Розділ 21

Бронзовий Бал — це коли академія на дві години натягує на себе святкову сукню й намагається виглядати пристойно. Камінь блищить, музика звучить, усмішки розквітають на обличчях… і все одно десь під цим шарудить звичне: «не розслабляйся».

Я стою біля входу до зали й чомусь не відразу наважуюся ступити всередину. На мені темно-зелена сукня, з відкритими плечима і вирізом, який ніби каже: так, у мене є груди, і ні, це не запрошення влаштовувати публічне обговорення моєї моралі.

Тканина важка, струменить донизу, у русі ловить світло смолоскипів. Кравчиня постаралася так, ніби шила не сукню, а алібі: «ця дівчина виглядає цивілізовано, чесне слово». Хоча ні, не алібі. Радше привід перетворити мене на щось типу демонічної зірки кабаре: небезпечно красивої, надто яскравої й явно не призначеної для того, щоб бути непомітною.

Я роблю крок усередину — і розумію, що найнебезпечніше в цій академії зовсім не ліс, агресивні дракони чи контрабандисти.

Це погляди.

Раніше вони були прості: огида, злість, ненависть. «Демонеса», «помилка», «тимчасова». Я звикла. У цих почуттях принаймні немає сюрпризів.

А сьогодні… сьогодні до цього додається липке. Не дружнє. Не тепле. Просто цікавість. Причому така, від якої хочеться натягнути ковдру до підборіддя й одночасно вдарити когось ліктем у сонячне сплетіння.

Хлопці-вершники дивляться. Хтось крадькома. Хтось надто прямо. Один узагалі усміхається так, ніби ми вже знайомі й я йому щось винна.

Я різко згадую: виявляється, я можу бути красивою. Ця думка відчувається безглуздо й чужо, ніби мені раптом видали грамоту «ви людина» в місці, де мене два тижні називали «загрозою». І, звісно, в мене миттєво вмикається захисний режим.

Якщо я почуваюся голою — я хамлю вдвічі більше.

Я йду далі, тримаю підборіддя рівно, ніби це не бал, а поле бою з квіточками на стелі. Світло смолоскипів грає на прикрасах, музика гуде під склепіннями — щось старовинне, ритмічне, під кроки й повороти. Дівчата в сукнях, хлопці в парадних камзолах, на плечах герби, якісь родинні символи, що позначають давні драконячі роди — у найбагатеньких. У скромніших: просто строгі, але ошатні костюми. А по краях зали — варта, професори й дорослі обличчя, які прийшли не танцювати, а стежити, щоб ніхто не відчув себе надто вільно.

І от тоді я його бачу.

Грей Асаріон стоїть біля колони, ніби її справді ставили під нього: настільки гармонійно він на неї спирається, як ідеальна холодна декорація балу. Чорний парадний костюм: темний дублет із високим коміром, тонка вишивка по краю, плащ на застібці, рукавиці. Усе бездоганно. І наймерзенніше — йому пасує.

Я встигаю впіймати себе на цій думці й одразу ж шаленію на себе, бо буквально нещодавно він стояв на полі й казав «феномен», «аномалія», «розірвати зв’язок» — так спокійно, так науково, ніби обговорював не моє життя, а дефект у цегляній кладці. «Тобі тут не місце, Розес». «Тим паче на спині мого дракона».

Мого.

Це слово спалахує всередині, як іскра в сухій траві. І разом із ним — мій гнів. Свіжий, гарячий, не встиглий охолонути, бо я так і не придумала, куди його подіти, окрім як знову пригріти в себе на грудях.

Я дивлюся на нього — і розумію, що злість не скасовує іншого. Вона просто стає його частиною. Бо коли ти злишся, тобі хоча б є за що триматися. А коли ти… вражена — це вже небезпечно.

Поруч із ним — Лань Сао. У темно-синій сукні, елегантній і закритій, як дипломатичний договір. Волосся прибране ідеально, в руках нічого, і незвично бачити її без папок і документів. Вона виглядає так, ніби може зупинити бійку одним поглядом і при цьому ввічливо вибачитися за завдані незручності.

Грей щось каже їй упівголоса. Лань відповідає спокійно. Вони обоє тримаються надто рівно і якось сухо. Ніби обговорюють не бал, а робочі справи й проблеми академії. І я раптом думаю: звісно. Для них усе — протокол. Навіть музика. Навіть усмішки. Навіть люди.

Включно зі мною.

І від цієї думки в мене в спині випрямляється хребет, а на обличчі сама собою з’являється та сама усмішка, яку я вдягаю, коли мені боляче й я збираюся зробити вигляд, що мені смішно й байдуже.

Я намагаюся пройти повз, стати десь біля стіни й удавати декоративний елемент інтер’єру, але в цю мить у натовпі з’являється знайома кучерява голова й відчуття інтелектуального роздратування.

Кіріган.

Він уже на ногах, уже в нормальному одязі, уже з новими окулярами, і це майже образливо — з огляду на те, як недавно його намагалися використати в ролі «випадково втопився». Гаразд, жартую. Насправді я рада, що з ним усе настільки гаразд. Дивлячись на Кірігана зараз, і не скажеш, що недавно його ледь не вбили контрабандисти. Вершник підходить до мене так, ніби ми прийшли сюди разом, а не «я прийшла, бо мені дозволили під наглядом».

— Розес, — каже він, уважно оглядаючи мене. — Бачу, тебе нарешті випустили з твого акваріума.

— Не підлещуйся, — відповідаю я. — Це не свобода. Це… демонстрація. Навіть рабів інколи виводили на бенкети, щоб похвалитися.

Кіріган криво всміхається.

— Чудово. Тоді давай зробимо їм неприємно красиво. Потанцюємо?

— З тобою? — я підводжу брову. — Ти впевнений, що танцювати з демонесою — найкраща честь для твоєї репутації? І ти не розвалишся?

— Це дуже зворушлива турбота, — сухо каже він. — Майже як у Асаріона.

Я фиркаю — і, на свій подив, погоджуюся. Не тому, що мені хочеться танцювати (хоча… чесно? хочеться). А тому що стояти самій під цими поглядами — це як стояти під дощем із голок і робити вигляд, що це корисне голковколювання.

Ми виходимо в коло, ловимо ритм. Танок простий, академічний: кроки й повороти. Кіріган веде обережно. Без романтики, без спроб «бути чоловіком століття». Просто як партнер, який намагається не дати мені впасти.

— Ти виглядаєш так, ніби готова покусати половину зали, — зауважує він упівголоса.