Розділ 26

Її «дякую» звучить так тихо, ніби вмирає на півдорозі між нами, не діставшись до повітря. Але я все одно чую. І від цього чомусь стає ще болючіше. Бо зазвичай дякують не тим, хто спершу заганяє тебе в капкан.
— Нема за що, — бурмочу я автоматично й одразу кривлюся. — Тобто… є за що. У сенсі, ні. Пеплогриз. Пробач, я все-таки розучилася розмовляти.
Вона нерозуміюче кліпає крізь сльози. Я ще трохи довше, ніж хотілося б їй і мені, притискаю тканину до рани. Треба зупинити кров. Зараз це найголовніше. Потім обережно прибираю руку на секунду, щоб подивитися. Кровить усе ще відчутно, але вже не так страшно, як одразу після капкана. Отже, шанс є.
Я швидко згортаю ще один шматок тканини щільним клубком, кладу його поверх роздертого місця і починаю робити пов’язку. Не ідеальну, як на уроках, а радше трохи криву й нервову. Ту, яку робиш у лісі, навколішки, посеред ночі, коли боїшся не лише помилитися, а й просто не встигнути.
— Зараз буде неприємно, — попереджаю я.
Вона коротко заплющує очі, коли я затягую тканину тугіше. Пальці в мене в крові, як і частина сукні, спідниця в болоті, коліна ломить, холодно й сиро, а в голові настирливо стукає одна проста думка: тільки б не зробити гірше. Тільки б не напартачити ще сильніше, ніж уже напартачила.
Я зав’язую вузол, перевіряю пов’язку, потім обережно торкаюся її черевика.
— Пальці все ще відчуваєш?
Вона повільно киває.
— Добре. Це, як і раніше, обнадіює.
Цього разу мені вистачає розуму не продовжувати. Я просто видихаю і на секунду сідаю, обпираючись об стовбур дерева й відчуваючи, як тремтять руки. Сил іде більше, ніж мало б. Не тільки через цю польову лікарську метушню. Через нерви. Через провину. Через те, що тепер усе по-справжньому.
Я піднімаю очі на червону ельфійку.
— Я Ельза, — кажу нарешті. — Раз ми вже пройшли стадію «я випадково ледь не вбила тебе», думаю, знайомство трохи прострочене.
Вона дивиться насторожено, ніби ім’я теж може виявитися пасткою. Потім, після довгої паузи, ледь чутно відповідає:
— Маннон.
Маннон.
Ім’я лягає в голову несподівано м’яко. Як щось з іншого світу: екзотичне, ніжне, незвичне.
— Маннон, — повторюю я тихіше, ніби пробую звук. — Гаразд. Отже, тепер я хоча б знаю, перед ким мені буде соромно до кінця життя.
Вона не усміхається. Але напруга в її обличчі на мить стає меншою.
— Спробуємо зрозуміти, чи можеш ти спертися, — кажу я. — Обережно. Якщо біль буде надто сильним, одразу кажеш. Не геройствуй. Знаєш, у мене в цьому лісі вже й так достатньо причин для поганих спогадів…
Я допомагаю їй сісти рівніше, підставляю плече, потім дуже повільно піднімаю. Маннон встає тільки на одну ногу, друга ледь торкається землі, і майже відразу її обличчя біліє до якоїсь примарної прозорості. Вона задихається, чіпляється за мене пальцями, ніби тоне.
— Ні, — видихає вона.
І я розумію це без жодних інших слів. Так іти не вийде.
— Все, все, сіла назад, — швидко кажу я й допомагаю їй опуститися. — Не треба, значить не треба. Ми не будемо вдавати бадьорих героїнь із поганої балади.
Маннон дихає часто, поверхово. Її плечі тремтять уже не тільки від страху, а й від слабкості. Крововтрата, біль, холод. Повний набір для огидної ночі. Я озираюся на темряву між деревами, туди, де за лісом є академія, смолоскипи, стіни, люди. Найлогічніший варіант. Найшвидший. Найідіотськіший, як з’ясовується за хвилину.
— Нам треба рухатися, — кажу я. — До ранку тут не можна. Я можу віднести тебе до Академії Бронзових Драконів. Там лікар, тепло, стіни…
Я не встигаю договорити. Маннон смикається так різко, ніби я запропонувала віднести її не до людей, а просто в пащу дракона. Її пальці з силою впиваються мені в зап’ясток.
— НІ.
Це вже не тихий шепіт, а все ще слабкий голос, але в ньому раптом з’являється справжній, живий, звіриний розпач.
— Туди не можна.
— Чому? — я ошелешено кліпаю. — Там… слухай, там не рай, звісно. М’яко кажучи. Але це все ж дах, ліжка і професіонали, а не сирий ліс і я з моїми видатними медичними талантами рівня «ну, наче, не відірвала ногу».
— Ні, — повторює Маннон, і цього разу в її очах такий жах, що в мене всередині неприємно холоне. — Там вороги.
Я зависаю. Вороги? У мене в академії, звісно, повно людей, які дивляться на мене так, ніби були б не проти влаштувати мені випадкове падіння зі сходів. Але сказати «вороги» з такою інтонацією… Ні. Це щось інше. Глибше.
— Маннон, я не розумію, — зізнаюся чесно. — Які вороги? Вершники? Адміністрація академії? Дракони? Хто саме?
Вона хитає головою. Мабуть, не хоче. Або не може. Мабуть, їй зараз узагалі не до пояснень.
— Не можна, — тільки й шепоче вона знову. — Будь ласка.
Я стискаю зуби. Місто далеко. Академія — ось вона, порівняно близько, але тепер, судячи з реакції Маннон, не варіант узагалі. Залишити її тут я не зможу навіть під загрозою розстрілу всіма можливими поглядами Грея Асаріона. І, якщо бути чесною, навіть якби дуже захотіла її кинути, совість потім виїла б мені мозок чайною ложкою.
— Гаразд, — кажу повільно. — Не академія. Тоді куди?
Маннон мовчить так довго, що я вже думаю: все, вона знову відгородилася і на цьому наші переговори закінчилися. Але потім вона все ж піднімає на мене погляд. У цьому погляді — страх, слабкість, сором і обережність. І ще щось на кшталт вимушеного змирення.
— До моїх, — ледь чутно каже вона.
Я кліпаю. Потім ще раз.
— До… твоїх?
Вона дуже слабо киває. І ось тут світ робить той дивний внутрішній клац, після якого вже ніколи не повертається назад. «До моїх». Тобто вона не остання вціліла… Тобто в неї реально є родина або щось більше. Може, це навіть… цілий клан останніх червоних ельфів? Чого ще, Пеплогриз побери, я не знаю про світ, у якому живу?
— Тут… у лісі, — тихіше за шепіт вітру додає ельфійка.
У мене по хребту пробігає холодок, а потім одразу жар. Під носом в Академії Бронзових Драконів. У цьому кипарисовому, болотистому, проклятому всіма богами лісі. Там, де весь світ бачить лише темряву, контрабандистів і привід для комендантської години… десь є свої для червоної ельфійки.
Весь світ упевнений, що червоні ельфи зникли. Або майже зникли. Що їх добили війна, страх, час і старанне бажання забути. А тут я просто натикаюся на…
— Плем’я? — виривається в мене раніше, ніж я встигаю зупинити язик.
Маннон дуже повільно опускає вії. Не підтверджує. Але й не заперечує. Мені цього вистачає. Дівчину не надто складно читати.
— Гаразд, — шепочу я вже більше собі, ніж їй. — Гаразд. Значить, до твоїх.
Маннон явно не в захваті від того, що доведеться вести туди чужинку. Це видно з того, як вона вся стискається навіть зараз, коли вибору в неї рівно стільки ж, скільки в мене бажання знову щось зламати. Але вибору й справді немає. Сама вона не дійде. А якщо не дійде — стекне кров’ю й помре. В академію не піде під страхом смерті. Місто надто далеко. Маннон явно у відчаї.
— Мені треба тебе підняти, — кажу я. — Якщо я понесу на руках, то здохну раніше, ніж ми дійдемо до першого правильного дерева. Тож на спину. Тільки обережно. Ногу тримаємо якомога вище, не опускаємо, не смикаємо. Якщо я почну падати — ти кричиш. Якщо почну нити — ігноруєш. Домовилися?
Маннон виглядає так, ніби слово «домовилися» до цієї ситуації зовсім не пасує, але все ж киває.
Я розвертаюся до неї спиною, присідаю і, намагаючись не зачепити її поранену ногу, заводжу її руки собі на плечі. Вона легка. Занадто легка. Не в тому сенсі, що мені не важко — важкувато таки. Я хоч і виросла в місті, яке більше схоже на село, не звикла постійно тягати тяжкості. І все ж… тіло в дівчини тонке, виснажене, ніби ліс годує її не досхочу, а з жалю.
— Тримайся міцніше, — попереджаю я. — І, будь ласка, давай без раптових непритомностей. Або ще якихось… сюрпризів.
Я підхоплюю її під стегна, підводжуся і відразу розумію дві речі. Перша: це буде довго. Друга: я дуже, дуже сподіваюся, що плем’я червоних ельфів не живе десь біля якогось особливо романтичного далекого болота на краю світу.
Маннон приглушено втягує повітря, коли її поранена нога трохи зміщується.
— Пробач, — одразу кажу я.
— Нічого, — шепоче вона мені у волосся.
Бреше. Звісно, бреше. Але поважаю спробу.
Ми йдемо. Точніше, я йду. Маннон висить у мене на спині, тендітна, гаряча від болю, і час від часу дуже тихо підказує, куди звертати. Це не виглядає так, ніби вона командує. Просто ледь ворушить голосом:
— Туди… між тими… деревами…
Або:
— Правіше… там коріння…
Або:
— Обережно… земля…
Я і без неї бачу, що земля тут мріє мене зжерти. Але дякую за моральну підтримку.
Кипарисовий ліс уночі — це не місце, де хочеться жити, гуляти й тим паче думати про прекрасне. Він дихає сирістю й таємницею, ворушиться тінню, шепоче в кронах чимось давнім і недобрим. Коріння лізе під чоботи, як підніжки долі. Десь праворуч булькає вода. Десь угорі кричить нічний птах так, ніби його душать. В обличчя постійно лізуть гілки, сукня чіпляється за все підряд, а плечі починають горіти вже хвилин через десять. А ще я згадую проклятих контрабандистів, які можуть раптово вийти з тіні, і кожен хрускіт гілки змушує мене здригнутися.
Перебираю можливі небезпеки в голові: болотяні пси, отруйні змії, злі дикі дракони, знову контрабандисти, звичайні лісові розбійники, лісові щури, капкани і величезні, мать його, отруйні павуки… Що далі я йду за списком, то менше хочеться жити.
— Ти важча, ніж виглядаєш, — чесно повідомляю я ельфійці в якийсь момент.
Маннон стискається від сорому.
— Пробач…
— Не смій вибачатися, — одразу бурчу я. — Це була не скарга. Це була констатація мого жалюгідного рівня фізичної підготовки. У нашій академії, знаєш, ставка робилася не на біг з ельфійками по болотах.
Мені здається, вона тихо видихає щось схоже на беззвучний смішок. Або мені вже мариться від утоми. Не поручуся. Ми йдемо ще якийсь час у тиші. Потім Маннон раптом дуже тихо питає:
— Ти… демонеса, так?
Я ледь не спотикаюся об корінь.
— Так. Я це вже згадувала? Чи… як ти дізналася?
Вона мовчить кілька кроків, ніби збирається з силами не тільки для відповіді, а й узагалі для існування.
— Відчула, — нарешті шепоче вона. — Ми багато чого відчуваємо… не так, як інші.
Я хмурюся, хоч вона цього не бачить. Звісно. Бо в цьому лісі вже мало того, що червоні ельфи не вимерли. Тепер ще й з’ясовується, що вони щось «відчувають не так», а потім виявиться і ще щось надзвичайно цікаве. Наприклад, що вміють читати або навіювати думки. Не знаю. Просто перше, що спало на думку. Я трохи злюся від того, що так мало знаю.
— Ельза, — кличе вона мене на ім’я вперше. І чомусь від цього простого, тихого звуку стає дивно. Приємніше. — Якщо ти демонеса… чому клялася Лів? Я знаю, що демони поклоняються не Лів, а Ліліт.
Я криво всміхаюся в темряву.
— Ну, по-перше, «поклоняються» — сильне слово. По-друге… я просто знала, що ви ненавидите Ліліт. Це ж правда?
Маннон довго не відповідає. Ліс скрипить, ніч дихає, мої плечі повільно перетворюються на палаючий трух за відчуттями.
— Мабуть, — каже вона нарешті. — Мені важко сказати. Зараз усе складно. Знаєш… люди гірші за богів.
Від цієї фрази в мене під шкірою щось неприємно відгукується. «Люди гірші за богів». Красиво. Моторошно. І, як на зло, звучить так, ніби в цьому ховається якась жахлива істина.
Я народилася вже після війни. Усі ці старі історії — про союзи, зради, Лів, Ліліт, королів, клятви, кров — для мене завжди були чимось на кшталт погано загоєного шраму на чужому тілі. Я знаю, де боліло в наших народів. Я знаю, хто кого ненавидів. Я знаю, що демони і червоні ельфи колись ішли поруч, попри релігійні суперечності, а потім увесь світ дружно вирішив зробити з нас опудала. Але я не жила всередині цього. Не застала. Мені вручили вже готову катастрофу, з якої треба було якось вирости пристойною людиною. Або хоча б не надто жахливою.
— А кому поклоняються червоні ельфи? — питаю я після паузи.
Маннон хитає головою десь у мене за плечем.
— Ми не поклоняємося, — тихо виправляє вона. — Ми молимося. Духові без плоті. Джесаліно.
Я спотикаюся. Цього разу не від шоку, а реально об купину. Ледве втримуюся на ногах.
— Кому?..
— Джесаліно, — повторює вона, ніби це найприродніше слово на світі.
Я мовчу. Намагаюся виловити з пам’яті хоч щось. Хоч рядок. Хоч уривок. Хоч шкільну примітку. Але в голові порожньо. Лів. Ліліт. Омелія. Давні клятви, королі, війни, демонські культи, вершницькі легенди. Усе це я хоч якось знаю. А от Джесаліно — ні.
І це, якщо чесно, усе ще принизливо.
— Ніколи не чула, — зізнаюся.
— Я знаю, — шепоче Маннон. — Про нас мало знають. Особливо тепер.
Я ледь не фиркаю. Мало знають — це дуже ввічлива версія. Правильніше було б сказати: про вас знають рівно стільки, скільки зручно тим, хто вижив і писав історію після вас.
Але я залишаю цю думку при собі. Бо вона занадто зла для людини, яка тягне на спині поранену дівчину через болото і вперше в житті чує ім’я чужого бога. Або духа. Або ще чогось там.
— Мені здається, я взагалі мало знаю про червоних ельфів, — кажу замість цього. — При тому що наші народи наче мають… спільну вкрай невдалу сторінку минулого.
— Ти ж молода, — тихо відповідає Маннон.
Я чекаю продовження, але його немає. Очевидно, вона думає, що ці слова вже все пояснюють. І взагалі дивно чути таке від тієї, хто з нас двох більше схожа на дитину. Маннон далі мовчить. Але мовчання в неї вже інше. Не насторожена стіна. Це мовчання людини, яка слухає.
Через якийсь час вона знову питає:
— Що ти робиш на чужій землі? Землі вершників?
Я коротко сміюся без радості.
— О, це довга й огидно заплутана історія. Там є дракон, який вирішив зіпсувати мені життя наймасштабнішим способом. Є дуже злий вершник. Є академія, де мене в кращому разі терплять. І є той веселий факт, що я напівкровка.
Я відчуваю, як вона на моїй спині буквально кам’яніє.
— Напівкровка?
— Так.
— Справжня?
— Слухай, я б із радістю сказала «ні, це був жарт для розрядки атмосфери», але, на жаль.
Маннон так довго мовчить, що я вже думаю, чи не знепритомніла вона. Але потім чую її дуже тихий, вражений шепіт:
— У нас… давно немає напівкровок.
— Зовсім?
— Дуже давно, — вона ковтає. — Я не думала… що бувають.
— Я теж багато чого не думала, — бурчу я. — Наприклад, що одного дня вночі тягтиму на собі живу червону ельфійку в таємне плем’я, про яке ніхто не повинен знати. Але, як бачиш, світ любить сюрпризи.
Цього разу я певна: Маннон дуже тихо сміється. Сміх у неї виходить слабкий, ламкий, ніби він теж поранений. Але все ж справжній. Це чомусь гріє сильніше, ніж мало б.
Ми йдемо довго. Дуже довго.
Я зупиняюся кілька разів, щоб перевести подих і не врізатися обличчям у болотну жижу, як пам’ятник поганим рішенням. Один раз ми завмираємо, бо десь поруч чується важкий тріск гілок, і я вже подумки прощаюся з життям, думаючи про якогось особливо голодного звіра. Але це щось велике йде вбік крізь очерет і темряву, не наближаючись до нас.
Іноді Маннон здригається від болю. Іноді я відчуваю, як вона провалюється в напівсон, а потім прокидається ривком, ніби боїться, що якщо заплющить очі надовго, то вже не розплющить.
— Гей, — кажу я їй одного разу, коли її хватка слабшає. — Тільки не відключайся. Я не дотягну тебе, якщо доведеться ще й розмовляти сама з собою всю дорогу.
— Я не сплю, — шепоче вона.
— Дуже підозріло звучить як слова людини, яка ось-ось відключиться.
— Я стараюся.
— От. Старайся далі. Це наказ.
— Ти багато говориш, — ледь чутно зауважує вона.
— Це не недолік, а рятувальний круг для нервової системи.
— У нас… так не кажуть.
— У вас просто немає демонів під боком. Хороших демонів із хорошим почуттям гумору.
— Ти права, немає…
— Чудово. Значить, я успішно принесла у ваше життя новий культурний досвід.
І знову в неї це тихе, майже невірливе дихання, схоже на сміх. Схоже, я все-таки не до кінця її лякаю. Уже досягнення.
Коли попереду нарешті щось змінюється, я розумію це не відразу.
Спочатку ліс просто стає іншим. Ніби невидима рука раптом навела лад у хаосі гілок і коріння. Потім я помічаю ледь помітні плетені мітки на корі. Потім — вузькі містки над особливо в’язкими ділянками. Настільки добре замасковані мохом і тінню, що без Маннон я б пройшла повз упритул і вирішила б, що це просто особливо вдалий корінь.
— Майже прийшли, — шепоче вона.
І в її голосі вперше чутно не тільки втому. Там є нервове полегшення. І страх теж. Бо «прийшли» не означає «безпечно». Зовсім не означає.
Ми робимо ще кілька поворотів, проходимо під низькими гілками, обходимо чорний, як провалля, вир — і я нарешті піднімаю голову. І завмираю. Табір не на землі.
Він живе вище.
Високо серед кипарисів, там, де гілки переплітаються в складну сітку, де туман чіпляється за дерев’яні платформи, мов вуаль, де тьмяне янтарне світло ховається під навісами з темної тканини й листя. Між стовбурами натягнуті вузькі підвісні мости. У темряві вгадуються багаторівневі настили, різьблені поручні, легкі житла, вписані в дерева так, ніби не збудовані, а виросли з них самі. Усе сховане, втоплене в корі, моху, тінях і тиші, й усе одно приголомшливо красиве. Не як палац. Не як місто. Як жива таємниця, якої не повинно було існувати і яка все одно вперто існує.
Я встигаю тільки вдихнути.
А в наступну секунду навколо нас натягуються луки. Вони з’являються майже безшумно. Спочатку один силует на гілці. Потім ще два. Потім одразу багато. Червонувата шкіра, руді й темні коси, гострі вуха, тонкі, точні постаті. Хтось уже стоїть на платформах угорі. Хтось стрибає нижче. Хтось цілить просто мені в горло з такою ясною готовністю, що я миттєво розумію: тут нервують усі. І довіряти чужинці з демонською кров’ю ніхто не збирається.
Дуже розумно, якщо чесно.
Маннон ворушиться в мене на спині й слабо видихає щось своєю говіркою. Голоси згори відповідають їй одразу, різко, схвильовано. Я не розумію жодного слова, але розумію все за тоном. Її впізнали. Але від цього мене поки що не перестали вважати загрозою…
Я стою посеред сирої лісової темряви, у брудній бальній сукні, з хворою спиною, з тремтячими руками і з пораненою червоною ельфійкою на собі. А навколо — ціле приховане плем’я, яке весь світ вважає мертвим.
І чомусь саме в цей момент до мене по-справжньому доходить, куди я влізла.