Розділ 23

Грей відступає на крок. Повертається на свою дистанцію. На його обличчі вже звична маска холодної зібраності. Але щоки злегка порожевіли, волосся трохи розтріпане від рухів, а очі… очі все ще палають.

— Тренування завтра після обіду, — каже він звичним, діловим тоном. — Не запізнюйся.

І він розвертається й іде, розчиняючись у натовпі, ніби щойно не зізнавався, що я руйную його контроль. А я залишаюся стояти посеред зали, зі шкірою, яка ще пам’ятає його дотики, і з серцем, що б’ється так гучно, що, здається, чути на іншому кінці академії.

Після танцю з Асаріоном у залі не просто душно. Наче смолоскипи вирішили: «а давай-но ми зараз нагадаємо тобі кожен дотик, від якого ти не встигла віджартуватися». Я вдаю, що мені нормально, що я доросла, спокійна і взагалі вмію перебувати серед людей без бажання втекти. Виходить рівно до першого вдиху.

Пахне розігрітим каменем, парфумами, потом, вином і цими святковими студентськими усмішками. Серце все ще б’ється надто швидко, шкіра пам’ятає чужу долоню, а в голові крутиться його сухе «тренування після обіду».

У якийсь момент я все ж не витримую й розвертаюся. Тихо вислизаю із зали, поки музика не встигла знову вчепитися в мене. У коридорах прохолодніше, тихіше, і повітря нарешті перестає бути густим. Зовні ніч зустрічає мене холодом і свіжістю, як ляпас здорового глузду. На секунду я заплющую очі, ловлю цей вітер, ніби він здатен очистити мою голову. Зробити мене порожньою й холодною хоча б на мить.

У саду, звісно, теж люди: групи студентів, сміх, шепіт, чужі погляди — навіть надворі від цього не сховаєшся. Я розумію, що мені не так потрібна прохолода, як ізоляція, щоб залишитися з думками наодинці. Ноги самі несуть мене далі — вниз стежкою, де закінчуються акуратні камені й починається тінь. І далі, вниз схилом, кам’яними сходами. Там, на межі території, ліс стоїть стіною: тихий, уважний, дихає рівно, як звір, що ніби спить, але чує кожен рух.

Небезпечний. Я прекрасно пам’ятаю, хто може ховатися за цими деревами, полюючи на наших драконів.

Стоп… Наших? Ні. Які дурниці, Ліліт! Із чого це я вже приписую собі їхніх драконів? Це дракони бронзових вершників. А я — не бронзова вершниця. Я демонеса, і не варто ніколи про це забувати.

Я не збираюся заходити в цей моторошний, нічний, небезпечний ліс. Чесно. Я просто хочу стати так, щоб дерева закрили мене від світла й чужих очей, дати собі хвилину без балів, музики й думок, які надто гучні. Земля під ногами суха — рідкісна милість всесвіту, який останні тижні явно тренувався підставляти мені підніжки.

І саме тоді я помічаю рух між стовбурами.

Не птах. Не звір. Це людина — я бачу по миготливій постаті. Вона завмирає, ніби прислухається. Потім різко смикається — і місячне світло на секунду зачіпає її профіль. Спершу я бачу вуха — гострі, ельфійські. Підходжу трохи ближче. Мої кроки змушують постать знову рушити — і цього разу я розумію, що її шкіра незвична. Червонувата, тепла, як захід сонця. І волосся — червоне, яскраве навіть уночі.

Я кліпаю, бо це неможливо. Червоні ельфи… після війни їх не лишилося. Їх винищили так ретельно, що легше повірити в дракона, який читає вірші, ніж у живу червону ельфійку біля стін академії.

У цю мить я роблю ще крок, і гілка під чоботом хрускає зрадливо гучно. Відчуття, ніби на весь ліс. Постать різко повертає голову, світло падає їй в очі, і ми зустрічаємося поглядами на одну коротку мить. Її вистачає, щоб по шкірі пробіг холодок. Це не обличчя «контрабандистки, яку викрили». Там немає нахабства, розрахунку, готовності битися чи торгуватися. Там — страх. Різкий, інстинктивний, людський.

Вона зривається з місця й біжить, зникаючи за деревами так швидко, ніби ліс уміє відчиняти їй двері.

Я залишаюся стояти на межі, відчуваючи знайому проблему на ім’я «цікавість», яка зазвичай ламає мені життя краще за будь-яке прокляття. Здоровий глузд нагадує: Ельзо, тобі заборонено йти в ліс. Характер відповідає: я не піду надто глибоко. Я просто… підійду трохи ближче. І ноги, звісно, слухають не того.

Я роблю крок до лінії дерев. Стежка остаточно обривається, починається м’яка земля й сухе листя. Це ще не ліс, це передмова. Я зупиняюся, вдивляюся в темряву, намагаючись почути бодай щось: тріск гілок, кроки, дихання. Але там надто тихо — так тихо, ніби її й не було.

Від цього стає гірше, бо я точно знаю: я не божевільна. Ілюзії в мене бувають, так, але вони мої — я відчуваю їх, тримаю їх. А це було реальним. Тут. Біля академії. Червона налякана ельфійка, якої тут бути не може, не повинно.

Я йду вперед. Не можу зупинитися. Не можу дозволити собі остаточно втратити слід. І ковтаю тихо, майже беззвучно питаю в ночі, в дерев, усього світу, який любить жартувати зі мною:

— Як це взагалі можливо?..

Ліс, звісно, не відповідає. Але десь між стовбурами на секунду ніби ворушиться тінь — і мені здається, що вона дивиться у відповідь.