Розділ 14

Хто ще, як не я, у перший же день у новій академії — де я навіть не студентка, а просто проблема на шиї директорки, — могла встряти в смертельно небезпечну халепу з контрабандистами?
Всесвіт укотре підтверджує: якщо лайно стається, воно стається з Ельзою Розес.

Я стою в тумані, між деревами, й відчуваю, як у мене під шкірою закипає чорна лють. Та сама, демонічна, гаряча, мов жар під язиком. Усміхнений виродок дивиться на мене так, ніби ми зустрілися на ярмарку, а не в лісі, де людей або грабують, або закопують під одним із місцевих дерев.

— Зараз поставимо тобі «незалік». Назавжди, — обіцяє він.

Я повільно видихаю. Рухаюся рівно. Тримаю обличчя. Це моя єдина броня, не рахуючи поганого характеру.

— У вас, бачу, факультатив: «як спалитися за дві хвилини до зміни патруля», — майже ліниво зауважую, трохи схиливши голову.

Його усмішка ледь смикається в бік роздратування. І поки чоловік перетравлює моє попередження, я роблю головне. О ні, не руками. Не жестом. Я дещо намагаюся…

Там, усередині, десь на тлі, в мене є нова штука — як другий нерв, якого раніше не було. Як тонка, натягнута нитка, що тягнеться кудись за межі мого тіла. Я не розумію, що з нею робити. Я не знаю, як «увімкнути» зв’язок. Я навіть не впевнена, чи це взагалі можливо, бо відчуття не магічні, а радше психологічні, інтуїтивні. Це не клята телепатія. Це щось інше. І я, чесно кажучи, не впевнена, що воно спрацює.

Але не можу не спробувати. Тож я зосереджуюся так сильно, що в мене зводить зуби.

Ред.

Я не вимовляю його імені вголос. Я просто втискаю його в голову, як важіль, і додаю туди все одразу: свою паніку, лють, прохання, наказ, відчай.

Сюди. Небезпека. Зараз.

А у відповідь — нічого. Ні шепоту. Ні образу. Ні тепла. Лише моє власне дихання і мерзотний присмак думки: це неможливо. Жоден зв’язок вершника з драконом не може бути настільки глибоким, щоб викликати дракона силою думки. Я дурепа.

Я не встигаю себе пожаліти. Той, що з арбалетом, робить різкий крок, і зброя підіймається вище — просто мені в груди. Надто впевнено, надто спокійно. Це не бандити-дурники. Ці знають, що роблять.

— Не смикайся, — знову каже він. — Може, тоді не здохнеш, коли все закінчиться.

Та ну? Як зворушливо. Я усміхаюся солодко, як отрута. Вони не знають, хто я насправді. Що я можу. І поки вони не здогадуються, я випускаю ілюзію. На жаль, мої здібності не на висоті, але на звукові галюцинації я ще цілком здатна. Треба змусити їх панікувати. Панікуючи люди — дурні люди.

Десь далеко, праворуч, стежкою лунає хрускіт гілок. Важкі кроки. Метал об метал. І голоси:

— …перевірити кордон біля річки…
— …чув? У лісі хтось швендяє…
— …давай швидше, наша зміна…

Усі контрабандисти завмирають, як один. Усміхнений навіть не кліпає кілька секунд. Потім різко обертається в бік звуку.

— Тихо, — шипить він своїм. — Ви чули?

Вони чують. Авжеж, чують. Бо це звучить так, як і має звучати. І так, це моя клята перевага. Бо вони думають, що я вершниця. А від вершників не чекають магії й демонічних фокусів. Від вершників чекають меча. Дракона. Вогню. Але не голосу з туману, який залазить під шкіру.

Я ловлю їхню заминку — і роблю крок убік, готуючись рвонути між деревами, поки вони не схаменулися.

Не встигаю.

Ззаду мене хапають за лікоть. Жорстко й боляче, як мішок. Я викручуюся, але мені тут же прилітає в ребра — коротко, точно, так, що повітря вибиває з легень, і я на мить бачу перед очима чорні іскри.

— Ах ти…
— Зв’яжи, — кидає усміхнений. — Швидко. 

Мотузка лягає на зап’ястки, затягується. Груба, мокра, колюча. Мені хочеться підпалити її просто зараз, але я знаю: якщо я почну світитися вогнем у лісі — вони всі раптово перестануть бути тупими. А мені треба, щоб вони лишалися тупими ще бодай хвилину.

Мене штовхають уперед, до річки, туди, де туман густіший і вологіший, де вода ріже каміння, ніби точить зуби. Човен уже чекає. Плаский, темний, смердючий. І це так буденно, наче вони щовівторка крадуть драконів і студентів.

Кіріган вже лежить в човні. Він без тями. Окулярів більше немає. Кучері липнуть до лоба. Він виглядає не як «найкращий студент вершників», а як людина, яку вже викреслили зі списку живих, але він про це ще не знає.

— Вантажте, — каже хтось.

Мене кидають прямо біля Кірігана. Я падаю на дошки, ліктем б’юся об борт, і біль вибухає іскрою. Мотузка на руках тут же впивається ще дужче.

Човен відштовхується від берега. Річка бере нас, як здобич. Туман закриває ліс. Очерети зникають. Світ стає мокрим, холодним і дуже вузьким.

Я роблю вдих. Повільний. Надто спокійний, щоб не видати паніки. І починаю другу спробу. Демонічний вогонь у мене не такий, що «спалю все до Ліліт». Це радше жар. Як маленька гарячка, яку я вмію збирати в точку.

Я зосереджую його на зап’ястках. Змушую пекти мотузку. Але він чортівськи слабкий. Я концентруюся ще сильніше, голова розколюється, тіло ламає, а дихання йде з хрипами. Жар з’являється — слабкий, жалюгідний. Він лоскоче шкіру, ніби я приклала до рук кухоль з окропом.

Я стискаю зуби. Таке відчуття, ніби моя магія сьогодні ще гірша, ніж зазвичай, а я й так надто «не найкраща» на курсі.

— Чо вона там ворушиться? — бурмоче один із них.
— Нехай ворушиться, — ліниво відповідає інший. — Скоро перестане.

Мені стає холодніше не від води, а від сенсу їхніх слів. Я дивлюся на Кірігана. Вони раптом підіймають юнака й починають його розв’язувати. Не поспішаючи, але впевнено, як люди, які не сумніваються, що їм ніхто не завадить.

— Що ви робите? — виривається в мене.

Усміхнений нахиляється до мене й дивиться згори вниз, ніби я питаю щось смішне.

— Щоб усе виглядало правильно, — каже він спокійно. — Двоє студентів. Вийшли прогулятися. Вирішили скупатися. Потонули. Буває.