Розділ 31

Ліліт, ти що, знущаєшся наді мною? Що, до Пеплогриза, тут відбувається?!
Я дивлюся на блакитне волосся, на знайоме обличчя, на темну, майже готичну бальну сукню, перекроєну так, щоб у ній можна було дертися по деревах і у вікна, і відчуваю, як усередині все холоне.
Я бачила її в Академії Бронзових Драконів усього кілька разів за весь час перебування там. Не те щоб я надто щільно перетиналася з тамтешніми студентками. Я раніше не говорила з нею. Просто запам’ятала. Навіть сьогодні на балу… Таке волосся не забувається. На сонці воно яскраво-блакитне, а в тіні темніше, як ріка. Але не настільки темно-синє, як у Лань.
Не можу згадати імені цієї студентки. Втім, це не важливо. Важливо те, що я точно знаю, що вона — учениця проклятої Академії бронзових вершників. Зараз це головний, карколомний факт.
Вона теж дивиться на мене. Спочатку без особливого інтересу, звично ковзнувши поглядом по кімнаті. Потім зупиняється. І в її очах уперше з’являється не лінива насмішка, а справжнє здивування.
— Оце так, — тихо промовляє вона. — А я-то думала, чутки брешуть хоча б наполовину.
На моє щастя, дівчина говорить загальною, без акценту, і тому я прекрасно все розумію.
Клеолінд повільно повертає до неї голову.
— Джесс. — лише одне слово. Негучне. Але в мене мороз по шкірі.
То ось як її звати.
Джесс зісковзує з підвіконня на підлогу. Рухається, як і раніше, спритно. Хоч від неї і тягне вином, але вона не вщент п’яна. Просто помітно напідпитку. Достатньо, щоб Клео це дратувало ще сильніше.
— Я прийшла здати звіт, — каже вона, вже дивлячись на вождиню. — Не знала, що в тебе гості.
— По-перше, ти не прийшла, а влізла, — м’яко відповідає Клеолінд. — По-друге, я наказала нікого не впускати. Узагалі нікого. По-третє, ти п’яна.
— Не настільки, щоб не донести ноги до вікна.
— Саме це формулювання і змушує мене засумніватися у твоєму стані ще сильніше.
Джесс трохи схиляє голову набік, і в куточках її губ з’являється знайома, неприємно вдоволена тінь.
— Хех. Моя вождиня сьогодні особливо рада мене бачити, — мелодійно тягне вона.
— Ні, — рівно каже Клео. Робить паузу. — Джесс. Поясни, чому ти втретє за сезон вирішила, що вікно — гідна заміна дверям?
— Біля головного входу стояла ціла купа варти.
— І це чомусь не наштовхнуло тебе на думку, що так і задумано, — Клео виразно вигинає брову.
— Наштовхнуло, — відповідає Джесс. — Але звіт був терміновий.
Клеолінд підходить ближче. Без поспіху чи метушні, але так, що в кімнаті одразу стає тісніше.
— Ти три роки в мене на службі. І так і не навчилася відрізняти терміновість від дурної звички робити все найдратівливішим способом.
Джесс витримує її погляд. Жодної зухвалості у відповідь, але вона й не виглядає як людина, яка зараз щиро кається.
— Мені здавалося, ти вже звикла.
— Якщо я кілька років живу з однією безглуздою помилкою, — тихо та майже втомлено відповідає Клео, — це не робить її менш виснажливою. І меншою помилкою.
Я, чесно, не знаю, що тут вставити. Та й не думаю, що зараз доречні мої коментарі. Хоча, зазвичай мене це не зупиняє. Але зараз я, мабуть, усе ще надто в шоці від того, що відбувається. Від цього театру абсурду.
Бо, Ліліт забирай, у вікно таємного замку червоних ельфів щойно влізла бронзова студентка! П’яна! І відбиває колючості з цією моторошною червоною королевою, яка ще кілька хвилин тому майже обіцяла мене стратити!
Боги збожеволіли. Світ збожеволів. Всесвіт збожеволів.
Іншого пояснення тому, що відбувається, у мене просто немає.
Джесс трохи веде плечем, ніби хоче сказати щось іще, але погляд вождині її зупиняє. Клеолінд оглядає її з голови до ніг: пом’ята сукня, сліди балу, легкий блиск в очах, запах алкоголю.
— Завтра вранці ти принесеш мені повний письмовий звіт. Без пропусків і твоїх звичних прикрас. Після цього місяць без вина. І ще одне: від завтра на всі зовнішні вікна ляже агресивна захисна магія. Раз уже деякі істоти в цій обителі вперто не розуміють нормальної мови.
Ось тут Джесс уперше похмурніла.
— Це вже занадто.
— Ні. Занадто — це влізати до мене у вікно під час допиту чужинки.
Я мовчу й дивлюся на них обох, намагаючись не пропустити жодного слова. Допит. Чужинка. Звіт. Усе складається надто швидко і надто погано.
Джесс переводить погляд на мене. Уже уважніше та гостріше.
— То це і є вона, — промовляє. — Та сама демонічна проблема.
Я стискаю зуби.
— Дуже приємно дізнатися, що я тепер майже офіційна назва катаклізму...
— Ти в Академії зараз тема тижня, — каже Джесс. Уже без зайвих кривлянь, просто, як факт. — Про тебе чув кожен. Помилка природи. Дівчисько, яке зв’язало себе з драконом брудною магією. Та, через яку в половини вершників нервовий тик, — вона кидає це буденно і недбало.
— Чарівно.
— Ще й як.
Я дивлюся на неї впритул. Потім — на Клеолінд. І вимовляю вголос те, що вже й так очевидно:
— У вас шпигунка в моїй Академії.
Тиша в кімнаті стає такою щільною, ніби її можна помацати руками. Джесс не відводить очей. Клеолінд теж. Старий ельф біля дверей ледь помітно напружується.
— Добре, ти вмієш думати, — каже Клео. Вона не здивована моєму висновку.
Відтоді як студентка з блакитним волоссям влізла у вікно, ніхто не здивований, що я здогадалася. Бо на моєму місці здогадався б навіть безмозкий Пеплогриз.
— У мене просто вечір дуже насичений, — відповідаю я. — Спочатку таємний табір вимерлих червоних ельфів. Потім з’ясовується, що одна з ваших… — я дивлюся на Джесс. Джесс не схожа на червону ельфійку. У неї бліда шкіра і звичайна форма вух. Тому я себе виправляю:
— Ваших, але не ваших… що вона — розвідниця в Академії. Що далі? Давній бог у комірчині?
— Не спокушай долю, — спокійно відповідає Клеолінд.
І ось тепер я справді розумію, наскільки все погано. Раніше в неї ще був вибір. Дуже поганий для мене, але був. Тепер — ні. Я знаю, де табір. Я знаю, хто з їхніх людей сидить у мене під носом в Академії. Мене вже не можна просто відпустити в ліс і сподіватися, що я нікому нічого не скажу. Я знаю забагато.
Клеолінд теж це розуміє. Я бачу це по її обличчю. Жодної паніки. Жодної розгубленості. Лише швидка, холодна перебудова.
— Ну і що тепер? — питаю я. — Уб’єте мене?
Клео дивиться на мене довго і спокійно. Майже без виразу.
— Ні, — промовляє вона нарешті. — Не зараз.
І від цих двох слів мені стає навіть гірше, ніж від прямої погрози. Джесс тихо видихає носом, ніби її теж не особливо тішить новий розклад.
— Я не люблю зайвих свідків, — зауважує студентка.
Здається, вона хотіла б моєї страти. Дуже мило.
— А я не люблю, коли мої рішення коментують без запиту, — відрізає Клеолінд.
Джесс схиляє голову з підкресленою слухняністю.
— Звісно, моя вождине.
Вона так грайливо лестить, що це майже смішно. І рівно настільки награно, щоб знову дратувати правительку. Але Клео вже навіть не дивиться на неї.
— Відпустити тебе я більше не можу, Ельзо Розес, — каже вона мені. — Ти знаєш забагато. Стратити одразу — теж нерозумно. Поки що.
— Яка честь.
— Це не честь. Це відстрочка.
Вона робить коротку паузу.
— Я змушена помістити тебе під варту доти, доки не вирішу, що з тобою робити далі.
Я мовчу секунду. Під варту. Тобто… Якщо я правильно розумію: мене кинуть до темниці? Я тепер бранка червоних ельфів, чию молодшу принцесу я врятувала від кровотечі в лісі?
Ох, Ліліт, це вже навіть не смішно!