Розділ 9

Я автоматично випрямляю плечі. Якщо зараз стиснуся, то мене просто зжеруть. Ред стоїть за моєю спиною, я відчуваю його жар, як стіну. Голова звіра трохи опущена, очі прищулені. Йому не подобається, як на мене дивляться. Злість дракона важча за будь-який людський погляд, але вершники сприймають це як «нервує після дороги».

— Лорде Асаріон, — уперед виходить чоловік постарше, з нашивками, в одязі, не схожому на академічну форму, але теж у чорно-червоних кольорах. Явно хтось із професорів. — Поясніться.

Грей робить крок уперед. Зараз він ідеальний бронзовий студент і офіцер. Його голос звучить рівно, як камінь:
— У ході операції з повернення Реда сталася… аномалія.

Ось і я. Аномалія. Дуже приємно. Дякую хоч за те, що не назвав мене бракованою демонесою і не почав з обговорення моїх бракованих крил.

— Дракон установив другий зв’язок, — продовжує він. — З демонічною студенткою з тієї Академії, де ми його виявили.

– Дерев’яна Академія Демонів, — додає інший вершник, що прилетів із нами. У нього надто бліде обличчя, а в темному волоссі проступають світлі пасма, і це виглядає нетипово для вершників: зазвичай вони всі темноволосі й шкіра в них на тон темніша, ніж у нас. — Відьма підтвердила, що дівчисько-демон приручило Реда…

Хвиля шепоту злітає знову.
«Дракон із демоном?»
«О, Лів!»
«Це що, жарт?»

Відьма з вершницької делігації киває на погляд професора ствердно.

У вухах починає дзвеніти. Усе, що роками розповідали про демонів як про ходячу біду, тепер живе в кожному погляді, в кожному напівшепоті. Вони не бачать у мені людину. Дівчисько. Студентку. Напівкровку з кривим крилом. Вони бачать слово «демон», на яке навішано все: війна, кров, втрати, жорстокість.

— Дивіться, у неї навіть рогів немає, — усміхається хтось. — Якась обманка, не демон.

Смішки. Невеликі, але ріжучі. Я ковтаю. У роті сухо. Груди стискає, ніби хтось повісив на них бронзову плиту.

Ред робить крок уперед. Просто один. Земля під ним тремтить. Його погляд пролітає над головами вершників і чіпляється за мене, ніби він намагається протиснутися ближче, закрити собою. Кілька драконів довкола відгукуються нервовим шипінням.

— Заспокой його, Асаріон, — крізь зуби шипить один зі старших. — Він поводиться так, ніби захищає… її.

— Бо так і є, — спокійно відповідає Грей. — Другий зв’язок, — нагадує.

Вони дивляться на нас трьох — на Грея, на мене, на Реда — як на неправильну картину, де кольори переплутані. Дракон і вершник — зрозуміло. Дракон і демонеса — ні.

Грей розуміє, що є невелика ймовірність, що зараз я гепнуся в непритомність від перенапруження. Думаю, це видно по моїх розширених зіницях і зблідлій шкірі. Раптом він опиняється ближче й бере мене за руку. Це не романтичний жест із дешевої історії, ні — це тверда, міцна хватка, що заземлює тривогу. Це щось гаряче й водночас грубе, майже болісне. Але саме воно не дає мені провалитися. Студенти, які помітили жест, ще більше розширюють очі й піднімають брови, але Грею, ніби, байдуже. Він спокійно собі продовжує:

— До завершення розгляду, до рішення Ради Академії та директора, демонеса перебуватиме тут. Під моїм контролем.

«Демонеса». Навіть іменем не вшанував. Не те щоб я здивована. Я бачу, як збуджений натовп невдоволених студентів розпалюється ще сильніше. Мені просто на шкіру лягає їхнє німе запитання: «І що, вона ходитиме нашими коридорами?».

— Лорде Асаріон, — у голосі професора проступає жорсткість. — Після війни в нас є чіткий протокол щодо… них. Ви не маєте права ухвалювати подібні рішення наодинці, попри ваші заслуги перед королівством. Як мінімум… Ви маєте переговорити з директором.

– Я знаю протокол, — холодно відрізає Грей. Але не пручається, киває. — Ми з демонесою негайно вирушимо до директора. Підкажіть, де вона зараз?

Вона? Я дивуюся. Бронзовою Академією Драконів керує жінка? Я не знала про це. Але й не сказати, що я загалом дуже обізнана про це місце…

– У своєму кабінеті, — спокійно відповідає професор.

І не встигаю я подумати щось іще, як Грей уже тягне мене за собою. Натовп розступається перед нами, як шкірка, яку відділяєш від фрукта. Вони шоковані, злі, обурені, а дехто навіть наляканий, але всі вони не сміють кинути звинувачення просто в обличчя Асаріону.

Ми пробираємося швидко, і в цьому темпі мої ноги перестають бути ватяними, а до обличчя повертається кров. Та раптом… Я бачу, як позаду натовпу, на посадковий майданчик (думаю, це він) приземляється синій дракон. І не просто дракон! Це довгий східний дракон. Я зроду таких не бачила й була певна, що вони всі вимерли!