Розділ 29

Старий ельф штовхає важкі двері, і я переступаю поріг із тим недобрим передчуттям, коли вже наперед знаєш: зараз тобі кінець.
Будиночок на дереві виявляється справжнім палацом. Продуманим і зовсім не схожим на тимчасовий прихисток тих, хто вижив. Підлога з темного дерева відполірована до м’якого блиску, стіни ніби виросли з самого стовбура, не ламаючи його, а приручаючи. Із широких вікон, прихованих завісами з темної тканини й гілля, тягне нічною сирістю і запахом лісу. У кутках горять закриті лампи з червонуватим світлом. Під стелею тягнуться різьблені балки, на них висять в’язки сухих трав, амулети, тонкі нитки з дрібними кісточками й камінням. У глибині кімнати стоїть високий стіл, завалений картами, дерев’яними фігурками, розгорнутими книгами й якимись рунами зі скла та дерева, схожими на давні магічні артефакти. Усе виглядає так, ніби тут не просто живуть… Звідси явно правлять цим маленьким селом.
А потім я бачу її.
І одразу розумію, що так, ось це і є та сама вождиня, через яку в цілого племені так тремтять нерви.
Вона стоїть біля вікна, трохи боком, ніби й не збиралася спеціально справляти враження, але враження все одно вже відбулося й добило мене на місці. Висока. Струнка. Не крихка, а саме небезпечно тонка, як клинок. Дуже довге темно-вишневе волосся важкою хвилею спадає майже до підлоги. На ній темний корсет, довга спідниця з розрізом спереду й обтислі штани, тонкі та зручні для руху. Усе сидить на ній так, ніби одяг знає собі ціну не гірше за господиню. Обличчя в жінки молоде, виразне. Я б не дала їй більше 26 років. На обличчі виділяються глибокі вилиці й очі, підведені вугіллям. І погляд... От погляд у неї такий, що я б зараз із куди більшим задоволенням ще раз пройшлася болотами з Маннон на спині.
Грей Асаріон лякає, коли злиться й тисне на мене. Директриса Бронзових Драконів лякає своєю дисципліною та військовою витримкою. А ця жінка лякає просто тим, що існує.
Старий ельф зупиняється біля входу й промовляє спільною мовою, сухо й урочисто:
— Клеолінд Віарсса Де-Еррат, вождиня Багряної Крони, хранителька лісових висот!
І потім коротко, сухо додає:
— Чужинку доставлено.
Ну звісно. У неї не ім’я, а повноцінне прокляття на три рядки.
Я встигаю тільки моргнути, коли слідом до кімнати входить Естьєн із Маннон на руках. Він тримає сестру дбайливо, але з обличчя в нього все ще видно, що, опинись ми зараз не перед вождинею, а десь у коридорі, розмова зі мною закінчилася б дуже швидко. Блиском кинджала в його пальцях.
Клеолінд переводить погляд на Маннон. Лише на мить. Вона не ахає, не питає, чи та гаразд. Лише дуже коротка тінь пробігає в неї на обличчі. Потім лісова королева знову дивиться на мене.
— Отже, це і є наша нічна удача, — каже вона.
Голос у неї оксамитовий, із м’якою глибиною, і такий спокійний, що я миттю нервую ще сильніше. У ньому немає ні крику, ні зриву. У ньому немає люті, як у Естьєна. Презирства, як у ельфійки-кайданів. Лише холодна суха отрута, у яку за бажання можна загорнути і комплімент, і смертний вирок.
— Якщо під удачею ви маєте на увазі мене, то тут можна посперечатися, — відповідаю я, зараз цілком усвідомлюючи, що говорю. За сьогодні я говорила речі набагато-набагато гірші. Відступати пізно. Повзати навколішки й благати я не збираюся. Але й відверто хамити теж не буду, я ж не самогубиця.
Естьєн кидає на мене погляд, у якому виразно читається: замовкни. Негайно. Бажано назавжди.
О, точно такий самий погляд я пам’ятаю в Грея. Кумедно.
Клеолінд злегка нахиляє голову. Не здивовано. Радше ніби подумки ставить поряд зі мною ще одну неприємну позначку.
— О, я не сумніваюся, що сперечатися ви любите, — відповідає вона. — Ви вже принесли нам достатньо доказів.
Я стискаю зуби. Вже бачу, що переді мною не Естьєн. Із ним можна було зчепитися лобами, хоч і з ризиком отримати ножове поранення. З нею я, здається, просто наперед програю за всіма пунктами.
— Я принесла вам поранену Маннон, — кажу я максимально рівно. — У лісі був капкан. Я допомогла їй. Якщо це називається доказом, то так, доказ у вас на руках.
Клеолінд переводить погляд на Естьєна.
— Поклади її, — каже вона.
І він, не сперечаючись, вкладає Маннон на широку низьку кушетку біля стіни. Маннон бліда, змучена, але при тямі. Вона дивиться то на Клеолінд, то на мене, і від її погляду, сповненого жаху, мені чомусь не легше.
— Я вже вислухала короткий звіт, — промовляє вождиня, підходячи на кілька кроків ближче. — Чужинка з демонською кров’ю знаходить мою співплемінницю в лісі, випадково калічить її, а потім так само випадково отримує доступ у серце прихованого табору. Дуже витончена схема. Майже лінь шукати в ній діру.
Я моргаю.
— Що?
— Не вдавайте настільки наївну, — сухо каже вона. — Вам це не личить.
— Я не вдаю. Я взагалі ні про яку схему не думала!
І це правда. О, Ліліт, що вона несе? Яка схема? Невже вона справді вирішила, що це якась шпигунська стратегія? Що я навмисно скалічила Маннон, щоб… Знайти табір, про існування якого я вчора й не підозрювала?
— Звісно. Усе просто сталося само. Ви загнали дівчинку в капкан і з чистого альтруїзму дотягли її до нашого порога. Збіги сьогодні бездоганні.
Мене починає злити її тон. Не тому, що вона не має права злитися. А тому, що говорить так, ніби вже наперед винесла мені вирок і зараз просто розважається його формулюванням.
— Та вас хто завгодно міг би знайти в цьому лісі, — виривається в мене. — Таке собі у вас маскування, якщо чесно.
У кімнаті стає так тихо, що я майже чую, як у Естьєна всередині лускає терпіння.
Клеолінд не змінюється в обличчі. Тільки підходить іще ближче. Тепер я бачу, наскільки вона висока, і як мало їй треба рухів, щоб ти відчула себе вдвічі нижчою. До того ж, від неї так і віє магією. Незнайомою, давньою магією. Очевидно, магією червоних ельфів. Але скупчення магічної аури навколо цієї жінки куди щільніше, ніж у Маннон і навіть смертоносного Естьєна.
— Якби не Маннон, — промовляє вона спокійно, — ви б не побачили тут нічого, крім туману, дерев і власної дурості. Ліс пропускає не всякого, напівкровко. Сьогодні вас провели не ваші здібності, а поранена дівчина у вас на спині.
І ось це вже б’є неприємно. Не тому, що вона підвищила голос. Вона його взагалі анітрохи не змінила. Просто з кожним її словом мені дедалі сильніше хочеться опинитися будь-де в іншому місці. Бо мені взагалі не подобається, до чого вона веде, і як витончено тисне на мене при цьому, навішуючи все нові звинувачення й підозри.
— Я не шукала ваш табір, — кажу я. — Я шукала, як не дати Маннон померти дорогою.
— Це звучить майже гідно, — зауважує Клеолінд. — Але, на жаль, не позбавляє факту, що ви тепер знаєте, де ми живемо.
— І що? Уб’єте мене? — питаю раніше, ніж встигаю подумати, наскільки розумно взагалі ставити таке запитання жінці, яку старий ельф оголошував як лісову королеву.
Клеолінд дивиться мені просто в очі.
— А ви б цього не очікували?
У мене всередині неприємно холоне. Вона трохи схиляє голову набік, і здається, ніби найнижчі кінчики її волосся торкаються підлоги цієї миті.
— Що б ви зробили на моєму місці? На місці вождя племені, прихованого від цілого світу?
Ось у чому різниця між нею й Естьєном. Він злиться так, що хочеться відбиватися й гризтися. Вона говорить спокійно, але в мене вже зупинилося серце.
— Клео, — раптом дуже тихо каже Маннон.
І я завмираю.
Клео?
Я повільно повертаю голову до кушетки. Маннон підвелася на лікті, бліда, втомлена, і дивиться на вождиню так, як не дивляться на правительку. Не як на голову племені. Занадто особисто, болісно. Занадто... по-домашньому, чи що. Ніби перед нею не тільки вождиня.
Я переводжу погляд на Естьєна. Той стоїть із напруженою щелепою й таким обличчям, ніби вже знає, чим це зараз закінчиться. І не в захваті.
Щось неприємно клацає в мене всередині.