Розділ 30

— Маннон... Що виходить, Клеолінд — твоя старша сестра?
Маннон дивиться на мене втомлено й винувато, ніби я поставила їй не запитання, а виставила рахунок за всі біди вечора. Потім дуже слабо киває.
Клеолінд тихо фиркає, ніби сама постановка запитання здається їй виснажливою.
Я повільно переводжу погляд з однієї на іншу, потім на Естьєна, і мені хочеться розсміятися. Не тому що смішно, а просто мозок так захищається від особливо дурних відкриттів.
— Невже ви стратите того, хто врятував від смерті вашу молодшу сестру? — питаю я різко у вождині, вирішивши зайти з іншого боку.
Клео трохи замислюється. Вона дивиться на мене ще секунду, ніби вирішує, наскільки чесно варто відповісти.
— Так, — промовляє вона нарешті. — Якщо я не певна у щирості ваших намірів.
Я тихо чортихаюся собі під ніс.
— Яка обнадійлива відвертість.
Клеолінд трохи схиляє голову набік. Погляд у неї лишається таким самим спокійним і важким.
— Чому ти дивуєшся, дівчинко-демон? — питає вона м’яким, приглушеним і майже медовим голосом, від якого тільки гірше. — Хіба ти ніколи не чула легенд про нас, червоних ельфів? Про нашу кровожерливість, жорстокість і безжальність? Про те, що нас називають породженнями багряної темряви, гіршими, ніж сам Люцифер?
Я стискаю зуби. Чула. Звісно, чула. У нашому світі всі надто люблять легенди про чудовиськ. Особливо якщо ці чудовиська програли війну, майже вимерли й уже не можуть повноцінно заперечити.
— Я чула дуже багато всілякої маячні, — відповідаю. — І про демонів теж. Це ще не означає, що все це правда. Що кожну з легенд треба одразу виконувати як священний ритуал.
Маннон сіпається і, попри біль, намагається підвестися вище.
— Будь ласка, — видихає вона. — Не треба... Пощади її. Вона не...
Клеолінд повертає голову до неї так різко, що Маннон одразу осікається. У мене самої всередині все здригається від цього погляду.
— Ні, — каже Клео. — Ти взагалі не маєш права голосу в цій суперечці.
Маннон блідне ще сильніше.
— Клео... — починає Естьєн.
— Ні, Естьєне, — обриває його вождиня. — Я вже досить надивилася на ваш героїзм. Один подвиг приніс чужинку з демонською кров’ю в серце табору. Другий подвиг — наша молодша розумниця знову втекла в ліс і мало не здохла. А ти знову поліз за нею в болота, ризикуючи життям. І тепер ви обоє раптом вирішили, що можете втручатися у питання безпеки племені. Це зворушливо. І вкрай непереконливо.
Естьєн робить пів кроку вперед. Я бачу, як у нього на шиї здувається жила. Він злиться. Дуже. Але поруч із Клео навіть його лють ніби натикається на кам’яну стіну.
— Вона стікала кров’ю, — глухо кидає він. — Не час.
— Саме час, — відповідає Клеолінд. — Бо наслідки вже тут. Стоять у кайданах і дивляться на мене з виразом, ніби це я всім зіпсувала вечір.
Я відкриваю рота, щоб сказати, що взагалі-то мій вечір був зіпсований задовго до неї, але в останню мить усе-таки прикушую язика. Не з мудрості. Радше від утоми. І від того неприємного відчуття, що ще одне слово — і ця жінка просто накаже розпороти мені горло, не змінюючи інтонації.
Маннон дивиться на сестру знизу вгору. В її очах страх, благання і ще щось. Щось від завиненої молодшої сестри.
Я одразу згадую Мору, мою старшу сестру. Не скажу, що в нас завжди були ідеальні стосунки. Бували моменти, коли ми рвали одна одній волосся, качаючись по землі. Це було у дитинстві, щоправда, зараз ми вже не такі дикунки. І все ж… Мора ніколи не дивилася на мене з таким холодним і отруйним презирством, з яким зараз Клео дивиться на Маннон.
— Я сама пішла в ліс, — шепоче маленька ельфійка. — Ельза...
— Я знаю, що ти сама пішла в ліс, — промовляє Клеолінд. — Саме це і є корінь проблеми. Не чужинка. Не капкан. Тільки ти і твоя вічна втеча. Твоя вічна дитяча впевненість, що світ чомусь має бути до тебе поблажливішим, ніж до всіх інших.
Маннон опускає голову. Я відчуваю, як усередині в мене підіймається роздратування. Не на Маннон. На Клео. На її бездоганну, холодну жорстокість.
— Вона поранена, — не витримую я. — Ви могли б хоча б на одну хвилину перестати добивати її словами.
Клеолінд повільно переводить погляд на мене.
— А ти могла б не вдавати із себе совість, напівкровко. Тобі це не личить.
Точно. Забула. Тут я не рятівниця. Я тут потенційний труп. О Ліліт, просто чудово!
— Естьєне, — продовжує Клео, вже не дивлячись на мене. — Забери Маннон до лікаря.
Він не рухається.
— Зараз, — додає вона. І оце коротке слово звучить жорсткіше за все, що було до цього. Це явно наказ.
Естьєн зволікає ще мить, потім стискає щелепу так, що стає страшно за його зуби. Підходить до кушетки й обережно піднімає Маннон на руки. Вона обхоплює його за шию надто слабо. На прощання дивиться на мене, і в цьому погляді стільки тривоги, ніби на страту ведуть не мене, а її.
— Будь ласка, Клео… — самими лише губами шепоче молодша ельфійка.
— Клео, — тихо, але вперто каже Естьєн. — Не перегинай.
Вождиня навіть не повертає голови.
— Геть.
Він іде. Маннон у нього на руках здається ще меншою, ніж раніше. Двері за ними зачиняються, і тиша в кімнаті стає зовсім іншою. Уже не нервовою, а прицільною.
Я лишаюся з Клеолінд сам на сам. Ну, майже сам на сам. Старий ельф усе ще стоїть біля дверей, щоправда, він більше схожий на меблі. Погану декорацію до цього кровожерливого театру. Але це не рахується. Тисне на мене зараз не він.
Клео робить ще кілька кроків і зупиняється майже впритул. На такій відстані я краще бачу її обличчя. Молоде, красиве, майже неможливе для жінки з такими очима. Вугільні тіні підкреслюють погляд. На губах немає й сліду усмішки. Лише втома, дисципліна і щось дуже давнє, чуже — не за віком, а за внутрішньою вагою.
— Тепер, коли діти вийшли, — каже вона м’яко, — спробуємо ще раз. І без ілюзій.
Я похмуро всміхаюся.
— Ілюзії в мене зазвичай виходять краще за розмови.
— Я помітила.
Вона зупиняється просто навпроти, і магія навколо неї відчувається майже фізично. Не спалахами чи загрозливим світлом, як в інших, а щільною присутністю. Ніби поруч зі мною стоїть не людина, а частина самого цього лісу, яка через дивну помилку навчилася носити корсет, спідниці та віддавати накази.
— У тебе є один шанс переконати мене, що ти не ворог, — промовляє Клеолінд. — Один. І я раджу використати його дуже обережно.
Я відкриваю рота.
І саме в цей момент зовні, за високим вікном, лунає якийсь підозрілий скрегіт. Клеолінд різко повертає голову. Старий ельф біля дверей напружується. Я теж.
Секунда тиші.
Потім ще один звук — швидкий, чіпкий, ніби хтось спритно перебирається зовнішньою стіною або гілками зовсім поруч. Клео темніє в обличчі.
— Я наказала нікого не впускати, — каже вона дуже тихо.
— Через двері… — починає старий ельф ніяково. — Через двері ніхто…