираз, ніби ти вибираєш, звідки зручніше відкусити.
— Хех, — тихо видихає Джесс. — Диви-но. А ти справді не така тупа, як про тебе кажуть в Академії.
Це вже неприємно.
— Рада, що пройшла твою інтелектуальну перевірку. Тепер, будь ласка, поясни, що тобі треба.
Вона дивиться на мої руки. На кайдани. Потім піднімає погляд на обличчя.
— Твоя кров.
У мене йде секунда на те, щоб вирішити: я правильно почула. Не здалося.
— Моя що?
— Кров, — повторює Джесс так буденно, ніби просить солі до вечері. — Зовсім трохи. Не драматизуй.
Я дивлюся на неї, вигнувши брову, потім нервово всміхаюся.
— О, чудово. Просто прекрасно. Я вже встигла побути і бранкою, і політичною проблемою, і потенційно страченою. Чому б не стати ще й закускою на ніч?
— Закускою — грубувато, — зауважує вона. — Радше… інгредієнтом.
У мені підіймається злість. Хороша, знайома. Така, що зазвичай іде пліч-о-пліч із найвогненнішою і найзлішою магією. Тільки зараз магії немає, і злість від цього здається ще безпораднішою.
— Ні, — кажу я різко. — Навіть не мрій.
— Мріяти не мій стиль. Я зазвичай просто беру.
— Спробуй.
Джесс коротко усміхається. І ось це вже не насмішка, а якась дивна, майже збочена радість.
— Із задоволенням.
Вона робить іще крок, і я рвуся назад швидше, ніж встигаю подумати. Спиною майже врізаюся в стіну. Кайдани дзенькають. Прокляття. Місця мало. Дуже мало. І от тепер я по-справжньому відчуваю, наскільки мені не подобається ця камера.
— Не смикайся, — м’яко каже Джесс. — Я не збираюся відрізати тобі нічого важливого. Поки що.
— Ти жахливо вмієш заспокоювати!
— А я й не нянька.
— Тоді, може, звалиш до Пеплогриза у вікно? Ти ж їх, здається, полюбляєш! 
Вона сміється тихо. Зовсім коротко. Ніби я її навіть трохи розважила.
— Ти кумедна, Ельза Розес. Нервова, галаслива, вогняна… Навіть шкода.
— Що саме шкода?!
Джесс не відповідає. Вона рухається так швидко, що я не встигаю відстежити початок руху. Тільки кінець. Її пальці стискають моє зап’ястя. Холодні. Сильні. Зовсім не схожі на руки звичайної напідпитку студентки.
Я ахаю і тут же намагаюся вирватися.
— Відпусти!
— Не ори.
— Та пішла ти…
У її другій руці вже блищить щось тонке. Вузьке лезо. Маленький, акуратний клинок.

О, Ліліт. Та це ж мій власний клинок! І вона збирається зараз… Порізати мене моїм же лезом?!