Розділ 16

Я прокидаюся не від крику, не від болю і навіть не від майже-звичної-думки «мене зараз уб’ють». Я прокидаюся від тиші. Знаєте, тієї самої неприємної, академічно правильної тиші, в якій чути, як потріскує смолоскип у коридорі, як десь у стінах живе вода, і як моє тіло вперше за добу згадує, що воно взагалі-то не зобов’язане помирати щоранку (ну, якщо тільки це не початок тижня).

Стеля низька, балки темні, вікно дає сіре ранкове світло. Постіль чиста й акуратна до образи. Я сідаю на край ліжка, намагаюся зібрати реальність у кулак, і вона збирається швидко й безжально: жіночий гуртожиток. Бронзова Академія. Я тут не своя. Я — демонеса, і це слово в цій академії звучить не як «особливість», а як «привід».

Я навіть не встигаю нормально вдихнути, як за дверима лунає шепіт. Точніше, «шепіт», який так старанно вдає тихий, що чути його аж до моєї гордості.

— Це вона? — питає дівочий голос, і в ньому немає захвату. У ньому та сама суміш цікавості й зневаги, яка зазвичай передує цькуванню.
— Та сама, — відповідає інший. — Яку Асаріон ніс на руках.
— Фу… — тягне третя. — Він що, зовсім?
— Не «фу», а наказ, — фиркає хтось. — Хоча так… картинка була… смішна.
— Смішна? — тихо хихикають. — Убога. Демонесу тягати, як мішок.
— Кажуть, вона ще й встановила другий зв’язок із драконом… — і тут шепіт стає трохи нижчим, ніби вони бояться, що саме слово «зв’язок» може вкусити.
— Це чорна магія, — відповідає хтось. — Інакше це неможливо.
— Бідний Ред. Він — жертва чорної магії.
— Сподіваюся, директорка швидко з цим розбереться.
— Ага. Дай Лів, щоб її швидше вигнали звідси.
— Ну звісно. Демонам завжди мало. Вони все псують.

Я заплющую очі на секунду. Не тому що мені страшно — той початковий страх-паніка вже минув, до того ж я вже пережила контрабандистів, а це було куди гірше: існувати на волосок від смерті. Я заплющую очі, бо якщо зараз не зроблю паузу, то вийду й влаштую їм надто жорстку лекцію на тему «як швидко заробити ворога на весь поверх». А мені вороги й так уже видали ліжко…

Але довго так не витримую. Я встаю, підходжу до дверей і розчиняю їх. Без театру, просто як людина, якій набридло бути предметом обговорення.

У коридорі стоїть зграйка дівчат: п’ять, шість, може, більше. Форми, доглянуті зачіски, однаково впевнені обличчя людей, яким не доводилося засинати з голкою в боці. Їхні очі блищать: у когось від цікавості, у когось від злості. Одна, висока, з туго зібраним волоссям і холодним підборіддям, дивиться так, ніби я — пляма на її чистій стіні. Інші тримаються трохи позаду: «підтримка», «свідки», «а раптом буде шоу».

Я обводжу їх поглядом, усміхаюся м’яко й кажу найспокійнішим голосом, на який здатна після спроби утоплення:

— Доброго ранку. Дякую, що хоч не постукали. Мені завжди хотілося прокидатися під звуки колективного осуду.

Хтось відводить погляд, хтось робить вигляд, що взагалі просто проходив повз. Висока не рухається, навіть не кліпає.

— Ми просто… — починає одна з «позаду».
— …перевіряли, чи живий ваш новий експонат? — закінчую я за неї. — Так, живий. Поки що.

Дівчина з волоссям кольору мокрого каштана в тіні, з веснянками й надто допитливими очима, не витримує:

— Це правда, що Асаріон…
Я піднімаю брову.
— Ніс мене на руках? Правда. Але не хвилюйтеся: романтики там було стільки ж, скільки в мішка з картоплею.

Темно-руда фиркає, швидко прикриваючи рот. Хтось поруч шипить на неї, мовляв, «не смій сміятися». Висока робить крок ближче. Він плавний, упевнений, ніби коридор їй належить.

— Вас, мабуть, тепер носитимуть вічно за розкладом? — каже вона м’яко, майже лагідно. І в цій лагідності чути цілий глечик яду.

Я нахиляю голову й усміхаюся так само м’яко.

— Звісно. Після сніданку — «носити за розкладом», після обіду — «обговорювати за розкладом», увечері — «ненавидіти за розкладом». Ви, бачу, давно в системі. Вітаю з успіхами.

Її усмішка трохи тріскається, як тонкий лід. Вона явно чекала, що я зніяковію, а не підключуся до гри. Я роблю маленький крок назад, уже збираючись зачинити двері, але хтось із «фону» кидає півголосом, ніби випадково, та так, щоб влучило:

— Демонеса.

І ще хтось:
— Демони — ганьба богині Лів.

Коридор миттєво змінює температуру. Смішки затухають. Цікавість стає обережнішою, бридкішою. Я відчуваю, як усередині підіймається гаряча, демонічна лють — звична, зручна, як ніж у долоні, — і так само звично гашу її. Не тому що я добра. Бо я не в лісі. Тут мене не вб’ють арбалетом. Тут мене знищать правилами й поглядами.

Я дивлюся прямо на них і вимовляю рівно:

— Я Ельза Розес. А все інше — не ваша компетенція.

Висока примружується, але не встигає сказати нічого нового, бо коридором проходить тиха хвиля — мов вітер перед бурею. Дівчата майже синхронно відступають убік, і я розумію: хтось іде.

Лань Сао з’являється без поспіху — з папкою в руках і запахом лаванди, чистого паперу й контролю. Вона дивиться на дівчат спокійно, без погроз, але так, що всім раптом згадується: у дисципліни є обличчя.

— Доброго ранку, — каже вона їм. І цього достатньо, щоб зграйка розсипалася: хтось «згадує» про заняття, хтось «раптом» кудись поспішає, висока йде останньою, лишаючи мені погляд «ми ще побачимося».

Коли ми лишаємося вдвох, Лань переводить увагу на мене. В її очах немає бридкості й цькування. Швидше уважність людини, яка бачить проблему й думає, як її розв’язати так, щоб не зруйнувалася система. У цьому є щось майже… приємне. Майже.

— Ельза Розес, — вимовляє вона тихо. — Як ви себе почуваєте?
— Як людина, яка мала потонути, але не зробила вам такої послуги, — відповідаю я, але без ворожості. Мені не хочеться бути злою з Лань. Та інколи я погано контролюю, що несу.

Кутики її губ ледь помітно здригаються. Це не усмішка, а натяк на неї — надто дисциплінований, щоб розгорнутися в повноцінну емоцію.