Розділ 12

Поруч із Греєм стоїть хлопець в окулярах. Круглих, тонких, майже непомітних, які зовсім не псують, а лише підкреслюють його інтелектуальну вроду. Він високий. Спокійний. Кучеряве каштанове волосся м’яко в’ється. Обличчя гарне, але не «плакатне», а живе.
Він дивиться на мене так, ніби я… рідкісний експонат у каталозі.

Грей передає мене йому так, ніби я не людина, а акт приймання-передачі.

— Не загуби її, — каже рівно.

Я кліпаю.

— Я взагалі-то поруч стою.

— Саме так, — холодно підтверджує Грей і переводить погляд на мене, як на проблему, що вміє говорити. — І це, як бачиш, не допомагає.

Він у чорній формі вершника, бездоганно зібраний, злий і до смішного красивий у цьому своєму «я тебе терплю за наказом». Мій здоровий глузд намагається вийти з тіла, але перечіплюється об цікавість і падає.

Його друг не зводить із мене зацікавленого погляду.

— Ельза Розес, — вимовляє він, і голос у нього флегматичний, рівний, приємний. — Я Кіріган. Кіріган Трей.

— Привіт, — кажу я. — Якщо ти теж хочеш мене ненавидіти, тобі доведеться стати в чергу.

Кіріган трохи нахиляє голову.

— Я не ненавиджу. Я… цікавлюся.

— О. Це ще гірше, — зітхаю я. — Від ненависті хоча б зрозуміло, чого чекати.

Грей уже робить крок убік, як людина, що свою частину пекельної місії на сьогодні виконала.

— Кіріган покаже тобі Академію й пояснить правила, — кидає він. — І… — він витримує паузу, дивлячись на друга, — не води її в західний ліс. Тільки безпечні стежки.

Кіріган киває, ніби Грей щойно сказав: «не облизуй розпечений метал».

— Звісно.

— Дякую, — кажу я Грею. — Так зворушливо. Турбота. Контроль. Любов.

Я взагалі-то думала, що це Грей влаштує мені екскурсію академією! Цього варто було чекати після слів директорки, але навіть тут грізний вершник спромігся мене розчарувати, передавши, як марний баласт, своєму товаришеві. О Ліліт, просто блискуче рішення!

Погляд Грея тим часом стає ще крижанішим.

— Не тіш себе іллюзіями.

— І не планувала, — солодко усміхаюся я. Це в мене теж магія. Тільки побутова.

Грей зникає в коридорі — туди, де у «дорослих вершників» є справи, відповідальність і особисті проблеми, які вони не озвучують при «демонесах».

Залишаємося ми з Кіріганом.

— Отже, — каже він спокійно. — У тебе ж… другий зв’язок?

Це звучить так, ніби я забула в кишені заведений вибуховий пристрій.

— Так. У мене, загалом, багато талантів, — кажу я. — Наприклад: встрявати в неприємності, де б вони не ховалися.

Кіріган ледь помітно посміхається.

— Я чув, що це сталося «випадково».

— Якщо хочеш, я можу розповісти, як «випадково» зіпсувати собі життя за десять хвилин. У мене в цьому величезний досвід.

— Хочу, — чесно каже він.

І от тут мені стає зрозуміло, чому Грей довірив мене йому: Кіріган не тисне, не читає нотацій і не намагається здаватися страшнішим, ніж він є. Він просто… спостерігає. Як людина, яка знає, що все на світі можна розкласти по поличках, зокрема й чужі катастрофи.

Ми виходимо у двір. Корпуси, запах смоли, вологого каменю й дисципліни. Десь угорі кричить дракон — не той, із яким я пов’язана, а інший, чужий. Але серце все одно смикається: після «другого зв’язку» я реагую на будь-які крила, як на грім.

Кіріган показує мені, де що.

— Тренувальна арена. Майстерні. Стійла. — Він перераховує спокійно, як екскурсовод. — На північ не ходити без супроводу. У західне крило не лізти взагалі. Підвал, горище академії — під забороною. У ліс — лише позначеними стежками.

— Бо там вовки? Гепарди? Крокодили? Якісь ще тварюки? — питаю я.

— Бо там люди, — відповідає Кіріган так спокійно, що мені на секунду стає холодно.

Я дивлюся на нього.

— Це жарт?

— Ні, — каже він. — Але звучить смішно, так.

Я фиркаю. Гаразд, цікавий гумор-негумор. Ми йдемо далі, і він раптом каже:

— Ти знаєш, що зелений окрас у драконів — найрідкісніший?

— Я знаю, що зелений мені личить. Під колір очей, — відповідаю.

— Це не про моду, Ельзо. Це про генетику. Суцільний зелений трапляється рідко. Навіть якщо в дракона є зелені ділянки, «чистий» майже не буває.

— Зрозуміла. Ти з тих людей, які можуть зіпсувати романтику одним словом «генетика».

Кіріган усміхається трохи помітніше.

— А ти з тих людей, які намагаються знайти романтику там, де її немає?

— Я з тих людей, які намагаються вижити, — поправляю я.

Він киває, ніби це теж пункт у його життєвому списку.

— Саме тому я покажу тобі безпечні стежки в лісі. Грей попросив.

— Грей уміє просити? — дивуюся.

— Він уміє формулювати погрози так, що це звучить як прохання.

— О, так, це в нього талант, — кажу я і закочую очі. — То ти щось типу… драконознавець?

— Усі вершники по-своєму драконознавці. Але… скажімо так, на своєму курсі я найкращий у цьому.

Скромності Кіріганові не позичати. Я хмикаю й киваю.

Ми виходимо за межі корпусів — туди, де ліс уже дихає сирістю й тінню. Стежка втоптана, на деревах якісь мітки, наче шрами. Десь удалині чути, як вода ріже каміння. Кіріган іде впевнено, але не поспішає.

— Тут можна гуляти, — каже він, — якщо не сходиш зі стежки.

— І якщо мене не викрадуть контрабандисти, — додаю я.

Кіріган дивиться на мене так, ніби я випадково влучила в точку. Трохи здивовано вигинає брову.

— Ти чула про це?

Я знизую плечима.

— Я чула, що світ узагалі любить красти те, що йому не належить.

Він нічого не відповідає. Просто пришвидшує крок. І це вперше, коли його флегматичність трохи тріскається. За кілька хвилин ми виходимо до річки. Вона вузька, темна, швидка. Вода на вигляд холодна — така, що страшно дивитися, не те що лізти. Береги в’язкі, сліди на глині видно ідеально.

І я одразу розумію, що щось не так.