Розділ 28

— Естьєн, — знову кличе Маннон. Цього разу тихіше, але впертіше.
Він не відриває від мене погляду.
— Вона допомогла, — каже Маннон спільною мовою. Повільно, з паузами, але досить чітко. — Це правда.
Брат заплющує очі на секунду. Дихає носом. Я просто бачу, як усередині нього б’ються три бажання одночасно: обійняти сестру, убити мене і спалити весь світ за компанію.
— Вона загнала мене в капкан, — продовжує Маннон, і кілька ельфів навколо нас злобно здригаються.
Ось тут у мене кров холоне, бо ворожа магія збирається навколо мене хвилею, готовою до кидка.

Але Маннон продовжує:
— Це вийшло випадково. Потім вона допомогла. Врятувала мені життя.
Ну дякую, Маннон. Дуже дипломатично. Особливо перша частина!
Я тихо стогну про себе.
— Випадково? — перепитує Естьєн.
Маннон винувато киває.
— Я просто злякалася…
Тепер на мене дивляться вже інакше. Не м’якше, а просто з відкладеним вироком.
Маннон опускає очі, ніби їй самій важко це вимовляти. Естьєн мовчить. Дуже довго для людини з таким обличчям і такими нервами. Його погляд знову ковзає по моєму одягу, по багнюці на подолі, по крові на руках, по саморобній пов’язці на нозі сестри. Він явно збирає картину по шматках, і йому зовсім не подобається те, що виходить.
— Випадково, — повторює він нарешті, і в цьому одному слові стільки недовіри, що вистачило б на маленьку громадянську війну. — Ти загнала її в капкан. Випадково.
— Так, — огризаюся я раніше, ніж встигаю згадати, що перебуваю в центрі озброєного племені, а не сперечаюся з сестрою про нову сукню. — Уяви собі, іноді в житті трапляються жахливі, ідіотські, чудовисько невдалі випадковості. У мене їх збирати — це майже хобі.
Естьєн робить крок до мене.
— Ельза… — ледь чутно шепоче Маннон, і в її голосі стільки втомленого прохання, що мені стає соромно за свій рот. Але пізно. Мій рот, як і завжди, вже окремо живе своє найгірше життя.
— Ти вважаєш це смішним? — питає Естьєн.
— Ні, — відповідаю різко. — Я вважаю це кошмаром. Клянуся Ліліт.
І цього разу я таки обираю богиню свого народу. Естьєн кривиться. Здається, варто було обійтися взагалі без клятв. Але все одно вони вже знають, що я демонеса. Гірше точно не буде.
Він дивиться на мене так, ніби дуже хоче перевірити мою витримку кулаком мені в щелепу. І, якщо чесно, я б на його місці, можливо, теж хотіла. Навколо нас лісове плем’я вимерлих ельфів, його молодша сестра стікає кров’ю, а тут стоїть якась чужа дівчина з демонічною кров’ю й гострим язиком. Картина не на мою користь. Зовсім.
Дівчина з кайданами підходить ближче. Тепер я бачу краще: темний метал, тонкі червонуваті прожилки, знаки по ободу. Магія в них не яскрава, але щільна.
— Я сказала, руки, — повторює вона.
Маннон сіпається.
— Не треба…
— Треба, — відрізає хтось згори.
— Вона чужа, — шипить ще один голос.
— І демон.
— Напівкровка, — навіщось машинально знову виправляю я і тут же подумки б’юся головою об найближчий стовбур.

Та замовкни ти вже, Ельзо. Просто замовкни.
Естьєн переводить на мене погляд.
— Ти справді не вмієш вчасно стулити пельку, так?
— Стараюся, — бурмочу я. — Поки без особливих успіхів.
Це, мабуть, остаточно добиває чиєсь терпіння. Дівчина з кайданами хапає мене за зап’ясток. Я рефлекторно відсмикую руку. Мене обпікає якась магія. Зовсім трохи, але цього вистачає, щоб сіпнутися й ойкнути. А потім нарешті стулити пельку.
Дівчина з кайданами не чекає другого запрошення. Вивертає мені руку трохи сильніше, ніж треба, і цього разу я вже не смикаюся. Просто стискаю зуби й простягаю другу, втрачаючи рештки гордості. Але хоча б не рештки життя.
Холодний метал змикається на зап’ястках із сухим клацанням. Червонуваті прожилки по ободу спалахують і тут же гаснуть, але магія залишається — щільна, неприємна, як чужа долоня на горлі. По шкірі проходить слабке поколювання. Моя сила не зникає зовсім, але ніби йде глибше, ховається, не бажаючи зайвий раз стикатися з цією гидкою прикрасою.
Тим часом Естьєн знову дивиться на Маннон, а потім кличе лікаря їхньою мовою. Але я розумію це навіть без перекладу, інтуїтивно. Двоє ельфів тут же зриваються з місць. Ще одна дівчина опускається біля Маннон навколішки й уже без запитань, швидко та вправно перевіряє пов’язку. Я помічаю, як вона хмуриться, але не зриває її, а тільки обережно притискає тканину пальцями. Отже, все не так погано, як я боялася.
Естьєн підхоплює сестру на руки так, ніби вона нічого не важить. Маннон одразу чіпляється за його плащ і тиснеться ближче, напівзаплющивши очі. Від цього в мене всередині щось неприємно стискається. Добре. Значить, хоча б тут їй справді безпечно.
— Я маю бути з нею, — кажу раніше, ніж хтось устигне вирішити за мене.
На мене тут же повертаються відразу кілька голів.
— Ні, — відрізає Естьєн.
— Я, взагалі-то, можу пояснити, що з раною, — сухо нагадую. — Де сильніше кровило. Як давно міняли пов’язку. Що я перевіряла. Чи ви віддаєте перевагу лікуванню методом священного вгадування?
Він робить крок до мене. Повільний. Дуже недобрий.
— Я віддаю перевагу тому, щоб ти не наближалася до моєї сестри без дозволу.
— Справедливо, — кажу я. — Але я вже наближалася. І, як бачиш, це поки не вбило її.
За обличчям Естьєна ясно, що ще одна така репліка — і мене зі сходів спустять уже навіть не ногами.
Маннон привідкриває очі й ледь чутно шепоче щось йому на вухо. Він слухає, не дивлячись на мене. Потім коротко відповідає їхньою мовою. Голос у нього стає трохи нижчим. Не м’яким. Але вже не тим, яким убивають.
Дівчина з кайданами штовхає мене в плече.
— Іди.
— Яка чарівність, — шиплю ледь чутно.
— Іди, — повторює вона.
Я йду. А що мені ще лишається? Навколо все ще достатньо луків і магії, щоб не живити дурних ілюзій щодо свободи пересування.
Мене ведуть через табір, і я, попри ситуацію, все одно встигаю дивитися навкруги. Це сильніше за мене. Усе тут надто нереальне. Надто красиве. Надто живе для того, що світ давно вважає мертвим.
Між стовбурами тягнуться вузькі містки, у корі вирізані знаки, яких я не знаю, на різних рівнях ховаються платформи, шатра, переходи, сходи. Гілки тримають цілі будинки, ніби ліс не просто дав їм укриття, а сам вирішив стати їхньою фортецею. Десь горять закриті ліхтарі з теплим червонуватим світлом. Десь миготять силуети. На мене дивляться всі. Діти, старі, воїни, жінки з туго зібраним волоссям, юнаки з луками, дівчата з ножами й магією на пальцях. У всіх поглядах одне й те саме: настороженість, роздратування, страх за своїх і ані крихти бажання бачити в себе чужинку з демонічною кров’ю.
Чесно кажучи, я теж уже не в захваті від того, де опинилася. Ми майже квити.
Ми підходимо до найбільшого дерева. Воно таке широке, що троє дорослих чоловіків, мабуть, не обхопили б стовбур навіть разом. Навколо нього спіраллю піднімаються сходи, врізані просто в деревину і місцями обплетені живим корінням. Високо, серед щільної крони, майже гублячись у гіллі й темному листі, схований дім. Не просто дім — ціле житло з широким настилом, різьбленими поручнями й дахом, ледь помітним у тіні. Навіть звідси видно, що він інший. Головний. Величний. Занадто красивий для простого сховку. Як лісовий замок.
І саме туди мене, звісно ж, і ведуть.
— О ні, — бурмочу я собі під ніс. — Це ніколи не буває на добро...
— Швидше, — кидає дівчина-кайдани.
— Та йду я. Не полечу, не хвилюйся. Крила не працюють.
Вона, здається, не розуміє половини моїх слів, але тон розуміє прекрасно й знову штовхає мене між лопаток.