Розділ 11

Хто ти така, мила? — думаю я, дивлячись на її спокій. — І чому ти дивишся на мене так? Ніби ми кляті споріднені душі, але я ще про це не знаю.

Як і в усіх вершників, як і тепер, схоже, у мене самої (на щиколотці), — у цієї дівчини на шкірі рябіє драконяча луска. Цього разу — на шиї, просто біля лінії коміра, — синя, майже під колір її волосся.

Дівчина робить крок ближче й простягає папку Ірен, але погляд усе одно затримується на мені. Теплий. І… надто уважний.

— Ласкаво просимо до Академії, Ельзо Розес, — каже вона тихо.

Я кліпаю.

— Ми знайомі? — питаю.

— Поки що ні, — відповідає вона з тією ж усмішкою. — Я Лань Сао. Перша помічниця директорки.

«Поки що». Слово звучить так, ніби це обіцянка.

Грей кидає на Лань короткий погляд — без емоцій, але чомусь я відчуваю, що він… незвично спокійний із нею. Ніби тут своя ієрархія, і він її поважає. Ірен бере документи, не дивлячись. Вона явно довіряє Лань на рівні «світ не завалиться». Ким би не була ця дівчина, схоже, вона створена, щоб викликати прихильність.

— Лань, — каже директорка. — Підготуй тимчасовий пропуск і кімнату в північному крилі. І… попередь караул.

— Так, директорко, — відповідає Лань без вагань. І знову дивиться на мене. — Вам щось потрібно, Ельзо?

Я хочу сказати: «Так, мені потрібно, щоб увесь цей день виявився кошмаром і я прокинулася на дірявому даху академії, усвідомивши, що заснула з температурою під сорок». Але натомість, бо її усмішка мене роззброює, я кажу правду:

— Мені потрібно… не померти тут у перший же день. Для початку...

Лань усміхається трохи м’якше.

— Тоді вам дуже пощастило, — каже вона. — У нас добре вміють стежити, щоб ніхто не помирав. Особливо… цінні випадки.

Я примружуюся.

— Це я і є той самий «цінний випадок»?

— Скажімо так, — Лань нахиляє голову, — ви дуже допитливий екземпляр.

— О, дякую, — бурмочу не надто задоволено.

Не кажучи більше ні слова — але це не вороже мовчання, як у Грея, — Лань іде до дверей, залишаючи по собі запах лаванди, чистого паперу й дивне відчуття, ніби вздовж мого хребта пробіг дрібний вогник. Ірен же закриває папку й піднімає погляд на Грея.

— Тепер головне, — каже вона. — Контроль демонеси — це необхідність.

Грей випрямляється ще сильніше. Якщо це взагалі можливо. Думаю, зараз він пряміший за власний меч. І холодніший, до речі, теж.

— Я згоден, директорко, — киває вершник.

— Чудово. Отже, якщо вже Ред встановив другий зв’язок… і якщо вже ви привезли ЇЇ сюди…

«Її» звучить так, ніби я річ, яку надто дорого викинути, але надто небезпечно залишити.

— …то ви будете відповідальним.

Я напружуюся. Грей теж.

— У якому сенсі? — обережно питає він.

Ірен спокійно промовляє:

— Наставник. Супровід. Дисципліна. Режим. Якщо вона порушить правила — відповідаєте ви. Якщо вона встряне в бійку — відповідаєте ви. Навіть якщо бійку спровокує інший студент — усе одно відповідаєте ви. Якщо вона скаже зайве слово в коридорі — відповідаєте ви.

У мене трохи відвисає щелепа.

— Перепрошую, — кажу я, — але чому він? Я що, тепер його… особиста підопічна? Типу, він — мій нянька?

— Приблизно так, — відповідає Ірен без тіні усмішки.

Грей робить крок уперед.

— Директорко, це недоцільно.

— Це максимально доцільно, лорде Асаріон, — м’яко парирує Ірен. — Натовп не насмілиться торкнутися її у вашій присутності. І ви найкраще розумієте природу зв’язку з Редом. У вас, зрештою, подобається вам це чи ні, — один дракон на двох. Вам доведеться бути в контакті.

— Я розумію, — холодно каже Грей. — Але я не… нянька. — це слово він вимовляє презирливо, з огидою. 

— Не нянька, — цього разу погоджується Ірен. — Наставник. Різниця величезна. Нянька піклується, а наставник навчає і відповідає.

Я різко обертаюся до Грея:

— Я проти.

Він одночасно зі мною каже:

— Я проти.

Ми замовкаємо на секунду й дивимося один на одного так, ніби цей наш синхрон — найжахливіший збіг дня. Ірен же дивиться на нас спокійно, не підвищуючи голосу.

— Вашу думку взято до відома, — каже вона. — І відхилено.

У кабінеті стає дуже тихо. Я відчуваю, як усередині мене підіймається паніка. Вона не така, як на майданчику, від натовпу. Інша. Бо натовп — це страшно. Але бути прив’язаною до Грея Асаріона офіційно, наказом, «під контролем» — це…

Це ніби підписати собі контракт із власним, чорт забирай, катом!

Грей стискає зуби так, що, здається, зараз трісне його ідеальна бронзова витримка.

— Директорко… — починає він.

— Рішення остаточне, — обриває Ірен. — Ідіть. Лань усе оформить. Асаріоне, покажете Розес, куди їй категорично не можна ходити, і поясніть, як не бути спаленою драконом у перший же день. Це скоротить список проблем.

Я видихаю крізь зуби:

— Чудово. Отже, мені видали повідець із функцією «не дати мені померти» і «мріє, щоб я померла».

Грей кидає на мене погляд, у якому обіцянка вбивства вже не метафора. Він ніби ось-ось вихопить меч, і я познайомлюся з лезом надто інтимно й глибоко.

— Розес, — тихо ричить він.

Ірен піднімає брову.

— Якщо ви обоє зараз не візьмете себе в руки й не покинете кабінет, як гідні студенти Академії Бронзових Драконів, — каже вона, — я додам до ваших обов’язків спільні ранкові звіти.

Я не знаю, що гірше: натовп на майданчику, безкриле падіння з дракона, прилюдне приниження — чи те, що коїться зараз. Судячи з виразу обличчя Грея, він теж не знає. Раптом він бере мене під руку, від чого я рефлекторно майже одразу намагаюся вдарити вершника, і той робить зі мною крок до дверей.

І вже на порозі я чую за спиною рівний голос Ірен, як крапку в кінці вироку:

— Ласкаво просимо до Академії Бронзових Драконів, Ельзо Розес. Постарайтеся не підірвати її.