Розділ 25

Вона дивиться на мене так, ніби я і є та сама пастка. Не метал на її нозі. Не зубці, що вп’ялися в плоть. Я. Пеплогризова донька. І, якщо чесно, у неї є всі причини так вважати…
Я стою за кілька кроків, не рухаючись, і вперше за довгий час не знаю, що сказати. Узагалі. Зазвичай слова в мене знаходяться навіть тоді, коли краще б їх не було. Особливо тоді. Але зараз у горлі лише сухий клубок. А в грудях жахливе, тиснуче відчуття провини, яке ось-ось розірве мене на частини.
Червона ельфійка дуже юна. Я помічаю це тільки тепер, коли вона не майорить між стовбурами, як примара, а сидить на сирій землі, бліда, з розплющеними від болю очима. Обличчя в неї гостре, тонке, майже дитяче. Не в сенсі, що вона прямо «дитина», ні. Але молодша за мене — точно. І це б’є під дих сильніше за сам капкан.
Бо одна справа — наздоганяти когось невідомого в темряві, на нервах, у дурості й на одній нездоровій цікавості. І зовсім інша — дивитися, як ця «невідома загроза» тремтить, кусає губи до крові, ледь не плаче й намагається не закричати знову.
Ех, я раптом дуже недоречно згадую, що завжди мріяла про молодшу сестру…
Пастка сидить у неї на щиколотці. Залізні зубці вп’ялися трохи вище чобітка. Кров уже просочила шкіру й темними плямами розповзлася по траві. Гарні новини: не пульсує жахливим фонтаном. Отже, артерія не зачеплена. І все ж кров тече. Цього достатньо, щоб у мене всередині все скрутилося в тугий, холодний вузол.
— Так. Ну, загалом… — кажу я нарешті. І одразу хочеться вліпити собі долонею по обличчю. Чудовий початок, Ельзо. Дуже заспокійливо. Просто взірець тонкої емпатії. — Це… прозвучало так, ніби я зараз почну читати лекцію. Не зважай. Я не…
Я обриваюся, бо ельфійка здригається від мого голосу й намагається відповзти. Схоже, навіть мій недоречний гумор не робить мене менш моторошною в її очах. І я, знову ж таки, зовсім не можу її за це звинуватити. Адже через мене сталося ВСЕ це.
Ланцюг капкана дзенькає. Залізо тягне поранену ногу. Дівчина приглушено скрикує й біліє так різко, ніби з неї вмить пішла вся кров. Я перелякано смикаюся.
— Ні! Не рухайся! — виривається надто різко.
Вона завмирає. Дивиться ще гірше, ніж раніше: як звірятко, яке не розуміє, чи його зараз доб’ють, чи ще трохи пограються. Я повільно піднімаю руки долонями вгору, щоб вона бачила: в них нічого немає.
— Я не торкнуся тебе. Лише з твого дозволу, — кажу вже тихіше. — І ближче не підійду, якщо не дозволиш. Але якщо так смикатимеш ногу, стане тільки гірше. Залізо розірве сильніше.
Вона важко дихає. Очі в неї зараз дивні. Темні, з червонуватим відливом на райдужці, як тліюче вугілля під попелом. У цих очах стільки недовіри, що цим поглядом можна зводити фортецю.
— Я не хочу тобі нашкодити, — кажу я і тут же відчуваю, як мене пересмикує від власних слів. Бо, Ліліт мене вкуси, вже нашкодила. Дуже навіть успішно.
Ельфійка мовчить. Лише дивиться. І тремтить.
Я розумію, що маю сказати щось таке, що переконає її більше, прихилить до мене. Я знаю такі слова. Ними користуються всі в моєму новому світі. Але вони суперечать моїм поглядам, моїм принципам.
І все ж… ця дівчина так тремтить. Вона схожа на нещасне кошеня, яке хочеться прихистити. І заради цього моменту я готова поступитися своїми принципами. Лише раз. Лише на одну ніч.
— Я справді хочу допомогти. Клянуся Лів.
Я торкаюся рукою грудей. У її очах щось здригається. Коли вершники та інші раси, що поклоняються цій лжебогині, вимовляють цю клятву, вони налаштовані серйозно. Вони викликають довіру. Бо клястися Лів для них не порожній звук. Щоправда, я не знаю, як червоні ельфи ставляться до Лів… Адже їхня політична ситуація, м’яко кажучи, не краща, ніж у демонів. А навіть гірша. Значно гірша. Але також вони точно ненавидять Ліліт. Наскільки мені відомо з легенд, спочатку Ліліт була прихильною до червоних ельфів, але закохалася в їхнього короля, а він їй зрадив. І, як завжди, з історії жіночої ревнощів почалася ціла трагедія. Тож, якщо обирати між Лів, яка відвернулася від червоних ельфів, і Ліліт, яка бажала їм криваво помститися... Я краще оберу Лів. Не знаю, чи спрацює.  Все це доволі сумнівно. 
І все ж… я вимовляю цю клятву так, що дівчина трохи відтаює. Ледь помітно. І мені достатньо цієї миті.
Я обережно опускаюся на коліна, але не впритул, а трохи збоку, щоб не нависати над нею. Земля холодна, волога, спідниця миттєво збирає бруд. Та й байдуже. Це вже точно не та ніч, де моє головне горе — забруднений поділ і сумнівні життєві рішення. Хоча, якщо чесно, сумнівні життєві рішення якраз і привели мене сюди.
— Мені треба подивитися, — кажу я. — Просто подивитися. Добре?
Ельфійка довго не відповідає. Потім дуже слабо, майже непомітно, киває.
Я підповзаю ближче. Капкан старий, важкий, мисливський. Не магічний. Просто гидке, надійне залізо, якому байдуже, на кого клацати: на звіра, на людину, на ельфа, на дурепу-демонесу, яка не мала тікати з балу в ліс посеред ночі.
Щиколотка затиснута міцно. Шкіра розірвана в місцях, де зайшли зубці. Але кістка, здається, не стирчить. Уже дякую всім богам, демонам і випадковостям цієї ночі. Чобіт зім’ятий і розірваний. Я обережно ковзаю поглядом нижче — стопа на місці, не вивернута під ненормальним кутом.
— Добре, — бурмочу я радше собі, ніж їй. — Не добре, звісно. Зовсім не добре. Але могло бути гірше, і це дурнуватий, але все ж плюс.
Я знову піднімаю на неї погляд.
— Пальцями ноги можеш поворушити?
Вона моргає, ніби не одразу розуміє. Потім трохи хмуриться. І дуже повільно, крізь біль, робить рух усередині чобота. Киває. Я видихаю.
— Чудово. У сенсі — не чудово, ситуація огидна, але це хороша новина, — швидко виправляюся. — Пробач. У мене рот іноді живе окремим життям.
Мені стає соромно відразу. Недоречність і нетактовність — мої друге ім’я й прізвище. Дівчина сидить біла, як смерть, із залізом у нозі, а я тут влаштовую виступ балакучої дурепи.
Але, на мій подив, вона не відводить погляд. Дивиться так само насторожено, але вже не як на ката. Радше як на божевільну. Це, якщо чесно, справедливіше.
Я швидко оглядаюся навколо. Потрібен джгут? Ні. Кров іде, але не б’є поштовхами. Значить, спершу звільняємо ногу, потім тиск, пов’язка і якнайшвидше тягти її до людей. Хоча б не дати їй стекти кров’ю тут.
Ех, якщо чесно, я далеко не майстер першої допомоги. На лікаря не вчилася. Але в нашій академії були уроки для всіх. На випадок нової війни. Демони ж просто обожнюють встрявати у війни, як показує історія. А ще краще — їх починати.
Знімаю з себе короткий пояс із талії. Потім, не церемонячись, рву внутрішню нижню спідницю по шву. Тканина не надто чиста, але це краще, ніж нічого. Найчистіше, що в мене зараз є, — це мої жалкування. А ними, на жаль, рани не перев’язують.
Ельфійка смикається, коли я тягнуся до капкана.
— Почекай, — кажу. — Слухай мене уважно. Зараз буде боляче. Дуже. Я не брехатиму й не казатиму, що «зовсім трохи». Це гидка залізяка, а не вихована фея з пансіону. Але я спробую відкрити її швидко.
Вона стискає губи. Потім уперше подає голос — тихий, хрипкий, ніби давно ним не користувалася:
— Не треба…
У мене всередині знову все стискається.
— Треба, — шепочу. — Інакше він сам тебе не відпустить.
Вона хитає головою. Не стільки вперто, скільки від жаху. Її пальці вчепилися в землю. Я бачу, як у неї тремтять плечі.
— Гей, — кажу тихіше. — Подивися на мене. Тільки на мене. Не на цю гидоту.
Вона неохоче піднімає очі.
— У тебе є щось, у що можна вчепитися? — питаю. Здається, вона не до кінця розуміє. — Зубами, — уточнюю. Вона хмуриться. — Ну… рукав. Ремінь. Моя рука — поганий варіант, я потім драматично нитиму, що мене покусали. Але якщо треба, переживу.
На секунду в її погляді майорить щось дивне. Не усмішка. Занадто рано для усмішок. Але й не той голий жах, що був раніше. Вона швидко стягує з шиї тонкий темний шарф, зминає його в кулаці й притискає до губ.
— Розумниця, — кажу раніше, ніж встигаю подумати, чи не звучить це надто по-старшому. Не хочу так швидко входити у роль «старшої сестри».
Я впираюся однією рукою в пружину капкана, другою хапаюся за другу дужку. Залізо холодне, мокре, слизьке. Важке, як прокляття. Пробую натиснути — майже марно. Пружина навіть не думає піддаватися.
— Ну звісно, — шиплю крізь зуби. — Чому ти маєш бути просто капканом, якщо можеш бути капканом із характером.
Швидко хапаю товсту гілку, що лежить поруч. Просовую її між дужками, змінюю кут, знову впираюся коліном у землю, всім тілом навалююся на один бік. Залізо скрипить. Є. Зовсім трохи. Цього замало.
— Зараз, — кажу їй крізь стиснуті зуби. — Ще трохи. Тільки не смикай ногу, чуєш? Як тільки я відкрию, треба витягнути дуже, бляха, повільно.
Вона киває. Очі в неї великі, блискучі. На віях волога, але вона досі не плаче. Я не знаю, сильна вона чи вже просто надто налякана навіть для сліз. Я знову тисну. Пружина піддається сильніше. Залізні зубці розтискаються рівно настільки, щоб між ними з’явився жалюгідний шанс.
— Зараз! — видихаю.
Однією рукою тримаю капкан, другою обережно підхоплюю її гомілку вище рани. Дуже обережно. Настільки, ніби в моїх руках не чужа нога, а тонка тріснута гілка, яка може зламатися від подиху.
— Тихо… тихо… — шепочу, не впевнена, кому саме.
Допомагаю їй витягнути ногу із заліза. Ельфійка давиться криком у свій шарф. Усе її тіло вигинає від болю. Вона ледь не виривається, але я втримую гомілку, не даючи їй знову зачепити зубці.
Капкан із клацанням захлопується вже в порожнечу. У мене серце провалюється кудись униз. Вільна. Але рана одразу починає кровити сильніше.
— Ліліт… — виривається в мене.