Розділ 15

Я виринаю з темряви так різко, ніби мене витягли за волосся з ополонки. Першим відчуваю рух простору. Мене кудись несуть. Запахи навколо не болотно-лісові, а цілком бронзово-академічні: смолоскипи, дерево, метал. А ще я відчуваю тепло чужих рук, які тримають мене під спиною і під колінами.
Моргаю, наводжу фокус — і бачу над собою знайому лінію щелепи, холодний профіль, темне волосся, укладене так, ніби людина навіть у пеклі знайшла б час поправити комір.
Грей Асаріон.
Звісно. Хто ще міг би стати першою картинкою після «мене зараз утоплять»?

— Відпусти! — хрипко виривається з мене, і я одразу починаю брикатися, бо мозок іще не наздогнав реальність, а тіло вже працює за інструкцією: втекти, вкусити, вижити.
Грей навіть не здригається. Тільки прикриває очі на секунду. Це виглядає так, ніби він рахує про себе до п’яти, щоб не вдарити мене головою об стіну заради внутрішнього спокою.

— Розес…
— Відпусти, я сказала!
— Ти псуєш мені репутацію, — сухо каже він. — Я й так виглядаю як людина, яка добровільно тягне коридорами проблеми.

Він нарешті зупиняється і з демонстративною обережністю (ніби ставить на підлогу ящик із крихкою вибухівкою) опускає мене на ноги. Підлога піді мною кам’яна, холодна, гладка. Коридор вузький, довгий, освітлений рідкими смолоскипами. Дерев’яні балки над головою, запах сирості й дисципліни. Десь далеко скрипить двері. Десь іще далі гарчить дракон. Десь поруч капає вода. Академія живе своїм життям і не знає, що я знову намагалася померти.

Я роблю крок… і тільки тоді розумію, що в мене тремтять коліна. Вони, як набиті ватою.

— Поясни, — вимагаю я, намагаючись звучати грізно, а не як новонароджене оленя. — Де Кіріган? Де… де ми взагалі?
Грей дивиться на мене згори вниз так, ніби я ставлю найтупіші питання у світі. Ніби моя мова от-от закінчиться дитячим «агу-агу».

— Ми в академії.
— Дякую. Це було несподівано. Я думала, ми все ще в човні. — мої губи ледь помітно сіпаються в сарказмі.
— Кіріган… — знову заводжу я своє, але Грей перебиває:
— Кіріган у лазареті, — каже він рівно. — Живий.

У мене в грудях щось відпускає так різко, що стає майже боляче. Але це приємний біль, біль полегшення.

— Ти… витяг його? — питаю майже пошепки, ніби боюся повірити.
— Так.
— З річки?
— Так.
— Сам?
— Розес, — його голос стає холоднішим за камінь під ногами, — досить деталей. Улови суть: Кіріган живий. І ти теж жива.

Я моргаю.

— А контрабандисти?
— Там, де їм і місце.

Я вичікувально дивлюся на нього, бажаючи дізнатися, де там «їхнє місце», але Грей уперто мовчить. Очевидно, ліміт його деталей вичерпано.

— Гаразд, — бурчу я. — Але чому ти тут? І чому ти… — я показую на себе, на нього, на ситуацію загалом, — ніс мене?
Грей видихає так, ніби хоче випустити з легень усе можливе повітря.

— Бо Ред почав нервувати.
— Ред?
Його погляд стає ще похмурішим.

— Так, Ред. Мій дракон. Той самий, який, на твою думку, тепер «наш дракон». Тимчасово.

Я відчуваю, як по хребту пробігає маленький холодок. Отже… все-таки щось дійшло? Хоч якось? Хоч крапля? Я змогла достукатися до «нашого дракона» силою думки? Але як це, до Люцифера, можливо? Усе, що я знаю про зв’язок вершника й дракона, не знає нічого подібного… Щоб зв’язок був настільки сильним, аби якийсь ментальний сигнал про біду пройшов таку відстань: з лісу до Академії... Абсолютно неможливо!

Грей продовжує, ніби читає звіт.

— Він почав метатися у загоні. Спершу просто нервував. Потім — уже не просто. Він так бився об камінь, що я був певен: ще п’ять хвилин — і він розіб’є собі голову. Або стіну. А це вже, як ти розумієш, погано і для нього, і для мене.
— І ти… вирішив перевірити, чи не я знову десь помираю?
— Я вирішив, що якщо один дракон на двох сходить з розуму, то хтось із нас двох робить щось особливо дурне.

Я криво всміхаюся:

— Ти якось надто прямо натякаєш.
— Я не натякаю, — холодно каже він. — Я констатую.

Ми йдемо далі. Точніше, він іде, а я намагаюся йти поруч і не виглядати так, ніби мене щойно утопили, розбудили і знову спробували утопити — тільки вже мою гордість. Коридор повертає. Двері. Ще двері. Десь висять герби, якісь таблички, які я не встигаю читати. Академія для мене поки що — набір чужих маршрутів і заборон.

— Ред привів тебе… в ліс? — питаю я тихіше.
— Він привів мене до вас із Кіріганом, — спокійно підтверджує Грей. — Спершу до слідів. Потім до річки. Я не міг ним керувати, він гнав сам, ніби бачив невидиму дорогу…
— О, бідолашка, — я кидаю погляд на його ідеальну поставу. — Тебе носив некерований дракон. Яка трагедія.
— Я радий, що твій гумор відновився, — сухо кидає він. — Шкода, що мозок — ні.

Я збираюся відповісти щось убивче, але він продовжує, не даючи мені шансу виграти:

— Лікар оглянув тебе. Сказав: загрози для здоров’я немає. Те снодійне було звичайне, без отрути. Пара синців. Тобі треба просто… — він ніби давиться цим словом, — виспатися.

— Ага, — я хмурюся. — І тому ти тяг мене, як мішок із неприємностями?
— Саме так. Бо директорка поклала на мене відповідальність за твої «неприємності». І тому, що я не збираюся пояснювати Ірен, чому «цінний випадок» вирішив померти в перший же день.
— Ти так говориш, ніби намагатися десь померти — це моє хобі.
— Поки що виглядає саме так. Це ж ти примудрилася в перший же день, демон забирай, натрапити на контрабандистів, ще й на тій стежці, де їх зазвичай не буває, — він злиться, але не на мене. Я відчуваю.

— Чуєш, не лайся на демонів при демоні,  — фиркаю, потім роблю ще крок — і в цей момент світ трохи нахиляється. Ледь-ледь. Ніби хтось непомітно провернув коридор навколо своєї осі. Я моргаю, намагаючись утриматися на ногах.

— Усе нормально, — швидко кажу.
— Звісно, — відповідає Грей таким тоном, ніби «звісно» означає «зараз ти впадеш».